В гаражах

Біля навстіж розчинених дверей гаража на порожніх пивних ящиках сиділи двоє у синіх промащених комбінезонах. Вони палили і поглядали у блакитне небо. Весна вже повністю вигнала з міста зиму, у тріщинах асфальту пробивалася перша травка. Теплий вітерець гуляв між гаражами, морщив калюжки, яскраво розфарбовані пролитим бензином, розгойдував голі гілки дерев за парканом.

Праворуч, ліворуч та попереду були видні самі лише гаражі. Двері деяких з них були трохи відкриті. Двоє у комбінезонах не бачили, що відбувалося в них за спиною, та бачити ім. було ні до чого. Вони достеменно знали, там теж гаражі, далі цегляний паркан, стежка, що веде до залізничного переїзду, невеличкий пустир, канава, знову цегляний паркан і гаражі. Уся смуга відчуження залізниці, прокладеної до нафтопереробному заводу, була забудована гаражами. На деяких з них лежали голі остови автівок — «запаски», як називали їх двоє у комбінезонах.

Нафтопереробний завод стояв. До нього вже давно не котилися состави чорних, маслянисто виблискуючих цистерн, що викликали у гаражах незначні землетруси. Лише зрідка маленький пошарпаний тепловоз тягнув від заводу вагони, навантажені металобрухтом. Це викликало непевні плітки про реконструкцію і легку паніку серед власників гаражів. Рейки, що в минулі роки сяяли начищеним сріблом, потускніли, заіржавіли, стали майже непомітними серед трави, сміття і политого нафтою щебеню. Поглядаючи на ці рейки, власники гаражів заспокоювалися.

Усі гаражі були тимчасовими, збірно-розбірними, тому що капітальні конструкції у смузі відчуження зводити було неможна. Мабуть, десь і досі зберігалися грандіозні плани багаторазового збільшення переробної потужності заводу і прокладання нових колій, по яких поповзуть тисячі цистерн. Але нині, коли і завод, і єдиний шлях, що вів до нього, вже багато років як зупинилися, смуга відчуження чи то щезла, чи то поглинула місто цілком.

Тимчасові гаражі непомітно перетворилися на постійні. Здавалося, ці хиткі споруди стидалися протиріччя між своїм новим, зміцнілим, сталим становищем, і успадкованою від старих часів недовговічності та невиліковною збірно-розбірністю. А може, і не стидалися зовсім, і не рум’янець сорому, а іржа проступала з-під кількох шарів облупленої, невиразного кольору фарби, спростовуючи думку про лікувальний вплив постійного статусу на старе залізо.

Та сьогодні сонце так ніжно і тепло освітлювало покинуті колії і старі гаражі, що вони здавалися несправжніми. Вони виглядали, наче міський пейзаж, написаний з щирою любов’ю справжнім майстром. Весною трапляється ця коротка, тривалістю у кілька днів пора, коли все навкруги дихає обіцянням близького і певного щастя. Це обіцяння ніби урочисто дається усім — і людям, і тваринам, і рослинам. Достатньо завмерти, спокійно почекати трохи у тиші і спогляданні, і обіцяння неодмінно буде виконано. Таке от очікування — і саме по собі щастя.

На майданчику перед гаражем, біля якого розташувалися люди у комбінезонах, зграйка горобців гамірно вирішувала якийсь горобиний спір. З-під сміттєвого баку, сповненого зім’ятими жерстянками, пластиковими каністрами і рваними картонними коробками, горобців споглядала кішка. І кішка, і двоє у комбінезонах вже відчули розлите у повітрі обіцяння, і на горобців поглядали несхвально.

Час від часу до гаражу під’їжджали автомобілі. Люди, що виходили з них, збуджено жестикулювали, викривально тикали пальцями у свої машини, здебільшого старенькі «жигулі» і «москвичі», хлопали себе по стегнах або здивовано стискували плечима.

Помітивши прибульців, двоє у комбінезонах однаково насуплювалися. Вислухавши скарги, вони повільно піднімалися зі своїх ящиків, рішуче занурювали руки у глибокі кишені і коротко щось промовляли. Вигляд в них був самий невблаганний. Водії з пересердя хлопали дверцятами і від’їжджали.

Двоє знов влаштовувалися на пивних ящиках і закурювали. Коли вони нахилялися один до одного, прикурюючи, ставали помітними цифри, виведені білою фарбою на їх комбінезонах ззаду. У того, що сидів праворуч, була цифра «1», в іншого — «4». Ці двоє були подібні зовнішністю і до того ж тезки, тому у гаражах їх поза очі називали «Саша перший» і «Саша четвертий».

Саша 1-ий і Саша 4-ий займалися ремонтом автомобілів. Вони бралися за будь-який, найпростіший або безнадійний випадок; деталі і механізми, що потрапляли до їх рук, працювали довше і краще нових. Працювали вони добросовісно, навіть самовіддано, тому іноді проводили у гаражі і вихідні, і свята.

Та у цю коротку весняну пору вони зовсім не працювали. Це не була лінь, принесена першим весняним теплом, або втома після довгої мрячної зими. Вони знали, що завтра-післязавтра знов стануть до роботи у своєму звичному ритмі і режимі, що знов зможуть власними руками заробити достатньо, аби їх родини ні в чому не терпіли нужди. Це було абсолютно точно відомо їх обом, і розмовляти тут не було про що. Спокійна впевненість у своїх силах і своєму майбутньому була, мабуть, основним, переважаючим станом духу цих сильних та вмілих людей. Ані Сашу 1-го, ані Сашу 4-г зовсім не турбували перспектива провести усе життя в цьому гаражі, серед понівечених кимось та виправлених ними механізмів. Це майбутнє їх влаштовувало.

Та кожного року, в цю коротку весняну пору, коли все звичайне і звичне несподівано набувало нового відтінку, — майже непомітного, ніжного, такого, що ніби бринів у повітрі ледь відчутною вібрацією, — ними заволодівало невиразне хвилювання. Спочатку вони обмінювалися запиту вальними поглядами, без слів перебираючи у пам’яті справи і зобов’язання. Однак ніщо не було забуто або прогаяно, вони нікого не підвели, ї їх ніхто не підвів. Це неясне, обтяжливе, незрозуміле почуття неможливо було подолати, займаючись звичною роботою. І робота зупинялася.

У такі дні вони йшли у гараж, аби мовчки сидіти там на порожніх ящиках, палити, поглядати у небо і мовчати. У такі дні їх сповнювало передчуття, що майбутнє ніяким чином не пов’язане з їх роботою, працелюбністю, вправністю або здоров’ям. Та й саме майбутнє тепер вже було іншим; воно не вимірювалося роками або днями, не мало місця або інших звичних ознак, якими володіють людські плани або мрії. Майбутнє тепер видавалося їм чимось таким же безкінечним і радісним, як весняне небо над смугою відчуження. Небо набувало особливого кольору, ставало відчутним на дотик; здавалося, ніби воно лежить прямо на даху їх гаража, і до нього можна доторкнутися кінчиками пальців руки, витягнутої над головою. І це небо, і таке майбутнє були близькими і досяжними кожному, готовому їх бачити і відчувати...

Горобці зненацька здійнялися усією зграйкою, з пружнім шумом зникли за парканом. Кішка проводила їх поглядом, сповненим презирства і до їх порожності їх нещодавнього спору, і до безпідставності несподіваної тривоги. На майданчик перед гаражем виїхала «копійка» бежевого кольору. Водій, помітивши насуплені брови майстрів, не став виходити з машини, махнув рукою, розвернув авто і попрямував до виїзду. Звіддаля він крикнув у вікно: «Після Великодня заїду!»

Дата публiкацiї на сайтi: 09 April 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
15:01 11.04.2012 | Катя
Интересно! Очень красиво написано!
00:50 11.04.2012 | Светлана
Здорово!Спасибо:)
14:49 10.04.2012 | Валентин
Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: