Як ви думаєте, чи можлива казка, в якій живий хлопчик пройшов би шлях перетворення на дерев’яну ляльку, палко того бажаючи? Він міг би, не затрачуючи особливих зусиль, заготовити собі для майбутнього дерев’яного життя дерев’яних пиріжків і яблучок, пластмасових морквинок та паперових штанців. А ось віру для його майбутнього лялькового існування йому вже припасли. Навіть не віру, а релігію на вибір, як у супермаркеті. Релігію зручну, лялькову, яка нічим не потривожить і ні до чого не зобов’язує. На обкладинці книги, в якій цей фокус витворений, у відомостях про автора написано:
«Ерік-Емманюель Шмітт ― світова знаменитість, французький автор, якого найчастіше читають та грають на сцені. Це блискучий і разом з тим глибокий письменник, якого хвилюють фундаментальні питання моралі та сенсу життя, теми смерті, релігії. У кожній із книг, яка належить за його задумом до „Циклу Незримого“ ― „Оскар та Рожева Дама“, „Месьє Ібрагім і квіти Корану“ та „Діти Ноя“ ― розкривається тема ставлення людини до однієї зі світових релігій: християнства, мусульманства, іудаїзму. Критика та публіка сходяться на тому, що перед нами той винятковий випадок, коли ніхто не може залишитися байдужим».
Ось остання теза цілковито справедлива. Книга повна такої зухвалої брехні, це такий пасквіль на віру, написаний ситим та щасливим автором для ситих та щасливих читачів, що вона образила мене більше, ніж відверте блюзнірство деяких сучасних книг та фільмів. Автор неначе запрошує читачів розвалитися з ним на дорогому шкіряному дивані та зворушуватися, милуючись самими собою, тим, що вони ще пригадують імена тих, перед ким потрібно падати ниць.
Ну й навіщо, можуть мене запитати, займатися рекламою поганих книг? Для чого писати про погане? З тієї ж причини, через яку я колись писала про Коельо: мені запропонували почитати Шмітта люди, які дорогі моєму серцю, і так хочеться хоч якось протидіяти його спокусливій брехні.
В усіх трьох повістях, які я прочитала, використовується один і той самий прийом. Ці повісті не просто являють собою такий поширений у сучасній літературі внутрішній монолог ― вони написані від імені дітей: десятирічного хлопчика, який помирає від лейкемії, одинадцятирічного паризького школяра, покинутого спочатку матір’ю, а потім і батьком; семирічного єврейського хлопчика, за яким полюють нацисти під час війни. Зрозуміло, що під соусом співчуття головному герою читач проковтне багато чого, розчулення та співчування поведуть його під руки в нетрі ситої брехні.
Ну як не полюбити отця Понса, католицького священика, який у бельгійському присілочку, ризикуючи життям, ховає у себе в сирітському притулку дванадцять єврейських хлопчиків? І ось коли ми вже його полюбили, він дає пораду головному герою, єврейському хлопчику, який увірував у Христа, пораду залишитися євреєм, прийняти іудаїзм, зберегти віру тих, кого так багато загинуло під час війни і так, відповідно, мало залишилося.
Під час війни отець Понс збирав культові предмети іудеїв, після війни він «збирав колекцію, присвячену американським індійцям, в’єтнамську колекцію, а також колекцію, пов’язану з тібетськими монахами»
Це в часи антихриста релігії перетворяться на етнографічні заповідники. Для Шмітта вони етнографічні іграшки вже сьогодні. Це віра без зобов’язань, без подвигу, без страждання, без глибини, без вірності й без Бога.
Щоб поговорити про трактування ісламу Шміттом нагадаю, що в ісламі є напрямок, який називається суфізмом. Суфізм ― складна система містичних релігійних уявлень, яка розвивалася з аскетизму й суворого слідування законам віри перших поколінь мусульман. Якщо правовірні мусульмани уникають забороненого й дотримуються почуття міри у відмовленні від мирського, суфії обстоюють повну відмову від мирського, повне зосередження усіх помислів лише на Богові.
Месьє Ібрагім у Шмітта, хазяїн продовольчого магазинчика в Парижі, виявляється, суфій. Можливо, саме тому він учить хлопчика, як зшахрувати та виграти, купуючи продукти на гроші батька, щоб залишилося на відвідування продажних жінок?
Коли месьє Ібрагім їде з хлопчиком-парижанином, від імені якого йде розповідь, у Стамбул, вони кружляють у танку разом із дервішами, і відрізнити це від танцполу не може ні головний герой, ні читач. Проте головному герою без аскетичних подвигів і багаторічного зусилля вдається з перших же обертань пробачити його матір та батька, які покинули його.
" ― Ну що, ти відчув щось прекрасне?
― Так, це було разюче. З мене виходила ненависть. А класно було молитися, месьє Ібрагім; правда, я надав би перевагу молитися (тобто крутитися ― І.Г.) у кросівках. Чим важче тіло, тим легший дух«.
Я не збираюся пропагувати іслам, але через такі груші на вербі все ж таки образливо.
Те, що я пишу зараз про вихолощену релігію, нагадало мені роздуми Юрія Максимова про вихолощене добро в рецензії на фільм «Амелі», який тріумфально пройшов на екранах. Головна героїня і сама чарівна, і хобі в неї дуже миле ― непомітно дарувати іншим радощі. Дозволю собі цитату зі статті Максимова, опублікованої в журналі «Отрок» у 2003 році.
«Це історія про „некаране добро“. Неживе. Амелі все легко вдається. І життя щедро підносить подарунок за подарунком. Добро, яке вона чинить, відділене від жертовності, від любові, від вищої Першопричини й цілі. Його не можна розглядати інакше як пригоди чи безневинне дивацтво. Світ фільму ― це самодостатнє плюшеве буржуазне „щастя“, де всі ситі та вдоволені, життя затишне та розмірене, а дива відбуваються легко й без стороннього втручання. Режисеру Жене вдалося створити куди більше антихристиянський фільм..., ніж уся порнуха та мордобій голлівудського ширужитку. У красивій глянцевій упаковці він представив світу стерилізоване, „безпечне“ добро. Автор наче вигукує: „Подивіться, яке гарне добро!“ Хтось любить вирощувати рослини. Хтось ― пускати мильні бульбашки. Добро зі служіння перетворилося на лукаву гру. Про це ж фактично каже сам Жене, висловлюючись про свою картину: „Зараз уже не залишилося жодних великих ідей ― політичних, соціальних і так далі. Все, що нам залишилося, ― це маленькі радощі життя“».
Фільм був про «плюшеве добро», тепер знайшлася «плюшева віра» без покаяння, без боротьби зі злом в особистій душі.
Коли, полишивши осторонь боротьбу за чистоту власної душі, люди намагаються ощасливити свій народ чи все людство, виходять персонажі роману «Біси».
Коли, не відхиляючись від зла, людина шукає палких почуттів, виходить Кармен, яка поставляє своїх коханців на здобич ватаги, яка руйнує честь та життя кожного, хто до неї наблизиться.
Коли, не знаючи боротьби із самими собою, люди віддаються тихим ідилічним радощам життя, виходить виродження добра у м’якосердість і сентиментальність.
І, нарешті, коли людина хоче бути віруючою або жити життям духу, не втрачаючи, а знаходячи при цьому певний «духовний» комфорт, вона натикається на такого ось Шмітта, який дуже спритно пакує свій ходовий товар. До Шмітта потрапляють ті, кого не упіймав з тією ж ціллю Коельо. Тут не якийсь окультизм чи розмита містика. Тут набагато респектабельніше, тут можна наблизитися до світових релігій.
Сіті, які вловлюють нас і не дають прорватися до живої води Шляху Істини та Життя, різноманітні. Будемо покладати надію на милосердя Боже та Його допомогу.