Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

У серці дому

Коли прокидаєшся вночі, у сірій, освітленій ліхтарями з вулиці кімнаті, кути котрої губляться в темряві, прокидаєшся в якійсь дивній «недоробленій» дійсності — вона немовби формується, складається для наступного дня — і дивишся на речі. Адже вони також бувають сплячими, ці речі, а надто ті, яким належиться крутитися, їздити й стрибати — дитячі іграшки: металевий паровозик, що увіткнувся в стіну, плюшевий бегемот, який забився під диван.


Ернст Юнгер у романі «Африканські ігри» писав: «Незнайомець давав предметам цілком добродушне пояснення: він просто приписував їм якесь незграбно-сонне буття. І намагався ввести мене в їхнє коло — наче в комірчину старого слуги, про якого ми одного разу з подивом дізнаємося, що й у нього є якесь приватне життя». Так от, уночі видається, що сутність речей, яка закута в денні звичні уявлення, звільняється, набуває зовсім інших, несподіваних рис; і ось у своєму сновидінні старий дитячий паровоз перетворюється на смугу хмар над пологими пагорбами, а цей бегемот — такий звичайний кумедний бегемот — стає кораблем, у його вітрила дме зюйд незнаних морів, і протяг у кімнаті — звідти.

Можливо, речам усе складніше звільнятися, я навіть боюся, що вони розучаться бачити сни. Справа в тому, що сучасні предмети стають усе більш поверховими, неглибокими, я би сказав, банальними — дрібною розмінною монетою. Розумієте, раніше належалося робити речі з душею, точніше — знаходити якусь спорідненість між іграшкою (шафою, столом) і собою. Людина віддавала предмету себе й приймала щось навзаєм: смолистий запах свіжовиструганого дерева, світло вогнища в новій оселі, навіть мерехтливий відблиск лікувальних мікстур — і аптекар видавався носієм таємниць, який збагнув справжню сутність конвалій, звіробою та чистотілу. Французький письменник Шарль Пегі у своїй праці «Гроші» зауважує: «Ми знали трудову честь достоту такою, як та, що в Середньовіччя водила руками й серцями. <...> Ми знали це благоговіння перед гарною роботою, доведене, підняте до надзвичайної вимогливості.<...>Усе моє дитинство я бачив, як плетуть солом’яні стільці з такою самою думкою і з тим же настроєм і тією ж рукою, як той самий народ зводить свої собори. <...>

Ті робітники не були на службі. Вони працювали. Вони мали поняття про честь, абсолютне, що й властиво честі. Ніжку стільця слід було зробити добре. Це само собою розумілося. Такий був примат. Її слід було робити не для оплати або за плату. <...> Слід було робити добре її саму, у ній самій, заради неї самої, за самою її сутністю. Традиція, що прийшла, була передана з глибин роду, історія, абсолют, честь вимагали, аби ця ніжка стільця була зроблена добре. Але я так довго про це розмірковую, я виродженець. Для них, у них не було жодних сумнівів. Була робота. Її виконували добре. Не було важливо, чи помітна ця деталь, чи не помітна. Слід було добре робити саму суть роботи».

Робота в Назареті, теслярня в Назареті, рубанки й стамески Господа нашого змінюють саму працю — і замість нескінченних ланів, на яких працюють раби, поступово з’являються співочі селяни новозавітного світу, і цехові майстри в містах піднімають свої строкаті значки. Ні, не варто перебільшувати, праця — усе ще жахливе ярмо й тягар, однак саме тепер у ній з’являється легкість — легкість тягаря, розділеного з Богом. І якщо вавилонські вежі «штурмують небо», то білі християнські дзвіниці позбавлені цього похмурого прометеївського пафосу, вони нагадують драбину, приставлену до хмар, звідки людина кричить, немов хлопчисько з дерева: «Господи, дивись, як я високо забрався!»

Від верстата в Назареті, від запашних стружок цього верстата, від столів і лавок, зроблених Господом, дещиця чуда переходить і на речі. Вони стають не магічними, ні, адже магія — це насилля над природою речі, розбещення її суті; вони перетворюються на чарівні, чудесні: і казкова скатертина-самобранка (немов на згадку про євангельське чудо) годує спраглих, золоті клубочки ведуть витязів крізь хащі, рипучі стулки шаф розмовляють голосами пращурів, а мечі вперше отримують свої імена. Людей тоді (у темному Середньовіччі, та й у Новий час) ще небагато, практично одиниці, і речей також мало, вони дуже цінуються, ці речі, передаються нащадкам, бережуться. Навіть зовсім нікчемне дрантя знаходить своїх покупців-лахмітників, які підлатають-полагодять те, що раніше було, наприклад, каптаном, і знову пустять його в обіг, у життя. Люди беруть від землі зовсім небагато: пустельник, святий, аскет є ідеалом, і навіть багатішати ще намагаються у Бога. Євген Поселянин у статті про преподобного Ніла Сорського зазначає: «Совісна мирська людина, напоєна вченням християнства, ніколи від усієї душі й спокійно не насолоджується перевагами своїх матеріальних статків. Вона завжди відчуватиме, що наче не додала чогось іншим, менше за неї забезпеченим людям; що вона щось забрала в інших, їм належне, що вона в чомусь винна перед Богом за людей. <...> Тому й зрозуміла жага справжніх подвижників самообмежитися до останньої можливості. Та неймовірно мала кількість їжі, якою підтримували життя великі аскети, пояснюється не одним лише прагненням до посту для умертвіння плоті, бо ж не завжди, не до кінця життя вели вони тілесне боріння і не завжди ж могли очікувати на замах з боку плотських пристрастей. Можливо, головна їхня мета була в тому, аби не взяти від землі на свою долю ні на крихту більше зовнішніх земних благ, аніж отримує їх найнещасніша, найбільш обійдена долею людина, яка ледве животіє». А віддають вони — ці люди — багато: себе цілковито, без останку, під час військових походів, морових виразок, небагато беруть і лягають назад — порох до пороху, земля до землі.

Речі існують довше за людину, передаються з рук у руки, у них неначе зберігається людське тепло, що оживлює їх. Вони бачать сни, люблять і змагаються: стійкий олов’яний солдатик, про якого розповів Андерсен, іграшкові пасажири поїзда «Блакитна стріла», які поспішають до бідних дітей на Різдво. Звичайні столи й стільці з утомленими, підклеєними ніжками, паркові лавки, усі у вихорі листопаду й сонячних відблисках — речі оточують людей, вони б не проти потеревенити, от тільки говорять надто швидко або повільно, і людині важко розібрати їхній шепіт, подібний до тоненького голосу Одрадека.

 

Але тепер існують ще й інші речі — нещасні речі, неусміхнені речі, речі-сироти. Вони — мільйони їх — заполонили всі полиці магазинів, вони постійно спливають банерами в Інтернеті, вони голосять-волають: «Купи, купи, купи!» Ще вчора-позавчора ці штамповки губилися на фоні добротних речей, речей з історією і маркою, але потім, зовсім швидко, вони захопили все довкола. На їхнє виробництво йде багатство, зібране людством у його допромисловій, майже чернечій технічній аскезі, вони (точніше, з їхньою допомогою) нас переконали, що старе не варте нічого. Як пережитки минулого закрилися знамениті «комісіонки», букіністи з почесних вулиць у центрі міст переїхали в підвали, і лише секонд-хенди ще намагаються підтримати колишню славу лахмітників. Собівартість стрімко впала, навіть продажем однієї речі можна окупити виробництво сотні, тисячі таких самих товарів. Раніше майже кожна річ знаходила вірну руку свого господаря, зараз вона самотня на полицях, вішалках і складах — серед мільйонів подібних, і її утилізація коштує дорожче, аніж вона сама.

Не слід звинувачувати ці речі за нинішній світ споживання. Їх можна пожаліти: позбавлених теплих рук майстра, розхвалених та оббреханих байдужою рекламою, безсоромно вивалених на прилавки. Пожаліти речі-одноденки, на які замість довгого життя вдома, усередині дому, у серці дому та людському серці (як улюблена іграшка або рипучий дідусів стілець) чекає хвилинне — комарине — буття й мертвотне скніння на смітнику. Ми стоїмо врівень із цими речами, ми так само малі на зріст і не досвідчені в терпінні та вірності. Тому не варто займатися стилізаціями, цим лицемірством «багатіїв», проводити час у пошуку «вартісних речей». Краще, наприклад, залишити в гардеробі немодний одяг. Склеїти, а не викинути розбиту дешеву чашку. У ній також можна почути дзвін дзвіниці (ложки), відчути в запаху чаю осінь у Назареті, шурхіт стружки, що відлітає, теплі сутінки, закінчення робочого дня: Божого та людського.

Опублiковано: № 5 (71) Дата публiкацiї на сайтi: 30 October 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
19:24 04.11.2014 | Читатель
Здорово! Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: