В погоні за любов’ю

Ще зовсім недавно я не могла собі й уявити, що ходитиму до церкви. Як і більшість моїх знайомих, я вважала, що «Бог у мене в душі» і зовсім немає потреби дотримуватись якихось церковних правил та обрядів для спілкування з Ним. Та й взагалі, хіба мало інших шляхів і доріг до Бога? А церковна людина — це ж, перепрошую, якийсь фанат; він навіть не знає, напевно, про всю різноманітність способів пізнання Вищого начала (Абсолюту, Бога — потрібне підкреслити). Але я, звичайно, ці способи знала. Знала напам’ять характеристику будь-якого знаку зодіаку, могла розповісти про значення будь-якого сну. Та що там сни! Безліч пістрявих книжок на вуличних прилавках розповідали про речі значно цікавіші — про діагностику карми чи про неймовірні містичні вірування південноамериканських індіанців.

Тут, щоправда, зі мною сталась неприємна штука: зачитуючись оповідями про світи Кастанеди, я почала помічати, що мені все важче буває, якщо можна так сказати, повертатись у свій звичний світ. Щось почало відбуватись із моїм відчуттям реальності, і так настав день, коли жахи почали вбачатися наяву. Впевнена, що від нервового зриву тоді мене врятувала свічка, яку я принагідно поставила в храмі біля образу Спасителя. Стоячи біля ікони, я просила майже невідомого мені Христа простити мені немалі мої гріхи і допомогти повернути душевний мир. Коли я вийшла з церкви, відчула, що нехай це і важко, але знову можу володіти собою. Втім, урок на користь не пішов, і дуже скоро були забуті і мої обіцянки, і дивовижна допомога.

Життя йшло далі. Я ставила перед собою цілі, вигадувала бажання, але чомусь їх здійснення не приносило очікуваної радості. Моє щастя залишалося все тією ж далекою мінливою зорею, шлях до якої мені був невідомий.

І от одного разу, сидячи в порожній квартирі і дивлячись із нудьгою в листопадовий вечір за вікном, я зрозуміла, чого мені не вистачає. Ну звичайно — любові! Величезної і справжньої, такої, щоб раз — і на все життя. Щоб людина, яка мене любить, завжди була мені вірною і постійною в своєму почутті, що б не трапилось — як кажуть, здоровою та хворою, в горі та в радості. Тоді я знову пригадала Бога і почала благати Його, Джерело всілякої любові, послати мені таку людину. Але була в мене одна неодмінна умова: хочу, щоб він любив мене, а я його — ні. А навіщо мені це? — думала я. — Годі з мене переживань і страждань. Адже любов — це залежність від когось, а я не хочу бути залежною!

Не минуло й двох тижнів з часу мого божевільного прохання, як у мене з’явився новий знайомий — добра та сором’язлива молода людина, яка червоніла, блідла та заїкалась при зустрічі зі мною. Він не приховуючи радів мені і чекав кожної нашої зустрічі. Моя гординя тріумфувала! Я із задоволенням приймала від нього квіти та подарунки і, як очікуване, — його швидке зізнання в коханні. Все, про що я мріяла, збувалось. Думаю, що якщо уявити собі казкового принца, навряд чи він був би чимось кращим за мого друга.

Так, я отримала все, про що просила. Як і бажала колись, до цієї людини я мала різні почуття, від співчуття та жалості до роздратування та неприязні, от тільки любити його в мене не виходило, як би я цього не хотіла.

І от дуже повільно і болісно, після багатьох сварок і сліз до мене почала «доходити» проста істина — яка це біда, коли не можеш відповісти взаємністю людині, яка любить тебе; яка нещасна людина, що не вміє любити!

Таке наше «спілкування» продовжувалось три роки, і той час жоден із нас не хотів би пережити знову. Нарешті сталось те, що й мало статись, — мій друг вирішив мене залишити. Звичайно, не могло бути інакше, навіть ангельському терпінню приходить кінець. Але те, що очевидно зараз, тоді я ніяк не хотіла розуміти і шукала різні інші причини тому, що відбувалось. На думку спадали безглузді пояснення, з яких найпереконливішим для мене була «порча», що заважає моєму особистому щастю. Знаючи, що для позбавлення від цієї напасті необхідно бути хрещеною, я вирішила хреститися не відкладаючи.

Я боялась, що Хрещення — обряд не безкоштовний, а зайвих грошей в мене, на той час безробітної, не було. Тоді я згадала про монастирську церкву в ботанічному саду, де, як я знала, можуть охрестити і безкоштовно.

Я розповіла жінці, яка продавала свічки в іконній лавці, навіщо прийшла, і вона почала розшукувати для мене по телефону якогось батюшку. «Ну нарешті, — думала я, — зараз мене швиденько похрестять. Цікаво, півгодини для цього вистачить?» Тут з’явився священик. Мені, яка мала уявлення про чернецтво тільки з популярних книжок і пісень, зовсім не вірилось, що ось цей молодий, рум’яний, життєрадісний батюшка — монах.

— Хреститись? Похрестимо обов’язково! — бадьоро сповістив він, знімаючи з полиць якісь книжки.

— От, читай, а в п’ятницю приходь.

— Як у п’ятницю? А хіба сьогодні не можна?

— Ні, оглашення має бути.

Абсолютно збита з пантелику, я прийшла додому і від нічого робити почала гортати книжки, які отримала в церкві. «Для чого ви хочете хреститися?» — було запитання в одній із них. Відповіді в мене не було. Читаючи про Хрещення, я дізнавалася нові несподівані для себе речі. Тільки зараз я замислилась, на який серйозний крок зважуюсь. Прочинилися дверцята в невідомий для мене величезний світ.

І от моє довгоочікуване хрещення відбулось. Пам’ятаю, як батюшка святив воду і читав наді мною молитви. Символ Віри ми прочитали разом. І ось здійснюється Таїнство: «...во імя Отца, амінь. І Сина, амінь. І Святаго Духа, амінь». Потім тричі ми обходили навколо купелі зі співом. Після Миропомазання священик привітав мене, а я, дивлячись, як він обтирає руку від мого «лобзанія», вирішила, що до церкви, мабуть, фарбувати губи не варто.

Між тим, з особистим життям ситуація не покращувалась. Всі надії втримати мого «принца» виявились марними. Я лишилась біля «розбитого корита». Виявилось, я вже так звикла до того, що він поряд, а тепер і не уявляла, як жити далі. Все вбачалось у похмурому світлі, і неможливо було не думати про те, що своїм егоїзмом я знищила найсвітліше почуття в близькій мені людині.

Коли твоя віра в Христа ще зовсім нікчемна, коли ще немає довіри до Церкви, якою важливою буває роль особистості священика! Залишившись на самоті і не знаючи, як бути далі, я прийшла до свого батюшки, тому що іти більше не було до кого. Та у відповідь на свою історію я не почула ні слова докору чи повчань, чого цілком заслуговувала. На мій подив, я побачила, що він засмутився не менше за мене — моя біда була і його бідою. Що потрібно людині, щоб повірити в Христа? Напевно, одного разу побачити Його образ у комусь іншому...

Потім були перша сповідь і перше Причастя. І перше в моєму житті Різдво. Христос Народився! Як я могла не знати цього раніше?

Опублiковано: № 1 (12) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
17:27 27.09.2011 | Антонина
Как я понимаю автора. Я сама попросила Бога привести ко мне человека ,который бы заботился обо мне болящей раком. И Господь услышал меня, теперь мне осталось только полюбить всем сердцем того, кого он послал. А это будет одно из тяжелейших испытаний для меня. Ведь любовь - это не за хлебушком сходить. Это надо вырастить этот хлеб в своей душе и именно к конкретному человеку.
22:41 24.10.2007 | Natalija
Trogatel'no.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: