Задовго до Різдва Христового розумний китаєць на ймення Кун-Цзи (по-нашому Конфуцій) сказав, що світ заполонився обманом, слова втратили зміст, і потрібно знову давати імена речам і поняттям. Схиляючи голову перед мудрим китайцем, ми сьогодні визнаємо, що смирення називають комплексом неповноцінності, хоробрість — нахабством, щедрість — дурістю і таке інше. Час Великого посту спонукає нас говорити про покаяння, і нам як дітям XXI ст. одразу доведеться виправдовуватись.
Покаяння — це зовсім не оголошення своїх гріхів та не розмірковування подумки і вголос про свої недоліки. Воно не є чимось іншим, що помилково приписують справжньому покаянню. У своїх богослужіннях Церква називає покаяння «радіснотворним». Як, наприклад, у службі Почаївській іконі Божої Матері є слова в одному з тропарів: «Про гріхи свої будемо плакати, милосердю Божому будемо радіти». Покаяння істинне породжує радість: радість прощення гріхів, радість того, що тобі дається знову надія, сторінка перегорнута — і Бог забув твої неправди, і життя продовжується... Цього світлого ставлення до покаяння або зовсім немає, або майже немає. Його помилково вважають духовним каліцтвом, саможертовністю. Католики логічно пішли далі і дійшли до самокатування. А православні, не вдаючись до крайнощів, зупинились на півдорозі і покаяння змішали з самоприниженням, із нудьгою, з сумом і багатьма такими поняттями, що ніяк не стосуються Бога. Коли Антоній провів 20 років у пустелі, й ті, хто про нього чули, прийшли до нього, то побачили людину (я ніколи не забуду цих слів) «цілісну розумом, здорову тілом і душею, посвячену в таємниці та огорнуту Богом». Це — покаяння істинне. Подібний до Антонія і Мойсей. У 120 років він не втратив жодного зуба, мав гострий зір і сильне тіло зрілого мужа. Ось справжнє покаяння! Решта — нудота, скиглення і тихе виття слабкої та малорозумної людини, яка вважає себе (подумайте тільки!) подвижником.
Великий піст вимагає від усіх нас цілісності, вимагає зібрати воєдино всі складові частини нашої природи: розум, волю, почуття. І той, хто не їсть із понеділка до п’ятниці, і той, хто просто кинув палити, і той, хто відмовився від цукерок (необхідних для життя) — всі вони подвижники. Згадуючи Конфуція, слід сказати, що і слово «подвиг» ми розуміємо неправильно. Для обивателя подвиг пов’язаний із залпами зброї, з кораблем, що потопає, льодяними вершинами... Справжній подвиг — це зрушення себе самого з мертвої точки, це вміння і бажання розбудити свою мертвість і зробити крок до Того Отця, Який Сам біжить назустріч блудному синові.
Ми не випадково читаємо напередодні Посту про Закхея. Про поважного за віком і багатством чоловіка, який не посоромився вилізти на дерево, щоб побачити Ісуса. Наш з вами піст — не що інше, як смішні спроби товстого і немолодого чоловіка «вилізти на дерево», аби зазирнути в очі Тому, Хто прийшов урятувати людину.
Твої м’язи мляві, твій соціальний статус зобов’язує тебе до певних правил. Ти мудрий в очах тих, хто знає тебе. І ось ти, як останній хлопчисько, обливаючись потом і напружуючи кволе тіло, дряпаєшся на дерево. Ти виставив себе на посміховисько. Але тебе це не хвилює. Це — піст.
Звичайно, не їжа робить людину, яка поститься, постником. Святі вміли їсти при людях м’ясо так, ніби це була морква. Фундаментом для посту є смирення. Митрополит Антоній (Блум) говорив, що латинське humilitas (смиренність) пов’язане з гумус (плодючий ґрунт ). Він мав на увазі, що смиренність плодюча, що вона відкрита Богу так, як земля відкрита небу і кожній дощовій краплині, кожній насінині, кинутій у неї. Земля здатна всяку гниль перетворити на плодючий грунт, і вона завжди народжує. Такою є смиренність. Якщо смирення не народжує вміння прощати, вміння трудитися, вміння віддати своє — це не смиренність, а той комплекс неповноцінності, проти якого так постають атеїсти, які не розуміють смисл святих слів.
Для мене зрозуміло, що покаяння — один із кроків для досягнення того стану, про який говорив апостол Павел: Хай буде досконалою людина Божа, готова до всякого доброго діла. Порівнювати того, хто кається, з нудьгуючим, похмурим, або просто меланхоліком, — це хрестоматійна, але страшна помилка. Хай згадає кожний, хто кається, слова Христові про піст: помасти голову вмий обличчя своє, тобто постань не перед людьми у своєму пості, як лицеміри, а перед Богом, Який таємне бачить. Той, хто кається, як не дивно, радісний. І Честертон казав, що добру людину впізнати неважко: в неї усмішка на обличчі та біль у серці. До речі, вихід у притвор на літії означав прилучення Церкви до скорботи невіруючого світу і молитва Богу «про всіх і про вся». Тому і каятися нам слід таким чином, щоб і невіруючого не дратувати, і віруючого не спокусити, і самому зростати, а не опускатися. Важко, чи не так? «А кому зараз легко?» — відповість кожний, хто стоїть на ринку.
Що можна порадити тому, хто поститься постом, благоугодним Богові, то це приєднатися до якоїсь православної обителі. Адже протягом Великого посту ми всі ченці. Як інакше зрозуміти Православ’я, як не зсередини візантійського, східного, довжелезного, найкращого, виснажливого, одухотвореного богослужіння? Тому кожний, хто вважає себе православним, хай поспішить до найближчої до місця проживання чи роботи обителі, де трепетно, як палаюча свічка, вислухає Великий канон і все те, що в силах вмістити, аби реально залучитися до того горіння духу, яке породило і Андрія Критського, й Іоанна Дамаскіна, й Іону Київського...
Христос із вами!
