Душа чекає на піст, як дівчина — на весну. У перші пісні дні, сповнені піднесення й бадьорості, ще раз згадаємо: тому, хто хоче постити чесно та серйозно, не уникнути справжньої «м’ясорубки».
Бог не стільки слухає, скільки вчуває молитву, а молитва — не стільки звуки пісні або вірша, скільки — фіміам Богу, кадильний запашний дим.
Коли Агнець узяв Книгу, то чотири тварини й двадцять чотири старці попадали перед Агнцем, а кожен мав гусла й золоті чаші, повні пахощів, а вони молитви святих (Одкр. 5,8). І ще: І прийшов інший ангел, і став перед жертовником, тримаючи золоту кадильницю; і дано було йому багато фіміаму, щоб він із молитвами всіх святих поклав його на золотий жертовник, що перед престолом. І піднісся дим фіміаму з молитвами святих від руки ангела перед Богом (Одкр. 8, 3–4).
Тепер уявімо, що кадильниця порожня. Немає молитов, і святість збідніла. «Згас вогонь на вівтарі». Це означає, що в Небесному Храмі, як у Тарковського в «Рубльові», йде сніг. Сніг у храмі означає, хоча ми цього й не бачимо, що купол знято або що золоту покрівлю обідрано. Можна не сумніватися, що за межами храму, в якому йде сніг, відкривається ще страшніша картина. Там перехняблені будинки без мешканців, зграї голодних псів, здичавілі люди, на псів схожі, і непоховані трупи на дорогах. І висоти будуть їм страшні, і на дорозі жахи (Еккл. 12, 5).
Життя руйнується навіть не до рівня кладовища, а до рівня переораного й спаплюженого кладовища, якщо на золотий жертовник Ангелу немає чого покласти.
Піст — Великий особливо — здійснюється заради того, щоб на жертовник було що покласти. Заради молитви здійснюється піст.
Заради молитви — припинення ворожнечі й примирення перед посильним подвигом. Заради молитви — роздача милостині (смиренно, так, аби права рука не знала, що робить ліва). Піст — це відповідь на трубний звук апостольського гласу: Наблизьтеся до Бога, і Він наблизиться до вас. Очистіть руки, грішники, і очистіть серця, двоєдушні. Журіться, і сумуйте, та плачте. Хай ваш сміх обернеться в плач, а радість — у смуток. Упокорте себе перед Господом, і Він піднесе вас (Іак. 4, 7–10).
Тепер запитаю: хто молиться і де? Більше запитаю: чи молиться хтось? І себе не забуду запитати: чи молюсь я?
Багато хто читає молитовні тексти, і вичитування називає молитвою. Та чи сама молитва є в нас?
За плодами перевіримо дерево. Ворожнеча згасає, заздрість в’яне, серця оживають, і гріхи злазять зі шкіри, як змертвілі струпи, там, де молитва є. Якщо вона і є в нас, то мало її або не така вона, якою має бути. Тому що й заздрощів багато, і смутку багато, і хибних страхів багато, і струпи гнояться не заживаючи. А головне — Христос видається таким далеким, наче не казав Він: «Я з вами у всі дні довіку».
Стародавні проповідники викривали тих, хто не їсть, але при тому й не змінюється на краще. «Наче ведмеді у барлозі не їдять, але бурчать, — казали вони, — так і ви з порожньою утробою бурчите ремствуваннями, заздрощами та сварками». Хвороба ця далеко не пішла, але з’явилися нові. Є тепер у ресторанах пісне меню. Двадцять п’ять перемін страв, і всі — посту не порушуючи. Чи не сміх це? Може, і не сміх, але нова дивина. Під гастрономічні вимоги світ завжди підлаштується, полоскоче гортань, наповнить черево, зберігаючи ілюзію релігійної праведності. Лише під молитву світ не підлаштується, бо не може. Цариця-молитва скрізь свою шляхетність виявить, бо хоче головного, а не барвистих одяганок. Головне — Бог. Бога шукає молитва й не хоче зводити піст до пісного меню в дорогому ресторані.
Тепер скажемо тим, хто поститиме чесно, і суворо, і заради Господа.
Ви вкотре підете у бій, як колись йшли у бій під Москвою бійці окремого курсантського полку. Це було в 41-му році. Курсанти закрили пролом в обороні шириною в тридцять кілометрів між Бородіно й Волоколамським шосе. Вісімдесят п’ять кілометрів, пройдені за добу кремлівцями від Сенежі через Клин до позицій, німцям довелося долати з боями два місяці! Ціна боїв — понад вісімсот убитих, але виграний дорогоцінний час для контрнаступу. Ті, хто воював тоді, мали складати напередодні іспити для отримання офіцерського звання. Замість іспитів вони несподівано для себе вступили у справжні двомісячні бої з найкращою армією світу. Триста тих, хто вижив після контрнаступу, без додаткових іспитів отримали офіцерські звання та очолили взводи й роти, продовжуючи війну.
Навіщо й до чого тепер про це згадувати?
Кремлівці — майбутня еліта офіцерського корпусу. Вони вийшли з розташування частини в нових шинелях, в начищених чоботях і зі свіжими підкомірцями на гімнастерках. Вийшли як майбутні офіцери. А вже за добу з чимось там, де вони окопалися, було місиво крові, розритої снарядами землі й брудного снігу. Стогнали поранені й швидко на морозі холонули вбиті. Вили бомби й брязкали гусениці танків. Чоботи вже ніхто не чистив, стройовим кроком не ходив і на шикуваннях не рівнявся на груди третього, що стоїть праворуч. Уся дисциплінарна етика й естетика офіцерства влізла кістками та плоттю в м’ясорубку сучасної війни, щоб вилізти назовні у вигляді фаршу з героїзму, страху, болю й безцінного досвіду.
Німці пройшли далі, дорого заплативши за кожний пройдений метр. А в курсантах не залишилося нічого гарного зовні, нічого придатного для параду, але вони стали справжніми воїнами й зробили неоціненний внесок у майбутню перемогу.
Ось так і ми входимо у води посту. Входимо поплавати, а потрапляємо в шторм. Входимо з мріями про духовну красу, а потрапляємо в знайомство з власним брудом. Шукаємо Бога, а отримуємо розпалені стріли лукавого. Входимо окрилені, а до Пасхи доповзаємо втомленими й подекуди розчавленими. Але доповзаємо. До Пасхи!
Тому воюйте чесно, християни. Не вдавайте із себе самозваних святих, але поривайтесь до Господа. Приймайте рани, падайте та підводьтеся. Ваші сльози, ваші крики відчаю та стогони втоми — внесок у спільну перемогу Церкви. І не думайте всю війну пройти по асфальту в начищених до блиску чоботях, як тилові щурі. Воюйте.
Чесно кажучи, відступати нам, як і тодішнім воїнам, немає куди.
Піст — війна. І молитва — війна. Хто боягуз, нехай завчасно скаже про це і вийде зі строю, щоб не заразити потім панікерством соратників.
Ми почали з фіміаму, а закінчуємо війною. Але ось закінчимо війну, і настане час удячності й час чистого запашного куріння.
