Урок

День обіцяв бути спекотним. Сонце вже піднялося над черепичними і бляшаними дахами, та забарилося і на кілька хвилин загрузло у листі дерев. Дерева були не вищими за дахи. Просто парубок, що дивився на сонце, сидів на лавці, мружився і, знизу вгору, підставляв обличчя жмутикам тонких і неспокійних променів. Звали парубка Костянтин, він був студентом першого курсу факультету класичної філології і, не закінчивши другий семестр, пішов у академку. Було йому від народження років двадцять.

Костянтин народився і виріс далеко від того старого міста, де він сидів на одній із лавочок і над яким зараз піднімалося червневе сонце. Парубок опустив голову і зупинив погляд на танці, який влаштували на асфальті біля його ніг сонячні зайчики.

А дорожка цветочная от листвы разузорена,
Словно лапы паучные, словно мех ягуаровый, —

пробурмотів він про себе уривок із Северяніна, а тоді вголос додав: «Слід було на російську філологію поступати». Йому справді краще було б піти на російську філологію. Класична була обрана не від серця, а від голови. Палкий юнак («философ в осьмнадцать лет» — сказав би Пушкін) справедливо вважав, що латина буде ключем до майбутнього вивчення світової історії та культури. Та одна справа читати в оригіналі Тіта Лівія, а інша — рухатися до цієї мети, завчаючи нові слова, відмінювати і, що головне, бачити, як кінцева мета через складність не наближується, а віддаляється. Той, хто не помилився у виборі, у цьому випадку напружує зусилля. Ну а той, хто помилився, — опускає руки. Кость опустив руки і переключив увагу.

Переключатися було на що. Місто, з якого він приїхав, було сірим та одноманітним. Над ним рідко літали птахи, може, тому, що з висоти пташиного лету нічим було замилуватися. Внизу похмуро жили прості й хороші люди, які багато чого не знали і про зайве не любили думати. Для них життя було не святом, а важким шляхом, що його треба пройти, долаючи перешкоди. Костянтин поїхав звідти, коли закінчив школу. Поїхав без радості, навпаки — з важким серцем. Він любив і батьків, і друзів, і взагалі все, що пахло дитинством. Але в рідному місті не було університету, а в найближчих містах не було класичної філології, і вісімнадцятирічному відміннику, закоханому в поезію «Срібного віку», довелося збиратися в дорогу.

Нове місто виявилося справжнім одкровенням. Воно було впертим, наче жінка, і не хотіло пристосовуватися до сучасності. Його бруківки тужили за цоканням копит і гуркотом карет. Їхній тузі вторила тиха туга багатовікових будівель. Якщо вулиці ледве терпіли шурхіт гумових шин, то будинки, немов велетні, котрі з’їли щось важкоперетравлюване, страждали від наших сучасників, які оселилися в них. Євроремонтам, що зсередини оновили квартири, будинки ззовні мстились осипанням штукатурки і тріщинами в стінах. Будинки пам’ятали, як їхніми дерев’яними сходами з рипінням, повільно піднімалися місцеві Шейлоки, щоб закритися на засув і всю ніч дзвеніти монетами у зловісних відблисках сальних недогарків. З їхніх підворіть, зігнувшись, щоб не забитись об низький одвірок, хоч зараз міг вийти загорнений у плащ хто-небудь, схожий на Казанову. Та замість цього в місті жили звичайні люди, розігрівали сніданки в мікрохвильовках, були впевнені у своїй величі, не помічали краси і нічого толком не знали.

Костянтин полюбив це місто і відчув його приховану тугу. Не раз і не два, пропускаючи пари, він блукав вузькими вулицями, зі співчуттям вдивлявся в кам’яні очі каріатид, що підтримують балкони, та сатирів, що криво всміхаються усім, хто проходить мимо. Не раз і не два він зі збентеженим серцем заходив у незнайомий дворик і завмирав перед побаченим. Це міг бути мічений голубами барельєф Архангела Михаїла зі злим сатаною під ногами. А могли бути напнуті через увесь двір мотузки з простирадлами і довоєнними жіночими підштаниками, що ніби були морськими прапорами. Це міг бути просто квадрат блакитного неба, утворений зімкнутими дахами, а Костянтин наче з дна колодязя дивився на повільно пропливаючі вгорі хмарки. Він міг стояти часом по п’ять і більше хвилин, забуваючи про університет, дослухаючись до биття серця цього старого, та не бажаючого помирати міста.

Важкий, низький бас дзвону на кафедральному соборі часто примушував його стрепенутись, і він, прийшовши до тями, виходив із двору на вулицю з відчуттям, що живе у столітті вісімнадцятім. Яскрава реклама на найближчому ресторанчику тоді дивувала його не менше, ніж годинник здивував би «Ролекс» на руці перуанського індіанця. Він глибоко вдихав і, засунувши руки в кишені, йшов далі. Йшов повільною ходою безнадійно закоханої людини.

Навчатися в такому режимі було неможливо. З’явилися перші борги із заліків, потім — провалена сесія. Нарешті — академка і вільні хліби. Додому Костянтин про це не повідомив. Вирішив не турбувати батьків. З гуртожитку поки не гнали, книги в бібліотеці давали, як і раніше. Треба було влаштуватися на роботу, щоб не тягти з батьківського дому копійки і розслабитися, віддавшись на волю теплих хвиль океану життя.

У цьому віці люди нерозважливі, а життя до них лагідне, і це (як сказав би Бродський) — «щедрость волны океана к щепке».

Кость влаштувався мити посуд в одному з маленьких кафе, яких у місті було більше, ніж у лісі дерев. Люди тинялися від одного кафе до іншого, викурювали десятки сигарет, гасили бички в недоїдених тістечках, і було незрозуміло: чи працюють вони хоч десь, а коли ні — за які гроші живуть.

Підсобка його кафе виходила у двір, куди також виходили двері складу продуктового магазину. Не раз Костянтин допомагав вантажникам носити ящики з консервами чи ковбасою. Сам собі в цей час Кость видавався пасажиром з «Титаніка». Пасажиром, котрий ввечері розносить публіці шампанське на верхній палубі , а день проводить у машинному відділенні з кочегарами.

«Чим живуть ці люди?» — думав він, вдивляючись у сірі обличчя мужиків, дослухаючись до їхніх одноманітних матірних розмов.

«Чим живуть ці люди?» — повторював він питання вже в кафе, дивлячись на мужиків з руками без мозолів і жінок із довгими нігтями.

Своє життя він продовжував сприймати як навчання, лише якісніше, практичне.

Більшість людей вчиться, читаючи книги. Але ж є інші шляхи. Антоній Великий питав у філософів: «Що раніше: розум чи книги?» — «Розум, — відповідали ті,— бо ж книги — з розуму». — «Отже, — казав Великий, — тому, хто очистив розум, книги не потрібні». Цей другий спосіб — очищення розуму — рідковживаний і тяжкий. Говорити про нього може лише той, хто має досвід. Костянтину відкрився третій шлях — спілкування з людьми. «Кожна людина, — одного разу подумав він, — живе життям драматичним і таємничим. Якби його увічнило перо Шекспіра, було б воно знаним і читаним довіку. Люди — це непрочитані книги. Це — притрушені пилом інструменти, які зазвучать, варто лишень доторкнутися до них пальцями».

Ця думка сяйнула якось під вечір, коли раковина була повною блюдець, а засіб для миття посуду закінчився. Він навіть присвиснув з радості. Це ж мета!

Завести розмову, познайомитися байдуже де — в поїзді, в барі, на пляжі. Акуратно, мов кінчики пальців у чарівне озеро, занурити душу в чуже життя. Без паперу, напряму дізнаватися від людей найважливіше, якщо, звісно, вони — люди — погодяться пустити тебе не лише до передпокою, але і до спальні, й до комори свого душевного дому.

Впивать слова чужого языка,
Угадывать великое в немногом,—

пробурмотів він про себе з Брюсова і відкрив кран гарячої води.

«Ні, все ж таки можна було поступити на російську філологію», — додав він уголос.

 

Найлегше було почати зі своїх однолітків-студентів. Але ці ще не мали душевного дому зі спальнею та коморою, з коштовностями у сейфі та «скелетом у шафі» (як сказали би англійці). Вони мали поки що душевний гуртожиток, і, щоб знайти в ньому вищий смисл, досить було просто поговорити з комендантом.

«Говорити необхідно зі старими людьми, — думав Кость, — з тими, хто стоїть на межі й уже відчуває вічність». Він уже потроху почитував Біблію. Читав безсистемно, з будь-якого місця, і розумів мало. Але деякі речі в його свідомості прокреслювалися, мов різцем по алмазу. Так запам’яталися, запали в душу чиїсь слова «Ми — вчорашні. Піди спитай у древніх».

«Піду, спитаю, — подумав Кость.— Спитаю у тих, чиє серце не раз було роз’ятрене зрадами, втратами та розлуками. У тих, чий хребет від часу зігнувся. Спитаю в тих, хто в цьому світі все вже бачив і вже не чекає новин.»

Костянтин хотів спитати про те, як і для чого жити. Це конче треба дізнатися, щоб не робити зайвих рухів, не марнувати час. І він почав питати.

Перший досвід його шокував. Люди, від яких вже, здавалося, пахло землею, які вже однією ногою ступили за межу, ні про вічність, ні про смисл життя не думали і говорити не любили. Вони навіть ображалися та нервували, мовби підозрюючи співрозмовника в бажанні пришвидшити їхню смерть. Найперший з них, до кого Кость звернувся, на питання, що йому найбільше запам’яталося з прожитого, став довго розповідати про пиво, яке варили в 30-х, про товариша на ім’я, здається, Юзек, який обігравав усіх на більярді, й про всяку всячину. Розмова точилася на тій самій лавці, на якій ми познайомилися з Костянтином. За кілька кроків від цього місця було кафе, де він працював.

Старий не здивувався допитливості парубка, котрий підсів до нього. Він почав розповідати про свою молодість, поклавши руки на паличку і впершись у них підборіддям. Картини минулого воскресали перед його вицвілими очима, і видно було, що він любив себе тодішнього і не хотів повертатися думками назад у дійсність.

Костю хотілося плюнути і піти, хотілося брудно вилаятися чи навіть заплакати від образи. Дурні старигани, котрі не можуть нічого сказати молоді, були для нього так само беззмістовними і бридкими, як діти-розпусники.

Відтоді він обпікався часто і поступово прощався із самою думкою почати розумну бесіду з незнайомим співрозмовником. Але на лавку перед роботою приходив регулярно. Він сідав зручно, по-молодіжному, майже лягав, закинувши голову і розкинувши руки. Читав з пам’яті уривки улюблених віршів і спостерігав за сонцем. Коли воно виплутувалося з листя дерев і без перешкод світило Костеві просто в очі, ставало зрозуміло, що важка земна куля здійснила потрібний поворот навколо своєї осі. На годиннику було десять, і час братися за посуд.

— Посуньтеся, будь ласка.

Костянтин сів прямо і повернувся на голос. На нього дивилася молода жінка, віком трохи старша за нього. В руках у неї було в’язання, а поруч стояла дівчинка років п’яти.

— Будь ласка, — Костянтин прибрав руку (у вільній позі він займав півлавки). Якщо за розумом, то час вставати і йти на роботу — кафе вже відкрилося. Але чомусь хотілося залишитись.

— Це ваша донька?

— Так, — жінка відповіла, не відриваючись від в’язання, а дівчинка (гарнесенька) стояла біля мами й уважно вивчала сусіда по лавці.

— А скільки їй років?

— Скоро буде п’ять.

Зрозумівши, що мова йде про неї, дівчинка притулилася до мами, але очей від дяді не відводила.

— Я люблю дітей, — сказав Костянтин, відчуваючи, що пауза затягується. — У мене їх буде багато.

— Ну, багато!.. — жінка посміхнулася. — Спершу дружину знайдіть.

— Я... шукаю.

— Хіба? А я думала, засмагаєте.

— Я пам’ять треную, — трохи ображено і по-дитячому буркнув Кость.

— Це як?

— Вірші напам’ять читаю.

— І кого ж?

— Северяніна, наприклад.

— А...

Жінка раптом відірвалася від в’язання і продекламувала:

«Он тем хорош, что он совсем не то,
Что думает о нем толпа пустая,
Стихов принципиально не читая,
Раз нет в них ананасов и авто...»

— Ви знаєте Северяніна?!

— Знаю, — жінка опустила голову до в’язання, а дівчинка уважно і тривожно подивилася на маму.

— Ви щось закінчили? — спитав Кость. Він раптом відчув до цієї жінки величезну цікавість, в основному як студент, але трохи і як чоловік.

— Я вчилась, але не закінчила, — відповіла співрозмовниця. — Заміж вийшла. Ось мій диплом (вона поцілувала донечку в чоло), а ось — моя кандидатська (показала на в’язання).

Тут Костянтин помітив, що животик у неї округлий, і якби мав досвід, то зрозумів би, що місяць уже шостий, а то і сьомий.

Якісь дивні ревнощі до невідомого мужа вкололи його в серце. Костянтин раптом відчув себе маленьким і несерйозним.

— А ви знаєте, — перервала мовчанку жінка, — я і зараз навчаюся. От ми з Полею (почувши своє ім’я, дівчатко подивилося на маму і посміхнулося) дивилися нещодавно біблійні гравюри якогось німця.

— Доре?

— Здається, ні.

— Карольсфельда?

— От-от. Його. І уявляєте? Поля мене питає: «А чому в Адама та Єви — пупчик?» Я не розумію питання. У всіх, мовляв, пупчики. А вона мені: «Ні. Їх мама не народжувала. Адам — із землі. Єва — з ребра. А пупчик — це від пуповинки». Уявляєте?!

Сильний крик увірвав їхню розмову.

— Ти довго будеш відпочивати, паразит? Уже пів на одинадцяту!

Горлав шеф-кухар кафе. Костянтин схопився на ноги, метнувся було бігти. Але потім зупинився.

— Зараз. Іду, — крикнув він шефу. — Вибачте, мені час. Я мушу йти.

— Ідіть-ідіть. Робота — це святе, — усміхнулася жінка і опустила очі до в’язання.

— Ви мені дуже допомогли, — сказав Кость і побіг. Метрів через десять він озирнувся і вигукнув:

— Вас мені Бог послав!

Жінка посміхнулась у відповідь.

Те, до чого він зараз доторкнувся, ще треба було усвідомити. Але однозначно: це був чудовий урок. По суті, подарунок.

Уже в дверях кафе він озирнувся. Жінка в’язала, а Поля стрибала довкола лавки на одній нозі.

Костянтин усміхнувся і переступив поріг.

Костянтина я знав особисто. У те старе місто, де він жив, не довчившись, я приїхав у відрядження. Щось затяглось і не ладналося, мусив залишитися до понеділка, і в неділю треба було десь помолитися. Православний храм у місті був один. Я знайшов його хвилин за десять до всеношної і замилувався парубком, котрий сидів при свічному ящику. Він продавав свічки, писав імена в записки для служби, жваво видавав решту і встигав кожному сказати одне чи два потрібних слова. Кому про сповідь, кому — про поминання спочилих, кому — про читання Євангелія.

Після всеношної я ще раз підійшов до нього і розговорився. Костянтин — а це був він — хоча й виглядав утомленим, радо підтримав розмову. Ми сиділи біля храму на лавці й до темряви говорили про літургію, про Святих отців, про прожите життя. У той вечір він оповів мені коротко історію своїх пошуків і свого навернення. Коли стало зовсім пізно, він запропонував мені заночувати у церковному будинку.

— У нас біля проскурні є кімната для гостей. А в проскурні працюю я, і з суботи на неділю в ній ночую.

Я радо погодився.

— Побачимося завтра на літургії, — сказав Костянтин і побажав мені доброї ночі.

Наступного дня ми побачились, але так і не поговорили. На службі було багато людей. Костянтин вже не сидів при свічному ящику, а прислужував у вівтарі, виходів зі свічею на Вході й читав Апостол. Коли служба закінчилась, і, поцілувавши хрест, люди стали виходити з церкви, я побачив його. Він стояв на церковному дворі навпроти пономарки і розмовляв з молодою жінкою. Лівою рукою жінка легко колисала візочок, в якому спав симпатичний богатирського виду хлопчинка, а правою обнімала доньку років шести. Вони говорили про щось важливе, і я не хотів їм заважати.

Відтоді ми не бачилися. Справи мої владнались, і я поїхав зі старовинного міста, яке, чесно кажучи, мені не дуже сподобалось. Уже в поїзді, вирушаючи додому, я захотів записати історію парубка, що і поспішив зробити. Звісно, щось забув, а щось обійшов увагою, та в цілому його історія здалася мені цікавою, і не хотілося знехтувати нею. Відтоді минуло років п’ятнадцять. І от нещодавно, розгрібаючи папери, я знайшов свій рукопис. Він потріпався і пожовк, а перше речення — «День обіцяв бути спекотним» — було написане, мов курячою лапою: у цей момент поїзд рушив, і ручку сильно повело на папері.

Я згадав про це і всміхнувся.

Опублiковано: № 4 (28) Дата публiкацiї на сайтi: 15 November 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
16:06 18.06.2011 | Лида
замечательный рассказ. Жалко только то, что о. Андрею Львов не понравился. А я то думала, что к нему применительна аксиома - "нет людей, нелюбящих Львов, просто есть те, кто там еще не бывал" . :)
17:54 07.01.2008 | Николай
Спасибо Вам большое! Каждый Ваш рассказ -кусочек жизни, вроде бы простой, но с большим смыслом и на понятном языке. Надо иметь талант, чтобы в простой житейской истории увидеть и показать другим хорошее и прекрасное, которое не задумавшись и не заметить. Как важно в жизни смотреть на все душой и видеть суть.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: