В 4 руки

У сім’ї Андрія та Марії Кокоріних четверо дітей. Асі вісім років, Петрику — п’ять, Юркові — три, Павлику дев’ять місяців…

Цей текст — не реклама багатодітності. Це просто розмова з друзями — про кохання, про творчість, про запах деревної стружки та розписних коників. Про втішні родинні історії та побутові дрібниці, свята й будні. Про все, що наповнює життя життям.

Андрію, Машо, розкажіть, як ви собі уявляли свою майбутню половинку, свою сім’ю?

А.: Є історія, яку любить розповідати моя мама. Коли я повернувся з армії на другий курс політехнічного інституту, мама почала допитуватись: «Андрію, що ти собі думаєш? Потрібно ж створювати сім’ю! Діти — це так чудово!» Я в принципі був не проти, але якось відмахнувся і пророче сказав: «Мамо, яке там одружуватися? Моя дружина щойно до першого класу пішла!» І дійсно, коли потім підрахували, виявилось, що я повернувся з армії в той час, коли Маша пішла до школи!

М.: Так! А я завжди собі уявляла все, як це буває в казках: кохання на все життя, таке собі чудо. Принц… ні, навіть не принц, а просто рідна людина. Я все думала собі, де ж він ходить, мій єдиний. А чоловік мій був у Індії, або в Болгарії, або ще десь.

А.: Або в Німеччині… Я все життя був відкритий для зустрічі з тією людиною, яку мені пошле Господь. З Машею ми познайомилися в скиту, що в селі Нещерові. Маша розписувала храм, а я працював будівельником. І ми вісім місяців спілкувалися, товаришували. Але жодних думок романтичних не було. Усе-таки монастир налаштовує на молитовну атмосферу. А потім одразу, вочевидь, за молитвами наших родичів, з’ясувалося, що я без Маші не можу жити (сміються). І я зрозумів, що це та людина, яку я все життя шукав.

М.: До того ж ми обоє, звісно, навіть не думали шукати нареченого або наречену в монастирі (сміються). Просто у нас обох було таке живе відчуття, що нас хтось узяв на руки, підніс одне до одного, і нам залишалося тільки довіритися цим невидимим рукам. Це було таке чітке відчуття присутності Бога! Це було таке явне чудо! (усміхаючись) Звичайне чудо!

Коли на другому чи третьому побаченні ми зрозуміли, що хочемо бути разом одне з одним, то підійшли до настоятеля, єпископа Іони, аби він нам дав пораду. Гадали, він скаже: товаришуйте, пізнавайте одне одного ще з рік. А він раптом відповів: «Зараз я від’їжджаю, а за два тижні зможу вас повінчати». Ми, звісно, були трохи здивовані, але прийняли це рішення як від Бога.

А.: І досі не пошкодували! (сміються). Так, у нас зненацька все відбулося. І вінчання, і заручини — вони однією розтягненою миттю пронеслися, і по тому подорож до Криму, де ми прекрасно відпочивали. А ще цікаво, що нас заручав єпископ Климент, а вінчав єпископ Іона. Два владики! Так що ми архі-архі чоловік та жінка (сміються). Єпископ Іона на наші заручини вдягнув перше у своєму житті облачення вагою 16–17 кілограмів! (сміються). Він був чудовий! Він був абсолютно незрівнянний!

М.: Він нам ще казав: «Ви бачите, на що я заради вас пішов?» (сміються)

А.: Так, весілля було неперевершеним! Фантастичний хор, який і після вінчання співав для нас, коли ми всі зібралися за спільним столом на горі в Нещерові. І це такі миті! Торжество єднання сім’ї!

Коли молоді одружуються, їм усі бажають побільше дітей. А коли в сім’ї з’являється кілька дітей, рідні та знайомі починають казати: навіщо ж стільки народжувати? Як на це реагувати? Як це було у вас?

М.: Звичайно, першу дитину всі очікували. Вона не змусила на себе довго чекати. Наша старша донька Ася народилася через десять місяців після весілля. А через рік виявилося, що ми чекаємо Петрика. Моя мама тоді сказала: «Біднесенька моя Ася». Але коли Петрик народився, усі були щасливі. Коли я завагітніла Юрком, то найтяжче було повідомити про цю новину батькам, оскільки до цього ми жили під Києвом, а тепер живемо разом. І, звичайно, вони дуже здивувалися.

А.: Четверту дитину вони сприйняли легше, ніж третю!

М.: Так! Я кажу: ось ми знову в очікуванні, а батьки, мовляв, нам уже після третьої нічого не страшно! Зараз вони люблять усіх, у них складаються їхні особливі стосунки з онуками — зі своїми секретами, жартами. Дідусь забирає хлопчиків на велосипеді, у нього є спеціальне дитяче сидіння, ходить з Асею на сольфеджіо (адже лише вони двоє в нас музичні), учить усіх грати в шахи. А ще дідусь у нас оператор, і він закарбовує для правнуків усі наші домашні спектаклі та важливі події в житті сім’ї.

Бабуся не втомлюється захоплюватися навіть найменшими успіхами дітей, завжди їх підтримує, без неї Ася та Петрик не змогли б учитися хореографії, бо водити на додаткові заняття — тяжка праця для батьків, і без допомоги обійтися вкрай важко. А ще бабуся вчить дітей читати креслення та малювати інтер’єри: вона архітектор. Далекі бабусі (у нас їх ще дві) і дідусь теж по-своєму турбуються про дітей і дуже за ними сумують, оскільки не можуть бачитися щодня. Отож бабусі й дідусі в нас надзвичайні! Я взагалі вважаю, що чим більше в дітей теплих стосунків з родичами, тим краще. Вони отримують більше любові, уваги, збагачуються, вчаться спілкуватися.

А.: Завжди здавалося, що діти — це щось прекрасне! І коли в нас народилася перша донька, то священик сказав, що діти — це Боже благословення на сім’ю. З тих пір ми так і ставимося до появи кожної нашої дитини.

Як ви розподіляєте обов’язки в сім’ї? Є чоловіча і жіноча робота?

А.: Хто що вміє, той те й робить. Я, наприклад, завжди готовий забрати дитину, якщо можу цим допомогти Маші.

М.: У нас немає проблем із цим. Звичайно, якісь речі більше я роблю, якісь — Андрій. І ці речі весь час змінюються, бо хтось виростає, хтось народжується. То раніше читала я перед сном, потім народився Павлик — і тепер казки читає дітям Андрій. Звичайно, з Асею, першою дитиною, Андрій більше мені довіряв. А зараз він уже може сам посадити Павлика в слінг і піти на прогулянку з іншими дітьми, навіть нічого мені не сказавши.

А.: Я нещодавно побачив плакат соціальної реклами, який мені дуже сподобався: «У чотири руки легше». І дійсно, якщо б ми одне одному не допомагали, не старалися допомагати, то було б значно важче. А так уже й Ася допомагає, вона досягла віку, коли й хоче, і може допомагати.

З якого віку і як ви вчите дітей співробітництву й допомоги?

А.: Загалом діти допомагають нам з радістю, ще зовсім з раннього віку. Просто не акцентуємо увагу на тому, що вони іноді лінуються. А завжди скажемо: «Які ви молодці, що прибрали іграшки». Те, що вони не змогли все ідеально прибрати, це вже не має жодного значення. Господь намір цілує, і вже сам їхній намір допомогти дуже важливий.

М.: Мені, наприклад, не завжди вистачає терпіння дивитися, як дитина прибирає, бо знаю, що потім, після її «прибирання», мені доведеться прибирати ще більше. Хоча це потрібно, аби дитина стала більш самостійною… Посуд мити, ліжко стелити — діти в нас не дуже до цього привчені. У нас не ідеально із цим.

А.: Поки що…

М.: Усе залежить від характеру дитини. Ось Ася може спокійно няньчитися з дітьми, що для Петрика було б важким завданням. Для неї ж це найбільше задоволення. А Петрик, наприклад, дуже акуратний. Він може скласти свої речі під лінієчку, виставити взуття рівно. Для Асиного характеру це не підходить…

А.: Потрібно слухати, що хоче робити дитина, й дозволяти їй. Немає певного віку. Одного разу в дитини виникає потреба поставити своє взуття на місце, не тому що ти його примушував. Ти просто час від часу нагадував… Має бути золота середина. Дружня батьківська порада без докорів, на зразок: «я сказав, що так не можна робити!» — і тоді дитина, зрештою, обирає, що буде допомагати.

Допомога — вона односпрямована. Зібрати іграшки в коробку. Їх там сотні шматочків, і їх слід зібрати у величезний, з точки зору дитини, контейнер. І ось, наприклад, Юркові дуже важко було наважитися на цю допомогу. Він кілька місяців за нами спостерігав, як ми збираємо, а потім почав разом з нами прибирати іграшки. У три з половиною роки він прийняв самостійне рішення допомагати.

М.: Можна запропонувати ігрову форму. Наприклад, у нас сьогодні чарівна шапка для прибирання. Діти, особливо років до чотирьох, реагують на це фантастично. Вони вдягають цю шапку, відчувають себе чарівниками, абсолютно щасливі ходять і прибирають іграшки. Або є ще чарівні квиточки із завданнями. Я нещодавно роздавала їм: Петрику — прибрати взуття, Асі — помити посуд, Юркові — зібрати іграшки. І вони доволі швидко це зробили. Щоправда, це не завжди діє.

А.: За Юрка виступав тато (сміються). Я його заміняв у команді.

Багатодітність, порядок удома і мир у сім’ї. Кажуть, що якщо якісь два поняття з цього списку присутні, то третє автоматично видаляється. Чи це так? І як зберегти мир у сім’ї та відносний порядок удома?

А.: Потрібно не носити окуляри, аби зір упав до мінус 3. Тоді автоматично перестаєш бачити всі недоліки вдома (сміються). Просто слід легше до всього ставитися. Для мене ідеальна квартира — це естетика японського мінімалізму. Але я абсолютно не відчуваю ніякого дискомфорту, задовольняюся тим, що є. Ось Господь дав такі вікна, такі стіни, ну можеш щось зробити — роби. А так особливо не переймаюся. З одного боку, немає ідеального порядку, а з іншого боку — відносний мир у сім’ї.

Наприклад, у нас Ася любить розкидати всі речі по кімнаті. І ось коли їй було три з половиною роки, я зібрав розкидані речі в пакет і сховав його в шафу. Асі сказав, що речі образилися й пішли.

М.: Асю ця ситуація дуже надихнула. Вона почала прати свої речі, складати їх. І після того як речі повернулися, Ася ще якийсь час їх прибирала.

Ми з Андрієм любимо порядок і хотіли б, аби він був. І хотіли б якнайшвидше розібратися із цим порядком, щоб у мене була можливість прикрашати. Оформлювати картини, робити якийсь цікавий розпис, вішати фотографії. Та це, звісно, лишається за бортом.

Я для себе усвідомила, наскільки дорожчі всі ці діти, кожний з них, що порядок… ну немає його — то й немає. Добре, якщо він буває на свята: на Великдень, на Різдво всі разом зібралися, прибрали, зробили красу. Або якісь острівці чистоти. Припустимо, обідній стіл, за яким усі збираються на трапезу. Аби він був із квітами, з гарними серветками, зі свічками. Якщо все завжди й усюди неможливе, то хоча б якась частина оселі.

А.: Наша спальня, наприклад (сміються). Це найчистіше місце в нас удома. А в інших кімнатах постійна проблема: куди подіти речі. Якщо дітей багато, то це, мабуть, головна проблема.

М.: Так, колообіг речей в оселі (сміються).

А.: Потрібно постійно створювати нові складські приміщення. Там усе розсортоване: кому що віддати, літні речі сховати, осінні дістати. Це, звичайно, Маша — слід віддати їй належне — усім цим займається. Вона весь час просить мене випилювати якісь нові девайси. Там комодик, там шафу. Усе почалося з величезної шафи, я такої ніколи у своєму житті не робив. Ми туди склали всі речі, і виявилося, що в нас ще втричі більше речей!

М.: Постійно доводиться вигадувати щось нове. Якісь гачечки, коробочки, полички.

А.: Порядок нам тільки сниться (сміються). Удома неймовірна кількість дрібниць, які для дітей архіважливі. Наприклад, якась червона кулька. Якщо її викинути, Юрко буде дуже засмучений, тому я намагаюся її покласти на Юрикове місце. У кожного з дітей є своє потаємне місце.

М.: Вони моментально вигадують собі потаємні місця. В якусь щілину щось засунуть, під ліжко, якусь скриньку. Бо власний простір — це для дітей дуже важливо.

Ще в нас особливе ставлення до саморобок. Їх діти приносять зі звичайної школи, недільної, з дитсадка. І їх стає дуже багато! Я їх спочатку вивішую на чільне місце, там вони висять, усі дуже радіють, а потім я їх відправляю…

А.: На компост! (сміються)

М.: Та ні, звичайно, найгеніальніші ми залишаємо, складаємо до папочки. А решту викидаємо. Просто їх дуже багато.

Коли в сім’ї з’являються діти, стосунки між чоловіком і жінкою ніби відходять на другий план. Як зберегти свіжість стосунків і не втратити їх у щоденній метушні?

М.: Коли в нас було троє дітей, ми ходили на побачення. Я зрозуміла, що експромтом у нас рідко вийде піти на побачення. Тому я вписала до щотижневика в середу на шосту вечора побачення з Андрієм. Ми залишали дітей на няню або на бабусю. І йшли в кіно, у кафе, прогулятися, пройтися. Але коли народилася четверта — це стало складно робити. Ми навіть кіно не можемо подивитися. Усіх вклали, вмикнули фільм — і самі відключилися. Гадаю, що скоро ми відновимо побачення.

Тому що стосунки між чоловіком і жінкою — це корінь сім’ї. Ми й дітей теж учимо — якби не було кохання між нами, то не було б нічого, ні сім’ї, ні вас. Ми вчимо їх поважати наші стосунки. І самі доглядаємо цей сад кохання.

А.: З дружиною треба розмовляти (сміються). Чоловік, який хоче мати гарні стосунки з жінкою, повинен розмовляти з нею щодня 35 хвилин — півтори години. Якщо він це робить, то тоді більшості проблем не буде.

М.: Так буває: жінка цілий день з дітьми «уті-путі», а чоловік на роботі спілкується, йому цього достатньо. І ось коли він приходить увечері додому, жінка думає: ну от, нарешті буде з ким повноцінно поговорити, — а чоловік не хоче, він утомився. Він хоче посидіти в тиші, зайнятися своїми справами…

Машо, не дивно, що ти надаєш такого значення прикрашанню оселі, декору, адже ти за освітою художник. Ти не сумуєш за своїм художнім минулим?

М.: Знаєте, в юнацькі роки був щасливий досвід знаходження свого покликання, своєї професії художника, і настільки я щаслива у своїй професії, що не можу так просто із цим розлучитися. Тому все ще сподіваюся, що буду працювати повноцінно. Адже діти підростуть, і я не полишала ніколи малювання. І моя найулюбленіша тема — це діти й наша сім’я. Ще я люблю пейзажі, для мене це такий відпочинок — етюди на природі!

Коли я довго не малюю, у мене настрій не той, сумно стає. Тому я кажу Андрію: «Якщо мені сумно, то ти мене виштовхуй помалювати, кажи: “Машо, тобі треба малювати”».

Але ж у нас іще є спільна справа — майстерня дитячих меблів. Меблі конструює і створює Андрій, і я теж можу застосувати свої професійні якості…

Як ви наважилися на цю клопітку справу? Адже необхідно мати спеціальне устаткування, інструменти… З чого все почалося?

М.: Це було Андрієва мрія.

А.: Пам’ятаю, як мій тато, який побудував нашу дачу власними руками, стругає на другому поверсі довгі дошки. Мені було років п’ять-шість. І ось цей запах стружки, це відчуття матеріалу живого — воно все життя зі мною було. Але реально, звісно ж, нас підштовхнули до ідеї створення майстерні наші діти.

Коли народжується друга дитина, то виникає запитання, як же далі жити. Тому що діти якийсь час з батьками на ліжку живуть. А коли народжується маля, то старшого потрібно на окреме ліжко переводити.

М.: Нам потрібно було зробити так, щоби старша донька з радістю перейшла у своє нове ліжечко. Тому ми вигадували, як би це зробити. І Андрій придумав такий будинок. У ньому були віконця, двері відчинялися. І в Асі не було запитань, де її ліжко. Вона відразу ж визнала.

А.: З радістю побігла. Це був такий перший досвід проектування та виготовлення дитячих меблів. А далі — більше! Діти ростуть, потреби змінюються. Парта з’являється, коли донька йде до школи. Двоповерхове ліжко — коли народжується третя дитина.

М.: (сміється) Нагальне питання — дитячі меблі.

А.: Поступово хобі стало професією.

М.: Мені цікаво прикрашати меблі, розписувати. Дерево — це такий вдячний матеріал для розпису. Тож наші таланти зійшлися. І ми для себе вирішили, що будемо робити меблі з екологічних матеріалів, тобто не ДСП, а натуральне дерево… Ще мені цікаво іграшками займатися. У нас нещодавно була така серія коників-гойдалок з унікальним розписом. Кожний коник був у єдиному екземплярі й навіть мав своє ім’я.

А.: Ми зібрали найкращих художників Харкова. Багатодітних! І дали їм завдання розписати коників.

М.: Так, це такий був проект не тільки наш з Андрієм. Вийшло цікаво!

Нашу майстерню ми назвали «Нестор». У нашої доньки Асі була лялька Нестор, і для неї потрібне було ліжечко. Андрій зробив у майстерні для неї ліжечко. Але він його не приніс готове, а приніс його розібране — і клей. І разом з Асею вони збирали. Це було чудово, дитина буда щасливою. Так у Нестора з’явилося ліжечко, а в нас — назва нашої майстерні.

Як поєднувати безліч сімейних обов’язків з роботою?

М.: У нас немає такої можливості чекати, коли виросте одна дитина або дві. У нас їх четверо, це наше життя. Ми просто зрозуміли, що ми не можемо чекати. Тут виховувати, а потім займатися чимось для душі. Ми зрозуміли, що треба поєднувати. І звичайно, у нас є помічники — бабусі та дідусі!

Буває, Андрій мене розвантажує, іде з дітьми до майстерні, я залишаюсь з малям. А вони там кілька годин щось роблять. Потім приносять якісь надзвичайні конструкції. Був якийсь дерев’яний годинник, якийсь млин. Діти вчаться, у них настільки креативне мислення, якісь неймовірні речі вигадують. Найбільша нагорода — коли тато бере їх до майстерні погратися, позабивати цвяхи, побудувати іграшковий будинок.

Я знаю, що при обранні імен для дітей у вас була цікава історія. Розповісте?

А.: У нас на Петра й Павла в 2010 році народився Петрик, просто у самий день свята. І ми якось довго міркували, не могли обрати, як назвати: Петро чи Павло. Обидва чудові апостоли, проповідники. Як назвати? І вирішили назвати Петром.

Та все одно був сумнів: якось незручно перед апостолом Павлом вийшло. І ось рівно за п’ять років, цього самого дня у нас народжується хлопчик. Тут уже жодних сумніві не було…

М.: (сміється) Назвали Павлом.

А.: У нас є свої домашні Петро й Павло.

Кажуть, що чим більше дітей, тим з ними легше. Ви із цим згодні?

А.: Мабуть, так. Коли в нас була одна дитина і нам треба було йти вночі на службу, на Різдво або на Великдень, то ми брали себе за комір і йшли. З двома дітьми це стало складніше, з трьома — ще складніше, а з четвертою ми зрозуміли, що це буде нескінченно. І не треба боятися труднощів, не варто звертати на них увагу, а просто треба йти на службу.

І ще дуже зручно придумувати різноманітні презенти, коли вдома багато дітей. На минулий Новий рік у нас подарунки були в шкарпетках і рукавичках. Знаєте, є завжди розрізнені шкарпетки й розрізнені рукавички. Ми їх збираємо…

М.: Ми їх розвісили на мотузочках, приліпили на них числа, скільки днів залишалося до Нового року. І в кожній шкарпетці чи рукавичці в певний день можна було знайти якийсь подарунок.

На прощання ми спитали старшу доньку Асю, що б вона подарувала батькам на свято. Відповідь змусила нас усміхнутися: «Ну, це такий подарунок, який не можна зберегти довго. Але я подарувала б гарну поведінку!»

Опублiковано: № 6 (78) Дата публiкацiї на сайтi: 04 July 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: