Нотатки релігієзнавця
У день святих мучеників Маккавеїв, з чиїм іменем пов’язана, можливо, перша в історії людства війна за віру, ми з приятелем після тривалої подорожі опинилися, нарешті, в Києві. Відчуття затишку, подароване містом, посилювало і спілкування з друзями, і м’яке сонце, і запах сухих квітів і трав, принесених у цей день для освячення в храми, що розтікався вулицями й площами Подолу. Мене затягнуло нехитре заняття: переходячи від церкви до церкви, заглядати у двори й дивитися, порівнювати найрізноманітніші вінки, букети і справжні композиції-«ікебани»… Зрештою, я опинився у невеличкій церкві, в якій мене зацікавили своєрідні «вітражі» - розписи фарбами на віконному склі. Але найоригінальнішим моментом, що очікував на мене тут, була зустріч. Чоловік, з яким довелося поспілкуватися, пояснив, що церква ця — греко-католицька. У нашій розмові він спробував подати уніатство як найпрогресивніший варіант християнства, котре перебуває у фарватері сучасних пошуків загальної єдності віруючих. Поєднуючи католицизм і православ’я, уніатство нібито втілює ідеал справжнього екуменізму…
Таке судження трапляється сьогодні досить часто.
Звичайно, уніатство, як, мабуть, і будь-яке явище духовної історії — не дорівнює самому собі. Особливості його «біографії» тільки посилюють цю суперечливість. Спробуємо розібратися, які підстави має одне з найпоширеніших сьогодні суджень про унію.
Отже, греко-католицтво подається нині як такий собі «серединний шлях», який поєднує в собі кращі ознаки західної і східної духовних традицій. Уніати ж розглядаються як освічені люди, вільні від «нетерпимості» й «крайнощів» двох «історичних гілок» християнства… Доведеться розчарувати тих, хто щиро сповідує цю точку зору: уніати цілком є католиками; вони перебувають поза вселенською повнотою Православ’я. Згідно з ватиканським ученням, кожен, хто перебуває в літургічному спілкуванні з римським папою, є католиком. У Середні віки проголошувалося без недомовок: «Ми оголошуємо, стверджуємо, визначаємо, проголошуємо, що підпорядкування римському первосвященику є для людської істоти абсолютно необхідною умовою спасіння» (папа Боніфацій VIII, булла від 18.ХI.1302 р.). Визнаючи примат римського первосвященика, уніати відгороджують себе від православ’я. Але як же так, заперечать на це, адже ж самі уніати кажуть, що вони зберегли неушкодженими й обряд, і віру греко-східної церкви, а папі підкорилися виключно заради єдності Церкви!
По-перше, визнання верховенства папи над церквою вже саме по собі є догматичним відступом від Православ’я. Духовний авторитет папи в сучасному ватиканському тлумаченні — це не авторитет «першого серед рівних» єпископів, не «першість честі». Першим Ватиканським собором у 1870 році прийнято догмат, згідно з яким римський папа не тільки є «спадкоємцем апостола Петра», тобто носієм «істинної і справжньої першості влади» в Церкві, але фактично заступає роль Святого Духа, оскільки його голос стає критерієм Істини. Згідно з Ватиканським догматом, римський первосвященик, коли промовляє з кафедри (тобто нібито перебуваючи при всій повноті своїх повноважень), «користується допомогою Божою, що йому обіцяна в блаженному Петрі, тією непогрішністю, якою Блаженний Іскупитель благоволив наділити Свою Церкву у визначенні вчення про віру й мораль». Приймаючи владу папи, уніати автоматично приймають і цей догмат, який робить їх як носіями всіх католицьких учень, благословенних з папського престолу, так і заручниками можливої нової «догматичної творчості» Ватикану.
По-друге, відступлення від віри — не тільки від канонічних, але й від догматичних засад православ’я — вже відбулося на самому початку історії Унії. Актом передачі Західноруської Церкви в підпорядкування Риму фактично був не широко розрекламований нині Брестський собор 1596 року, а врочиста аудієнція у папи Климента VIII у великій залі Костянтинівського палацу, що відбулася 23 грудня 1595 року. Під час цього прийому єпископ Володимирський і Брестський Іпатій (Потій) і єпископ Луцький і Острозький Кирило (Терлецький), прибувши до Рима, не маючи на те повноважень не тільки від церковного народу, але й від усього західноруського єпископату, виголосили, по суті, римсько-католицьке сповідання віри. У цьому тексті стверджувалося, що «Дух Святий має особисте Своє буття від Отця разом і від Сина і від обох вічно походить як від одного джерела». Принципове розходження з православним Символом Віри в тому, що православні вірять «у Духа Святого, Господа, Животворящого, Іже от Отця ісходящого». Стверджувалися також інші суперечні православ’ю догмати: існування чистилища, повнота влади папи над Церквою, причащання під одним видом, корисність індульгенцій тощо.
Митрополит Макарій (Булгаков) пише: «Якщо папа поблажливо дозволив руським, які прийняли унію, зберігати свої церковні обряди й церемонії, то лише ті, які на його погляд, виявляться несуперечними істині й ученню католицької віри і не перешкоджатимуть спілкуванню руських з Римською Церквою».
Міф про те, що «зради вірі не було», почав посилено насаджуватися прибічниками унії ще наприкінці ХVI століття. Майже відразу ж після аудієнції в папи, 30 грудня 1595 р., Потій і Терлецький не посоромилися написати Краківському біскупу Юрію Радзівіллу, що сповідання «грецької віри» збережене для них «святійшим отцем непорушно», навіть Символ віри залишений у давньому вигляді без додавання про походження Св. Духа «і від Сина».
Потайність і дволичність ієрархів, готових схилитися перед папою, виявлялося і на етапі підготовки унії. Не тільки майбутні посланці до Риму, але й сам митрополит Київський Михайло Рагоза вели себе вкрай недостойно, збиваючи проримські угруповання єпископів і водночас заявляючи про свою вірність православ’ю. Вони побоювалися не тільки гніву своєї пастви, але й політичних ускладнень, які могли б їм завдати православні шляхтичі, серед котрих найвпливовішими були київський воєвода князь Острозький і новгородський воєвода Скумін-Тишкевич. Під час залаштункової підготовки унії багато західноруських єпископів тішили себе надіями, що підпорядкування Риму «якось оминеться» без віросповідних поступок. На декількох нарадах у 1590-х роках були вироблені умови, від прийняття яких залежала згода єпископів на «поєднання» Церков. Ці умови Потій і Терлецький повезли до Риму… І що ж? — Жодних переговорів про запропоновані умови не велося. Навіть ті поступки, котрі папська курія порахувала доцільними, були оформлені не як згода між папою й представниками місцевої Церкви, а як односторонній акт папського дарування.
Отже, будь-які суперечки про історичне значення унії мають виходити перш за все з її неупередженої оцінки як факту догматичного відступлення. При цьому — вже ніби «між іншим» було здійснено й канонічний злочин: Західноруська митрополія, яка перебувала під юрисдикцією Константинопольського патріарха, без його згоди оголосила про «возз’єднання» з Римом. І ця колізія отримала своє церковно-правове розв’язання. 9 жовтня 1596 року на православному церковному соборі, який засідав у Бресті паралельно з уніатським, було проведено суд над митрополитом і єпископами, які прийняли унію. Після визнання їх винними в порушенні архієрейської клятви вірності патріарху й православній вірі, екзарх Цареградського патріарха Никифор, що головував на соборі, встав на узвишшя і, тримаючи в руках хрест і Євангеліє, урочисто оголосив про позбавлення відступників священного сану.
У свою чергу, на уніатському соборі всі духовні особи, які відкинули об’єднання з Римом, були не тільки позбавлені сану, але й прокляті разом з тими, хто став би визнавати їх у попередньому сані. Обидва собори для затвердження своїх рішень звернулися до короля. Не важко вгадати, на чий бік пристав вихований єзуїтами Сигізмунд ІІІ… Екзарх Никифор за звинуваченням у шпіонажі на користь Туреччини був ув’язнений і згодом помер у в’язниці, а історію Польщі на наступні два століття стала визначати боротьба православних за свої права, яка переростала в козацькі повстання.
Соціально-політична роль унії, що виявилася в дестабілізації спочатку Речі Посполитої, а потім і всіх її геополітичних спадкоємців, у тому числі сьогоднішньої України, нерозривно пов’язана з її походженням, яке стало для греко-католиків «родовим прокляттям»: «…шлях секретів і обману народу доведений був до кінця, — робить висновок А. В. Карташов. — Таємні делегати таємної унії таємно від усіх прийняли… повну римо-католицьку віру. Принципово зрадили своїй вірі, перейшли догматично в латинство».
Але, заперечать Карташову освічені філокатолики, сьогодні ж Римська Церква вже не потребує від уніатів безумовної згоди з буквою сповідуваних Ватиканом догматів. Як «теологумен», приватна богословська думка, допускається навіть сповідання Православ’я. Взагалі, догматика в сучасній місіонерській діяльності відходить кудись на другий план… Православний апологет о. Андрій Кураєв релігієзнавчо точно викриває лукавство «тактики унійної пропаганди»: «Справа в тому, що якби католики визнали наявність догматичних розходжень між православ’ям і їхньою вірою — вони тим самим осудили б саме католицтво. Осудили, оскільки визнали б, що віра давньої, „нерозділеної“ Церкви, без змін збережена православ’ям, відрізняється від їхньої власної віри. А тому й вимушені католики заявляти, що вони не мають претензій до православного віровчення. Готові вони й наше богослужіння зберегти незмінним. Одне визнайте — благають вони — визнайте владу папи і його право змінювати за своїм розсудом віровчення церкви через уведення нових догматів без санкції Вселенських Соборів. Католицька „терпимість“ насправді — лише зворотній бік їхнього авторитаризму. Все може бути „терпимим“ — тільки б підкорялися папі».
І тут ми підходимо до дуже важливого моменту. Практично всі унії в історії були згодою не двох рівноправних сторін, а вимушеним підпорядкуванням слабшого сильнішому, з імовірним поглиненням слабшого «партнера». Проте — і це також підтверджується історією — нерідко унія з часом перетворювалася на «міст із двостороннім рухом». І якщо Брестська унія ніколи не була екуменічним «компромісом» православ’я й католицизму, то, як знати, чи не призначена вона — навіть проти волі уніатських ієрархів — стати свідченням про літургічну красу Православ’я для народжених у римо-католицькому світі?.. Принаймні, на початку ХХ століття уніати відіграли певну роль у відкритті Заходом церковної культури Сходу (зокрема, церковного співу). Не можна ігнорувати й приклади конкретних людських доль — багато з людей Заходу в пошуках Бога й істинної Церкви приходили через уніатство до православ’я. Один такий колишній уніат, француз за національністю, служить сьогодні парафіяльним батюшкою в російській глибинці… Але, звісно, питання про те, чи може сучасне греко-католицтво бути для людини Заходу «дітоводителем» до Православ’я, надто складне для того, щоб однозначно вирішувати його в межах цього нарису…
