У дитинстві Різдво асоціюється з подарунками під ялинкою, солодощами, веселощами, а ще — з передчуттям Дива. Незрозумілим, несвідомим, але всепоглинаючим і правдивим. Дорослі так відчувати Диво не вміють. Інакше навіщо б Фомі вкладати пальці в рани? Ось це бажання перевірити Диво на дотик і відрізняє нас від дітей, здатних повірити на слово.
У дітей з уявою жодних проблем. І тому, коли моя чотирирічна донька, почепивши на плечі ляльковий рюкзак, навсправжки збирається йти до тата, мені хочеться плакати від зворушення й туги. Від туги — бо тато за семи морями й повернеться, дасть Бог, лише за кілька місяців, а зворушує мене безкомпромісна рішучість чада, котре не відає, наскільки тато далеко, але впевнене, що може до нього дійти. У цьому вся чарівність дитинства, яка, на жаль, недосяжна для дорослих.
У Греції, на острові Родос, є особливо шанована ікона — Богородиця Цамбíка. Перед нею моляться про народження дітей. Ікона стоїть у храмі, нагорі скелі, до нього ведуть 300 доволі стрімких сходинок. Я не зовсім розуміла, навіщо нам підніматися туди в 40-градусну спеку, коли в нас уже є одна дитина, яка так важко дісталася, і думати про другу в силу багатьох обтяжуючих обставин, м’яко кажучи, дивно. Але чоловік наполіг. І ось ми втрьох крок за кроком наближаємося до мети. Я раз по раз бурчу на чоловіка, він — ліниво відбивається, і тільки дочка безтурботно спокійна та якось незвично серйозна. Таке враження, що вона одна відає, за чим іде туди й заради чого пожертвувала своїм денним сном.
Нарешті вершина. Дух перехоплює від висоти й краси. Нагорі — безкрає небо, внизу — бездонне море. Біля величезної ікони Божої Матері — десятки пупсів, воскових і пластмасових. Хтось, віддаючи данину стародавній традиції, приніс ляльку на знак того, що молить про народження дитини, хтось — на подяку за вже виявлену милість. І поки я, стоячи перед Богородицею, намагаюсь зібрати докупи свої суперечливі думки, дочка діловито запускає руку до купи з ляльками, вибирає пластмасового пупса в рожевих трусиках, притискає до себе й береться колисати. Ми марно намагаємося відібрати в дочки «чужу лялю». Вона відбивається і тільки сильніше пригортає її до себе. Не знаю, чим би закінчилася ця боротьба за ляльку, якби не літня гречанка з епічним ім’ям Пенелопа. Вона порадила залишити дитя в спокої та взагалі покластися на Промисел Божий. Дочка, вдоволена своєю перемогою, радісно цілує пупса, і ми, спантеличені й принишклі, спускаємося вниз. Чоловік щось бурмоче дорогою про те, що дитині потрібний братик або сестричка, дочка, на знак згоди з татом, тискає і заколисує лялю, а я відчуваю, що чогось не розумію в цьому житті.
З того часу минуло півроку. Іноді, збираючи іграшки, я беру до рук ляльку з грецьким ім’ям Цамбíка і думаю: що це був за епізод і навіщо це сталося? Просто вибрик неслухняної дитини — чи щось більше? І поки я так думаю, лялька залишається лялькою, а мрії — мріями. І Диво не трапляється. Тому що там, де є місце сумніву, немає місця Диву.
Завтра Різдво. Час іти до всеношної. Підходжу поцілувати доньку. Вона солодко спить і всміхається вві сні. Поруч на подушці спить її грецька «ляля». Очі мої зрадницьки зволожуються. Мені сумно й трохи соромно перед дочкою за те, що не можу подарувати їй сестричку. Чи зможу? Думки розлітаються, мозок тріщить по швах, ще хвилина — і я розридаюся. Тихесенько накриваю дочку ковдрою і цілую в щоку. Вона відповідає сонною усмішкою. Тиха ніч спускається на місто. Мені раптом стає легко й безпричинно радісно. Треба йти. Тепер я знаю, про що молитимусь у храмі біля Вифлеємської ікони Богородиці. Ще тоді, у Вифлеємі, біля входу до Печери Різдва, за рік до народження доньки, усмішка Божої Матері дала мені надію. Що ж мені заважає сподіватися тепер?
Посеред храму велика ялинка сяє червоно-золотими кулями. Співають тропар свята. А мені пригадалося, як багато років тому я вперше потрапила до храму на святкову всеношну, і Різдво набуло звуку та світла і якоїсь не знайомої мені раніше величі.
Але по-справжньому лик Різдва відкрився мені лише через роки у Вифлеємі. Групи прочан швидко змінювали одна одну, але ми все-таки встигли заспівати «У Вифлеємі чудова новина...» Прочани, здається, з Кореї, не розбираючи жодного слова, смиренно застигли біля входу до Святого Вертепу, розуміючи, що ми робимо щось дуже важливе. У нас немає ні ладану, ні смирни, ані золота, наші піснеспіви — це наш скромний дарунок народженому Господу. Вигук диякона, немов машина часу, повертає мене до реальності. І, здається, Богородиця всміхається тільки мені одній. Між нами є якась лише нам відома таємниця. Тонкий запах ладану огортає храм, залишаючи в повітрі невагомо-реальне відчуття Дива, яке ось-ось народиться в убогій печері й у моїй душі.
Вірую, Господи, допоможи моєму недовірству!