У рай через огорожу

Багато хто з нас згадує дитинство як втрачений рай, куди не можна повернутися — а так би хотілося! Бажання це нездійсненне — у нас не вийде сховатися в затишному безтурботному минулому, перечекати життєву негоду. Потрапити до такого світу, де немає хвороб і смутку, перемахнувши через огорожу, як у дитинстві, навряд чи вийде.

— Менше б ти там лазила. Дивись, на огорожу не начепися...

— Гаразд!

 Ця розмова у нас з татом відбувалася досить часто, особливо влітку. Огорожа — чавунний паркан дитячого санаторію «Зміна» — чорні піки, зверху переплетені ажурною каймою. Потрібно міцно, як у стремено, потрапити ногою в кований вензель, і тоді можна легко перестрибнути через вістря, так що воно лише чиркне по шортах. І з завмиранням серця зануритися в той світ, який... Який я знайшла випадково, одного літнього дня, коли йшла повз цю добротну сталінську огорожу й думала, чим би таким зайнятися. З того боку було якесь будівництво чи ремонт, а на будівництві гралося смішне чорно-біле цуценя. Так я вперше перелізла туди, на закриту для сторонніх територію. Коли живеш біля моря, в курортному місті, взагалі звикаєш до того, що є звичайні вулиці й будинки, як у всіх містах, і є курортна зона, або просто «зона», тобто закриті санаторії, пансіонати з охороною біля входу, куди ніхто, крім відпочивальників, потрапити не може. Випадкових людей частіше за все не люблять: вони можуть насмітити, що-небудь зламати, спробувати винести або ж, навпаки, пронести. Особливу пильність виявляє адміністрація санаторіїв і таборів, де лікуються й відпочивають діти (батьки, які залишилися вдома, якраз і розраховують у цьому випадку на суворість санаторського керівництва). І ось у такий санаторій я нахабно плюхнулася через огорожу.

 Вигадати собі подібну пригоду в шостому класі — це був правильний хід. З тих пір кожен день перетворювався на таємничу й навіть небезпечну вилазку. Що й казати, таких спортмайданчиків, гойдалок, дивних скульптур і величезних розлогих горіхів у місті більше не було й бути не могло. Скоро я вже знала, де розташований склад макулатури, гаражі, біля яких на ланцюгу сидів здоровенний рудий пес. Були там і тихі алеї, приховані, як шовковою завісою, ніжним листям. На одній з них сором’язливо стояв невеликий гіпсовий Ленін. Як би ретельно не вивчався день за днем лабіринт корпусів, клумб і зелених коридорів, знаходилося щось нове, надійно сховане до часу.

 Найцікавіше — для кого будували всі ці дерев’яні хатинки й любовно розміщували кам’яних левів, білок, котів з гуслами (кота щорічно фарбували в яскраво-фіолетовий колір)? Як археолог, який намагається за уламками здогадатися, чим жила зникла цивілізація, так і я, для конспірації сівши на верхівці сосни, думала й гадала, для кого так прикрашали територію, адже справа в тому, що дітей, тобто тих самих відпочивальників, сюди майже не пускали. Звичайно, вони проходили дружними рядами до їдальні, до своїх кімнат, школи, вечорами збиралися на дискотеку, але ніхто не розгулював у недозволений час у недозволених місцях, тим більше в таких нетрях, куди я добиралася інкогніто. І як же чудово було відчувати свою повну свободу, свободу бути тут і водночас поза режимом, процедурами й розпорядком дня! На кілька щасливих шкільних років «Зміна», дітище харківських робітників, стала справжнім райським куточком і одночасно полем для всіляких досліджень і спостережень. Тоді серед дерев або на теплих сходинках, під шелест листя або в чуйній тиші перед дощем ніби відкривались якісь таємниці, немов усе навколо було живим і багатозначним, і навіть кам’яні фігури перемовлялися.

 

Ну і до чого тут ці спогади? — можливо, запитаєте ви. Захоплення, тим більше незнайомих людей, коштують недорого, вони у кожного свої. Спільне в них одне: хороші спогади можуть бути настільки сильними, що людина повертається до них у важку хвилину, ніби переводить дух, і раптом стає спокійною і впевненою. Той «рай», у якому вдалося побувати, особливо в дитинстві, залишається всередині на все життя, допомагає і підтримує. Чи не для того й випадають моменти начебто абсолютного, повного щастя?

 Але буває, що замість подяки (яка й надає сили для боротьби й терпіння) захльостує образа. Мовляв, раніше був рай, а зараз?! Накриває апатія: найкраще вже сталося, а що попереду, байдуже. Скільки є людей, не обов’язково літніх, які без кінця говорять чи думають про минуле, живуть ним, жаліючи себе й не помічаючи теперішнього.

 Бажання залізти або якось інакше потрапити у заповітну далечінь з часом не слабшає. Здається, що рай індивідуального користування, як той заповітний куточок, де особисто мені завжди й незмінно добре, можна повернути й утримати. Варто тільки збігтися деяким умовам, у визначений день, у визначений час — і знову можна буде опинитися там, а якщо пощастить, то й залишитися. А тут і зараз треба йти й робити щось нудне або складне, кудись добиратися у спеку/холод, нести важке, слухати нецікаве, іноді — комусь допомагати — необов’язково тому, хто подобається і з ким добре. Так от, біля входу в МРС (Мій Райський Світ), з усіх боків оточеного височенною, нереально високою огорожею, куди там санаторію «Зміна», висить білборд, на якому в усю довжину й ширину написано: «Ах, куди б вам подітися зі своїми проблемами!» Власне, за цим гаслом штучно створені міні-вічності й розпізнаються. В особистих «раях», куди хочеться незаконно потрапити завчасно, якось само собою зрозуміло, що ніхто тобі не заважає насолоджуватися чимось таким... ну, чим хочеться насолоджуватися цілу вічність. (Насправді — спробуйте уявити, чим можна насолоджуватися хоча б рік, але без найменшої перерви.)

 Звідки взагалі виникає бажання перелізти через цю метафізичну «огорожу»? Якщо говорити красиво, то нас жене спрага пізнання Всесвіту, вічні питання буття. Якщо говорити чесно, дуже хочеться отримати все одразу й не дуже напружуватися, тим більше, що інші (життя яких начебто лежить на долоні й завжди чомусь зрозуміле набагато краще нашого власного, складного й суперечливого життя) — інші не напружуються! Так воно і йде: треба — не хочеться — змусив себе — совість спокійна, ніби все вийшло й нагорода вже в тому, що подолав, — і знову треба, і знову шкода себе, і знову, і знову. У такі моменти допомагає, якщо робити щось рішуче, наприклад, методично рвати щільний ватман і декламувати Мандельштама:

 Куда как страшно нам с тобой,

Товарищ большеротый мой!

Ох, как крошится наш табак,

Щелкунчик, дружок, дурак!

А мог бы жизнь просвистать скворцом,

Заесть ореховым пирогом...

Да, видно, нельзя никак.

Я не знаю напам’ять жодних віршів Мандельштама, а це було написано в 1930 році начебто для дружини поета, який, як пишуть дослідники, любив порівнювати себе з Лускунчиком, але все це не важливо. Важливо те, що вже кому-кому, а Осипу Мандельштаму точно не хотілося ні заслань, ні табору, ні смерті від тифу, і тим не менше саме вони є в його біографії, горіховим пирогом там навіть не пахне. І все-таки він писав те, що вважав за потрібне. Ми живемо не в тридцяті роки, у нас інші страхи і мрії, але на крик «Я повинен? Чому я?! Хіба не можна як-небудь так, через огорожу?» вже є відповідь, в останньому рядку.

І від себе не сховаєшся, і в собі не сховаєшся, навіть у минулому не вдається відсидітися, не то що в «прекрасном далёко». Мабуть, усе-таки доведеться шукати двері й прагнути в Царство Небесне не в обхід. Адже тоді й Царство буде справжнє, з Богом, а не вигадане, з самим собою на чолі. Майже двадцять років тому, коли потайки лазила до санаторію, я не підозрювала, що в Євангелії від Іоанна написано і про огорожі, і про двері: Поправді, поправді кажу вам: Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник... Я двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться, і той ввійде та вийде, і пасовисько знайде (Ін. 10, 1; 9).

Опублiковано: № 5 (47) Дата публiкацiї на сайтi: 23 December 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
12:32 21.09.2011 | Антонина
Мне кажется в раю мужчин больше ,потому что они как дети. А детей Господь любит и жалеет.
19:16 28.12.2010 | Владимир
Это здорово что не в обход,не за взятку, не по знакомству.Хорошо что есть такое место где всё по настоящему, по-честному. Вот это действительно Цель для человека.
00:37 28.12.2010 | елена
дверь- Иисус. Делами никто царствие не унаследует. Там же в евангелии от Иоанна Он сам об этом говорит.
17:05 27.12.2010 | Марта
Спасибо, Юля!!! Очень нужная именно в этот момент статья... Иногда та...к хочется перемахнуть через забор. Не говорю уже о постоянном труде. Тяжело даже учится терпеть, жертвовать, прощать, понимать... А ведь только это и есть Дверь, через которую можна войти в Царство Небесное. Спасибо!
19:59 25.12.2010 | Nino
"Случайных людей чаще всего не жалуют: они могут намусорить" - не жалуют, тк себя почитают избранными.
Цитата Мандельштамма хорошая, но очень больно кольнула, тк известно как он кончил. Уж такой смерти, точно, никому не надо.
18:52 24.12.2010 | Славик
Спасибо !

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: