Побачити Святу Землю...

Попереду десять днів на Святій Землі. Збираєшся у подорож і думаєш: «Як довго!» Будуєш якісь плани, щось собі уявляєш... А там — усе зовсім не так. Настільки «не так», наскільки це можливо. Ця Земля перевертає всі уявлення про світ, людей, віру, святість, народи, політику — про все. Очікування перетворюється на подив. Євангельські рядки набувають нового виміру, їх теж починаєш читати по-іншому, коли на власні очі бачиш ті місця, про які там йдеться. Майже всі уявні картини, що їх накопичив, можна викинути, мов сміття: там це просто не потрібно.

Літак заходить на посадку над розгорнутими на землі трьома пелюстками аеропорту імені Бен-Гуріона. Червоні дахи білосніжних будиночків мовби зібрані у намиста кварталів і кола міст: прямі лінії залишені для плантацій і полів, котрі рівними клаптиками миготять за ілюмінатором.

Формально, за всіма документами, ми прилетіли в Ізраїль. Але, проходячи митницю, на найголовніше питання: «Мета подорожі?» — я відповідаю: «Побачити Святу Землю».

Шлях наш лежить на береги Галілейського моря. Пройдемо місцями земного служіння Спасителя і вирушимо в Єрусалим. І є в цьому своя важлива логіка: Єрусалимом горить наше серце, але чи гідні ми відразу вирушити туди? Озеро Кінерет, Генісаретське озеро, Галілейське море з висоти схоже на арфу — кінор, грою на якому Давид заспокоював царя Саула. Воно називається також Тиверіадським озером, за назвою міста Тверії, заснованого Іродом Антипою на честь імператора Тиберія незадовго до Різдва Христового. У Тверії ми і прожили кілька днів, виїжджаючи у близькі й далекі подорожі.

Йордан мовби протікає Галілейське море наскрізь, впадаючи в нього на півночі та витікаючи на півдні. По самому морю спеціально для паломників і просто для туристів ходять невеликі дерев’яні суденця, на одному з яких випало поплавати і нам. Дивлячись на хвилі, що киплять за бортом, уявляєш, як хвилювалося море того дня, коли ним пройшов Своїми стопами Спаситель.

У тому кібуці (сільськогосподарській спільноті, що підробляє і обслуговуванням екскурсій) на березі моря, де ми винаймали човен для прогулянки, мою увагу привернула дивна конструкція з величезних балок, котра нагадувала протитанкового їжака гігантських розмірів. Гід пояснив, що оскільки в іудаїзмі заборона на точне відображення тварного світу (людей, тварин і т.п.) досі дуже сильна, художники виходять із ситуації, використовуючи в живописі, скульптурі та архітектурі максимально абстрактні форми. Так і ця дивна фігура — просто пам’ятник, який позначає місце знаходження дивом збереженого дерев’яного човна 2000-річної давнини, що експонується у місцевому музеї.

Російській Церкві на берегах Генісаретського озера належить невелика ділянка неподалік від Тверії, місце зі звучним ім’ям Магдала. Тут розташовані два джерела і крихітний храм на честь Марії Магдалини. Фотографуючи красу оливкового гаю в Магдалі, я раптом побачила якихось звірят, вони сновигали поміж стовбурами. На землі на боці лежала каструля, видно, залишена якраз на підгодовування дрібної живності. Через деякий час до компанії приєдналася кішка, по-добросусідськи розділивши з ними трапезу. Думаю, це були знамениті дамани. Цікаво, що в деяких місцях Святої Землі ми спостерігали велику кількість яких-небудь звірів, риб чи птахів, котрі потім уже не траплялися. Так, у Яффі, у російському монастирі біля гробниці праведної Тавіфи надзвичайно багато довгохвостих зелених папуг, а води Йордана сповнені вусатих сомів, котрі припливають, якщо кинути у воду шматочок хліба.

 

Ярденіт, місце, де прийнято здійснювати занурення у води Святої ріки, звісно, розташований далеко від історичного місця Хрещення Господа, нещодавно переданого Йорданією Росії. Але саме тут паломники за традицією надягають чисте біле вбрання (у купальниках тут з’являтися заборонено) і входять у води Йордану. Зараз це — багатолюдне упоряджене місце з крамницями, роздягальнями і душовими, зручним спуском із перилами і т.д. Примітно, що більша частина публіки тут — сторонні споглядачі. Далеко не всі поспішають пірнути у воду. Схоже, що тільки наші співвітчизники без роздумів віддаються цій радості. Деякі мої супутниці, пірнаючи, надягли на себе дві чи навіть три сорочки: потім відвезуть у подарунок рідним.

На календарі осінь, кінець жовтня, а в Галілеї по-літньому тепло, навіть спекотно — 25–27 градусів. Ми подорожуємо автобусом, тому часом закрадається думка про підозрілу легкість нашого шляху. «Дороговкази, — розповідає тим часом наш гід, — це зміст біблійної історії». Кана, гора Фавор, Назарет... А між ними — таблички, які змушують тих, хто не знає івриту й арабської, губитися у здогадках. Перший раз мені настільки важко орієнтуватися: англійські написи або розташовані зовсім унизу, або взагалі відсутні. Те ж стосується і вивісок, і назв вулиць: вони не перестають нагадувати, що ти в гостях, а не вдома. Ось так і Кана — невеличке містечко з арабським населенням, грецьким та католицькими храмами. Сюди всі приїжджають за «шлюбним вином» і знаходять його у місцевих лавках чимало, дарма що навкруги не залишилося жодного виноградника — всі давно винищені під корінь мусульманами. Але все ж таки виноградна лоза, котра принесла плід для цього вина, росте десь на Святій Землі, й це втішає.

У всіх грецьких монастирях ми залишаємо записки рідною мовою: вона давно вже не в дивину місцевому духовенству. А я щоразу не переставала дивуватись: у всіх монастирях нас буквально поспішали прийняти привітно: пропонували каву, воду, обов’язково пригощали солодощами. Дуже шкода, що такого не зустрінеш у нас на батьківщині. Мені здається, чимало змінилося б, якби наші суворі черниці та ченці перейняли добрий східний звичай гостинності у греків.

 

Коли ж побачимо ми Єрусалим? Минула вже половина відпущеного нам терміну, а попереду ще Сорокаденна гора і монастирі пустелі...

Ми облишаємо Тверію, за вікнами пропливають пагорби, гори і долини. Цим шляхом ходило Святе сімейство пішки в Єрусалим. Тривав такий шлях, очевидно, кілька діб, ми ж дістанемося за кілька годин. Чому Спаситель народився саме тут? Чому не там, де Його шануються більше, ніж в Єрусалимі? Адже є країни, що відкритим серцем сприйняли Православ’я, звели в ім’я Його численні грандіозні храми. Але дивлячись у вікно, приходиш до неминучого висновку: саме це місце створив Господь для Свого Сина. Цю гарну, простору землю зробив Він Його земною батьківщиною тому, що коли один раз побачиш її, не полюбити вже не можеш.

Так буденно, під чергове оповідання нашого провідника, минувши передмістя, ми в’їжджаємо в Єрусалим, що хочеться кричати, вмовляти людей і час зупинитись. Але така вона, Свята Земля: люди живуть тут, як жили їхні батьки і діди. Як «у дні Сина Людського», так і зараз тут «їдять, п’ють, одружуються і виходять заміж». Останнє ми бачили на власні очі, коли на свій страх і ризик всупереч порадам гіда вирушили того ж вечора в Старе Місто. Пройшли за стіну і заблукали у переплетенні вузеньких брудних вуличок, на одній із яких щосили гриміло гамірне арабське весілля і спалахи феєрверка освітлювали нічне небо. Тут-таки у провулках, ми зустріли розгублену стареньку польку, котра мало того, що не розуміла навіть англійської, але на додачу до всього не могла повідомити і назву свого готелю. Довго-довго блукали ми, намагаючись вийти до Храму Гробу Господнього. Дебелий араб, котрий, на нашу біду, охоче зголосився нас провести, спершу завів нас у зовсім інший бік, потім безцеремонно домігся бакшишу, перерахувавши нас по головах: долар за штуку. Коли, нарешті, ми досягли мети нашого шляху, було надто пізно. Виявилося, що закривають не тільки самий Храм, але й двір перед ним. Нас виставили і не дали навіть здаля поглянути на святиню. Залишивши у відділенні туристичної поліції перед входом на площу Храму Воскресіння польку, котра тепер уже нас звинувачувала у всіх своїх негараздах, ми дещо засмучені побрели крізь Дамаські ворота назад у готель.

 

Потрапити у серце Старого Місто ми мали не одразу. Наступного дня нас чекав Вифлеєм. Нині це місто славиться своїми майстрами-різьбярами по перламутру й оливі. Серед священиків є благочестива традиція у пам’ять про своє перебування на Святій Землі привозити перламутрове Розп’яття, котре потім буде зберігатися у храмі на батьківщині як вкладний дар.

Базиліка Різдва вражає розмірами. Візантійська колонада ділить величезний неф на три частини. Попереду, на помості, під яким знаходиться спуск у печеру Різдва, — солідних розмірів грецький іконостас. Записки тут оперативно збирає священик-грек, чия черга нині служити, дивлячись на нього, мимоволі згадуєш торговців-арабів, що обступали і чіплялись до нас на вулиці. Ми стаємо у повільну чергу, змішуючись з іншими паломниками, вузьким шляхом входимо у Печеру Різдва, поспішаючи припасти до срібної зірки, котра позначає місце Різдва, над яким стоїть грецький престол. На жаль, і тут нас кваплять. Кажуть, що останні роки дуже збільшився потік прибулих на Святу Землю паломників, гостей і туристів. Як «додатковий маршрут» дводенну подорож до святих місць Єрусалима нині пропонують, наприклад, усім, хто приїжджає відпочивати на Кіпр. Паломництвом такий забіг назвати неможливо, особливо враховуючи те, що заполоняючи собою все, особливо у вихідні, просто туристи перекривають дорогу до святинь справжнім паломникам.

Ось нарешті й настала довгоочікувана ніч із суботи на неділю, в яку ми молилися за літургією в Храмі Гробу Господнього. Напередодні, з п’ятниці на суботу, тут була ще пишніша служба: на честь 160-річчя Російської Духовної Місії в Єрусалимі зібралися російські архієреї, котрі очолювали її в різні роки. Спів грецьких ченців не можна порівнювати з хором Троїце-Сергієвої Лаври, і літургія одна, й саме зараз у нас є шанс самим відчути єдність Православних Церков, причащаючись із греками з однієї Чаші. А причащають тут усіх без сповіді. Нам це у дивину, вражає і те, як запросто напирають люди на священиків, піддаючи їх небезпеці просто перекинути Чашу.

Взагалі тут, на Святій Землі, зовсім інакше починаєш дивитися на різницю в релігійних звичаях, обрядах. Стоїш, наприклад, чекаєш своєї черги біля входу до Кувуклії, і раптом у хід твоїх думок безпардонно вривається орган: у католиків своя служба, і вони швидко, як хороша служба охорони, перекривають дорогу іншим.

Скільки хотілося б розповісти про Храм Гробу Господнього! Побувавши там кілька разів, обійшовши його приділи, я і зараз із упевненістю можу сказати, що весь цілком його так і не побачила. Здивував мене і наш гід: він водить паломників по Святій Землі не перший рік, а одна фотографія Храму Воскресіння його вразила: на ній Храм знято з незвичної точки, і таким він його навіть не уявляв.

Окрім загальновідомої дороги до Храму Гробу Господнього ведуть й інші шляхи, наприклад, через дах, через приділи коптів, сирійців... Проходимо якимись сходами, коридорами... Біля одного з вівтарів у старому дерев’яному кріслі сидить у напівтемряві священик-ефіоп. Встигаю відкинути думку: а він узагалі живий чи перетворився на ебенову статую, пробувши тут багато десятиліть?

Храм поділений на частини воюючими конфесіями, котрі роками не можуть порозумітись і банально відремонтувати те, що потребує термінової реставрації. Згадую красу і, можна навіть сказати, розкіш оздоблення храмів на батьківщині: там усе чинно, благочестиво і строго. А городяни при цьому мріють помолитися де-небудь у тихому, вбогому сільському храмі. Тут, у Храмі Гробу Господнього, є і такі місця. Приділи, в яких не залишилося навіть штукатурки на стінах. А сама Кувуклія, чи Балдахін над Гробницею Христа? Вона проти всяких законів естетики стягнута каркасом із залізних балок: настільки крихкою є ця святиня.

Храм Гробу Господнього нескінченний. Нескінченний у просторі. Здається, тут можна навіть заблукати: сходи ведуть вниз, іще вниз, до якихось цистерн, подібних до печер, повних води, вгору, під купол, звідки видно всю Кувуклію, ще кудись... Він нескінченний у часі. Десь вгадується початковий стрункий план Базиліки імператора Костянтина, десь виступає вперед архітектура часів Хрестових походів, десь ріже око надто сучасна пластика католицького декору: все близько, все поруч. Тут перебуває вічність. А під куполом, невидимий оку, горить синіми спалахами Благодатний вогонь, побачити який можна лише один раз на рік.

Зараз, під час літургії, вхід до Кувуклії закрито. Але потім, хоча і не з першої спроби, ми все ж таки сподобимося припасти до найбільшої святині світу, Гробу Господнього, єдиного престолу, до якого може підійти кожна людина.

Явлення Благодатного Вогню на Гробі Господнім відбувається вже багато століть поспіль у Велику Суботу напередодні православної Пасхи, яка, як відомо, святкується в інший день, ніж у решти християн. Безліч паломників різних віросповідань з усіх кінців землі стікається до Ієрусалиму. На ранок Великої Суботи у всьому храмі гасять вогні. Посеред Гробу Господнього ставиться лампада, наповнена єлеєм, але без вогню. По всьому ложу розкладаються шматочки вати, по краях прокладається стрічка. Після огляду поліції Кувуклія зачиняється і запечатується великою восковою печаткою. Приблизно опівдні відбувається хресна хода навколо Святої Каплиці. Печатку знімають, і Патріарх Ієрусалимський, тримаючи в обох руках по 33 свічки, входить до печери Гроба Господнього. Двері каплиці закриваються.

Всі присутні у Храмі чекають першої появи Вогню із Святого Гробу. Одні чекають у молитовному мовчанні, інші моляться голосно, б’ють в барабани і плещуть у долоні, забираються на плечі один одному і навіть на Кувуклію. Це — арабська християнська молодь. Згідно деяких свідоцтв, одного разу арабів не впустили і не дозволили їм кричати і співати біля Кувуклії — і Благодатний Вогонь не з’являвся до самого вечора. Потім їх впустили, вони співали і скакали, читаючи свої молитви — і лише тоді Вогонь зійшов: Господь благоволить і до такої молитви.

В печері Гробу Господнього темно, і Патріарх молиться на самоті. Тягнеться час: від лічених хвилин до кількох годин. І раптом у темряві на ложі Живоносного Гробу розсипаються яскраво-блакитні бісеринки, примножуючись, перетворюються на синій вогонь, на Божественне сяяння, від якого запалюються приготована вата, стрічка і лампада: все перетворюється на полум’я Благодатного Вогню. Патріарх запалює свої два пучки свічок, і Небесний Вогонь виноситься до народу. Подібно до вибуху, лунає шум захвату, люди запалюють свої пучки свічок, і вмить, від одного до іншого, Вогонь розтікається по всій величезній церкві. Протягом перших десяти хвилин Вогонь абсолютно не обпікає. В такому морі вогню ніколи не буває і найменшого натяку на пожежу. Нема жодного сумніву в тому, що Вогонь — надзвичайний.

Кілька століть тому вірменам вдалось оскаржити у православних право отримувати Священий Вогонь у печері Гроба Господнього. Православні не могли навіть увійти до Храму. Патріарх із народом стояв зовні, молився і плакав. І через деякий час поярд із тим місцем, де стояли православні, пролунав ніби розкат грому, промайнула блискавка, яка розсікла кам’яну колону, і звідти вийшов Благодатний Вогонь. А спроба вірменського кліру лишилась марною. З тієї пори ніхто з інославних більше на наважувався зазіхати на право отримання Благодатного Вогню. Так ця колона і стоїть, розсічена та почорніла від Вогню, на повчання всім.

Опублiковано: № 1 (31) Дата публiкацiї на сайтi: 10 April 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
12:43 14.04.2008 | Руслан Бугаёв
Я был в Храме Гроба Господня и в Храме Рождения в этом году (2008) во время католической пасхи. Поэтому паломников и туристов, со слов гида, было намного больше обычного. Оба Храма были переполнены, но тем не менее никакого дискомфорта я не почувствовал на столько сильные эмоции переполняли меня в этих местах, уверен, что и у остальных из нашей группы чувство было такое же.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: