Я вже старий. Мабуть, мені вже недовго лишилось. У моєму житті було багато захоплень і навіть, гадаю, кохання. Та все минає, і все минуло, і життя моє добігає кінця. Одна, лише одна любов зосталася в мене.

Тепер, коли вона — єдина, її краса лише яскравіша. Кохання моє, ти засліплюєш своїм сяйвом у порожнечі, що нині оточує мене. Нікого немає в моєму житті, тільки ти.

Ця порожнеча і це кохання — останнє, що я побачу. Я вже такий старий.

Зараз, коли я, нарешті, зрозумів головне, я маю сумнів, чи в моєму житті було щось, окрім цієї любові. Було, звичайно, було, та ця любов спіткала мене не наприкінці моїх днів. Вона була зі мною завжди. Інші йшли геть, зникали і зраджували, та вона не залишала мене ніколи, вибачала все, зберігала вірність, нічого не вимагаючи натомість. Це я зраджував її, це я забув її. Тим гострішим було каяття, тим пекучішим сором, тим глибшою радість повернення до неї, мого вічного, єдиного, мого останнього кохання.

Що, кого я згадаю тепер, коли мені відкрилася істина?

Я завжди захоплювався дуже легко. Симпатії дитинства спалахували часто, яскраво і згасали швидко. Їх кіски, ластовиння і чілки миттєво полонили мою уяву і так само стрімко її полишали. Це був час радісних закоханостей та безжурних розставань. Тепер мені здається, що зі своєю останньою любов’ю я зустрівся ще тоді. Інакше, чому я не можу пригадати жодного імені, жодної постаті, а її пригадую так само ясно, як бачу тепер? Можливо, усіх цих дівчаток взагалі ніколи не існувало, можливо, я лише визнаю, що їм належало бути в моєму дитинстві?

Юність, молодість, зрілість. Мабуть, у мене, як у будь-якої людини, були друзі, подруги, кохані. Повинні були бути — адже мої фотоальбоми повні зображень людей, яких я не пам’ятаю. Їх обличчя на чорно-білих світлинах викликають у мене невиразне роздратування і страх: вони всі мені незнайомі. Може це роки і хвороби зруйнували мою пам’ять і послабили розум? Та її, мою вічну любов, я пізнаю на кожному фото, я пам’ятаю про неї все. Я знаю усі її риси, як свої власні, я можу докладно розповісти, як вони змінювалися з роками. Отже, я не збожеволів і не впав у маразм. Не має значення, звідки в моєму домі усі ці фото.

Були в мене і тварини. Я не можу пригадати види, породи, імена. Бачу якийсь розпливчастий неохайний колаж, ніби вивіску провінційного зоомагазину. Та я надзвичайно ясркаво пам’ятаю своїх екзотичних улюбленців: степову гадюку і величезного тарантула. Їх лякалися усі, кому я з гордістю їх демонстрував, хизуючись безстрашністю і відсутністю гидливості. Та я сам їх боявся, мені самому вони були огидні. Але я б ніколи не виказав свого страху і відрази. Адже вона, моя непозбутня любов, з таким захопленням дивилася на тих потворних істот у моїх руках. Можливо, саме тому вони закарбувалися у моїй пам’яті?

Усі захоплення мого довгого життя, крім одного, усі кохані, крім однієї, усі і усе, крім неї, зникли, наче дим, віднесений поривом вітру.

Усі ці люди та істоти і були димом, що заступав погляд, їв очі, змушуючи проливати сльози фальшивої радості та позірного горя, аби я не побачив і не збагнув, хто — моє справжнє, єдине та вічне кохання.

Та тепер — все. Дим розсіявся. Мій погляд ясний та спрямований тільки на неї.

Мені не шкода, що майже усе моє життя витрачене на спроби та помилки, адже я знайшов її.

Мені не гірко, що в нас маже не залишилось часу, адже він цілком належить нам.

Мені не страшно вмирати, адже я вмираю поруч із нею, вічі у вічі, подих у подих.

І я з радістю вмру просто зараз і просто тут.

Тут, біля дзеркала.