Що потрібно людині для повного щастя? Матеріальні артефакти та нематері-альні субстанції — у кожного свій вибір — можна довго перелічувати. Але навіть якби всі наші мрії здійснювалися, без уміння здивуватися і зрадіти цьому, подякувати за ди-во — щастя гостювало б у нас не довго. І якщо здійснення бажань не завжди нам під силу, то вдячність залежить лише від нас самих. Деколи це поривання природне, а де-коли й зусилля. Краплі цих зусиль вливаються у труд душі, який окупиться сторицею. І, можливо, одного разу ми відчуємо себе безмежно щасливими вже тим, що давно має-мо, і найнеочікуванішу радість переживемо від того, до чого давно звикли.

Щастя дивуватися та дякувати

Цього року, коли ми з десятикласниками закінчили обговорювати «Червоне і чор-не» Стендаля та «Мадам Боварі» Флобера, я їм запропонувала тему твору: «Вміння дивува-тися та дякувати як необхідна складова щастя».

Чому саме після вивчення саме цих романів? Справа в тому, що в них з великою художньою силою створені типи людей, які ніколи та ні за яких умов не можуть бути щасли-вими.

Існує навіть таке поняття як «боваризм». Цим словом називають постійне невдово-лення людини, яка поривається до вигаданого світу і не може зрадіти нічому, що має в реа-льності.

Емма Боварі все сплутала. Як пише Флобер, «чуттєва насолода розкішшю ототож-нювалась в її збудженій уяві з духовними радостями, вишуканість манер — з витонченістю переживань». «Вона передплатила дамський журнал і читала там усе підряд: замітки про прем’єри, перегони, вечори; її однаково цікавили і дебют співачки, і відкриття магазину. Во-на слідкувала за модою; у Бальзака і Жорж Санд шукала уявного втамування своїх пристрас-тей.» «Все, що оточувало її, здавалось їй винятком, справжньою випадковістю, себе ж вона вважала її жертвою, а за межами цієї випадковості їй ввижався безмежний край любові та щастя». Порив до вигаданого світу руйнує найзвичайніші природні людські почуття: Емма байдужа не лише до чоловіка, але й до власної дитини, маленька дочка лише дратує її.

Роман Флобера — роман про страшний крах Емми Боварі, це історія жінки, яка пройшла шлях від подружніх зрад до самогубства отрутою для щурів.

Але невдоволення Емми Боварі написане достовірно та заразливо. Їй «ставало зо-всім нестерпно під час обіду в маленькій їдальні зі скрипучими дверима та пічкою, що по-стійно диміла. Еммі здавалося, що їй подають на тарілці всю гіркоту життя, і коли від варе-ної яловичини йшла пара, у неї всередині наче клубами підіймалась відраза». Залишається сподіватись на те, що мудрого читача охопить жах не від того, що щасливий чоловік, який не хапав зірок з неба, нудний для Емми, а від того, що Емма стала «дратівливою, плотолюбною, хтивою».

І рай, і пекло людина носить сама в собі. Нічим не краща пічка і чайник на ній вті-люють затишок і щастя в повісті Діккенса «Цвіркун на запічку». Щастя гарантоване лише тим, хто вміє дивуватися та радіти тому, що має, і дякувати за це.

Чи варто говорити про очевидне, про те, що тепер існує набагато більш, ніж за часів Флобера, розвинута індустрія для «боваризму», для понурої огиди по відношенню до реаль-ності та прагнення до гламурного і «стильного» світу глянцевих журналів, світських хронік, телесеріального «мила», дамських романів і тому подібного. Лялька Барбі, яку потрібно не притискати до серця й заколисувати, а одягати у вечірні сукні й засовувати до пластмасового особняка, схиляє до «боваризму» з зовсім уже ніжного віку.

 

Холодне зухвальство душі

Матильді де Ла-Моль з роману Стендаля щастя закрите через іншу причину. Мати-льда де Ла-Моль — яскравий приклад зарозумілості, холодного зухвальства душі. Вона вва-жає себе набагато вищою за людський суд, вона з тих, хто все на світі приміряє до себе, а не до істини, і тому їй страшенно нудно на світі.

Матильда де Ла-Моль «відповідала своїм друзям справді образливими жартами», «захоплювалась своєю рішучістю пережити велику пристрасть». Матильді не лише нічого не варто кинути виклик своєму колу та сім’ї, саме це й приносить їй задоволення.

Принагідно, не можна не сказати, що і холодне зухвальство стає все більше поши-реним явищем життя. І демократія, яку розуміють як зрівнялівку, і мода на східні та псевдо-східні релігії, і засилля реклами, і психотерапевти та моторошні «тренінги особистісного ро-сту» створюють, можна сказати, ідеологічне обґрунтування для того, щоб кожен вважав мі-рилом усього самого себе. І ми в черговий раз зіштовхуємось із насущною потребою в авто-ритеті абсолютної істини. Адже «я сам» — дуже дрібна міра і надзвичайно випадкова. «Так виникає типова для нашого часу дріб’язковість, особливо притаманна тим, хто хизується широтою поглядів» *.

 

* «Холодне зухвальство душі» серед різновидів гордині Честертон виділяє у своєму есе «Якби мені дали прочитати одну-єдину проповідь».

«За що це мені?»

І ось, після розмов про те, що і чому погано, я запропонувала десятикласникам на-писати про те, що ж добре.

— Згадайте, — сказала я, впевнена, що це дуже легко, — який-небудь момент із особистого життя, коли ви здивувались, зраділи і подумали: «За що це мені?» Що це було: перший сніг, або весна, або ви відкрили очі під водою, я вже й не знаю.

А далі почалася взаємна мука.

— Я не знаю, як писати.

— Згадай, коли тобі було добре, тільки не вигадуй.

— Вранці на дачі дивився у вікно, і над полем був туман.

— Але ти міг дивитися на туман і не бачити його, а засмучуватись, що ти не на Га-вайях.

— Ну?

— Ось про це пиши.

І таких з невеликими варіантами діалогів було в мене за цей урок багато.

— А чому ви думаєте, що всі ми, як Наташа Ростова, схильні милуватися та дивува-тися? А може, ми такі, як Соня? — дорікав мені відмінник зі знанням справи.

Мені до душі мої десятикласники, і невдачі у нас спільні. Кінець кінцем, з’явились дуже симпатичні роботи і про народження сестри, і про світанок на Аюдазі, і про те, як під дощем везли додому довгоочікуваного кота, і про вогні на березі та про зірки над ними, і про дощ.

Значно простіше виявилося знайти спільну мову з першим класом, де мені також доводиться бувати (в багатьох школах експериментально введено курс християнської етики в молодших класах). Якось я запропонувала першокласникам перетворити кожен день у день народження. До моєї пропозиції поставилися з недовірою, але якось легко зрозуміли, що мо-жна дякувати і за дерево за вікном, і за те, що є мама і тато, і за те, що сонце встає. Якщо го-ворити: «Дякую Тобі, Господи», — то все життя перетворюється у суцільну низку подарун-ків.

Особливо серйозно поставився до моєї пропозиції Микита.

— Я спробую, — пообіцяв він.

— У тебе вийшло? — запитала я його через тиждень.

— Ні, —відповів він, — я дякував, дякував і стомився.

Мене дуже вразив і сам Микита, і його «втома». В усякому разі, він відчув, як бага-то у нього подарунків.

 

Перемога життя над мистецтвом

Всі ми схожі на багатіїв з амнезією, які не пам’ятають про власні скарби. Ми так звикли до дивовижності життя, що обмовляємо його, називаючи його буденністю.

Подолати це хоч якоюсь мірою нам допомагає наш клімат, зміна пір року. Як напи-сала хороша американська поетеса Емілі Дікінсон,

 

Воді навчають спраглі вуста.

Землі — блакить океанів межа.

Щастю — гіркота сльози —

Миру — переможний вінець —

Любові — розлука сердець —

Пташкам — холодні Сніги.

Навесні наші почуття омиті, відтерті снігом зими, і ми відгукуємось на диво квітів, і листя, і метеликів, на трепет і шурхіт у кронах. Але мало кому (а може, й не мало?) вдається відчувати диво світу не як фон, а як головну складову свого існування. Мені хочеться навес-ти приклади, коли це так.

Антон Павлович Чехов міг надіслати дружині телеграму з Ялти в Москву: «Розцві-ла камелія». Це була подія, достойна телеграми. Дощ, дерева, квіти були не фоном життя Чехова, а частиною його життя. Мені дуже подобається епізод з життя Юрія Олеші, якого шановні читачі знають за казкою «Три товстуни». В період жорсткого безгрошів’я та побу-тових розладів Олеша якось присів із дружиною в сквері. Жінка, перебираючи в голові тягар негараздів, що навалилися, роздратовано сказала йому:

— Ну що хорошого в твоєму житті?

— У мене дерева цвітуть, —відповів він.

Дорога перлина чи діамант не красивіші, ніж біло-рожева духмяна півонія в росі, але ціну має те, що рідкісне, що важко дістається, що виділяє власника з-поміж інших.

Щодня ми прокидаємось у світі, що незрівнянно багатшому і кращому за буршти-нову кімнату. Фаберже відтворював гілочки в цвіту і ягоди з дорогоцінного каміння, а на подвір’ї в кожного з нас навіть серед багатоповерхівок яка-небудь квітуча вишня чи алича, на відміну від виробів Фаберже, ще й випромінює аромат.

Невеликий епізод із особистих спостережень запам’ятався мені як притча. У Фло-ренції, в галереї Уффіці, в залі Ботічеллі відвідувачі відволіклись та відвернулись від «Вес-ни» та «Народження Венери», тому що молоде подружжя японців котило по музейній залі чарівного япончика місяців восьми, який посміхався та лепетів. Рідко побачиш на власні очі таку красномовну перемогу життя над мистецтвом, перемогу того, чого у світі багато, над рідкісним та дорогоцінним.

Дякую Тобі, Господи!