У березні 1974 року, через 29 років після виходу Японії з війни, на одному з Філіппінських островів закінчив свою війну один із японських воїнів — підпоручик Онода. У кінці 44-го він отримав завдання від майора Танігуті, а також наказ воювати до того часу, доки Танігуті особисто не дасть команду «відбій». Подальші події перевершують будь-яку фантазію.

У 1946 році в нетрях острова Лубанг (місця, де відбувалися події) у супроводі американських солдат ходить японець із мегафоном і сповіщає джунглям звістку про капітуляцію Японії. На його заклик скласти зброю з лісу виходять розрізнені групи японських солдат. Оноди з підлеглими серед них немає.

Чисельність його групи зменшується. Один солдат здався в полон у 1951 році. Через три роки у перестрілці гине другий. Ще через вісімнадцять (!) років гине останній соратник Оноди. Але підпоручик продовжує виконувати наказ. Одна за одною острів відвідують делегації з Японії. У їх складі родичі Оноди — батько й брат. Батько вигукує рядки хайку:

Вкільки спогадів
Ви розбудили в душі моїй,
О вишні старого саду!

Син чує голос батька, але наказ продовжує виконувати. Нарешті до підпоручика, що продовжує воювати, приїздить його безпосередній командир. Серед філіппінських джунглів майор у відставці Танігуті віддав наказ про відміну бойового завдання Оноді, який стояв виструнчившись з гвинтівкою біля ноги. Війна для Оноди закінчилася.

Ось унікальний приклад вірності обов’язку, присязі, імператору. Вважаю, якби Онода був християнином і йому судилося б потрапити до рук катів, що вимагали зректися Господа, то Церква мала б у святцях ще одне ім’я — мученик Онода. Вірність і твердість в одному неминуче виявилася б і в інших сферах життя.

Як правило, говорячи про вірність, ми торкаємося однієї з декількох головних тем. Це вірність Богу, вірність у шлюбі та вірність Батьківщині. Всі три типи вірності тісно пов’язані між собою. Причому вірність релігійна є немов сполучною ланкою між двома іншими. Це тому, що вірність Батьківщині найчастіше має релігійний вимір. Це любов до святинь вівтарів, до «батьківських могил», до священної історії своєї країни і готовність за все це віддати життя.

З іншого боку, вірність сімейна наскрізь містична і є прямою подібністю вірності Богу. У пророка Осії євреї, котрі поклоняються ідолам, уподібнюються до блудливої жінки, яку кохає чоловік і яка, проте, постійно зраджує йому. І апостол Павел уподібнює глибину подружніх стосунків відносинам Христа і Церкви.

Таким чином, у центрі поняття вірності розміщені Бог і людина у своїх взаємостосунках один із одним. Потім, поблизу цієї серцевини знаходяться вірність шлюбна і громадянська. Далі йдуть вірність сказаному слову, взятим на себе зобов’язанням та інші види вірності, які плавно перетікають у те, що ми звемо чесністю, надійністю, порядністю.

Чим вище дерево, тим глибше і міцніше його коріння. Кажуть, що дерево знизу так само глибоко укорінене, наскільки високо воно на поверхні піднімається стовбуром і гілками. Має бути коріння й у вірності. Це релігійне і моральне виховання. У поручика Оноди і багатьох подібних до нього таким корінням був і лишається дух бусидо — моральний кодекс самураїв, що став одним із основ японської культурної традиції. Очевидно, у нас має бути своє коріння, що дає подібні плоди. Це — віра в Бога.

Найгрубіший слух не може не вловлювати кореневий зв’язок між двома цими поняттями — вірою і вірністю. Я чув колись від однієї глибоко освіченої людини, що в давній іудейській традиції віруючим називали не того, хто вірує, що Бог існує. Подібний «дозвіл» Богу «бути» ще нічого не означає. На подібну «віру», як каже апостол Яків, здатні навіть біси. Віруюча людина — це людина вірна, людина, яка через виконання заповіді доводить свою відданість Господу. Звідси непохитна твердість трьох отроків у Вавилоні. Звідси ж мужність Соломонії та її сімох синів, чия мученицька смерть описується у книгах Маккавейських.

Лише Бог абсолютно відданий Самому Собі й усьому, що Він сказав. Людина завжди прагне до вищих ступенів вірності та інших чеснот. Таким чином, виховання вірності — це шлях уподібнення Богу. І подібно найдовшій дорозі, що починається з першого кроку, виховання вірності починається з малого. Якщо ти сказав «я зроблю», значить, слід зробити. Якщо ти сказав «прийду о восьмій», прийди за п’ять восьма, а ніяк не о пів на дев’яту. Вірність, як і витривалість, виховується, тренується. Кажуть, купецьке слово цінилося більше, ніж будь-які гербові папери з печатками.

У наш час людей понад усе хвилює вірність родинна, шлюбна. Ще б пак! Віра у Бога вважається справою приватною і надто відстороненою. Тема Батьківщини розмивається з кожним роком, і щось, а може, хтось прагне перетворити людину в аморфну істоту, мешканця Землі без гімну і прапора, і, звичайно, без честі й совісті. Аби мала добрий рівень прибутку. Залишається родина, залишаються труднощі взаємин. Це ще пече, і біль цієї теми добрий. Він доводить те, що людина жива. Якщо і цією темою вона не переймається, якщо байдужість поширюється і на цю сферу життя, значить, людину час ховати. Вона вже вмерла.

Маючи слабкість до повторів, скажу ще раз: без вірності Богу вірність в особистих стосунках — це всього лише сентиментальна мрія або рідкісний виняток.

Але ж як її в собі розвинути, виховати, виростити?

Вважаю, треба носити в душі правильні думки. «У світі немає жінок, окрім моєї дружини». «У світі немає чоловіків, окрім мого благовірного». «Я не повинен (не повинна) цього робити. Господи, допоможи мені!» Чим це не захист? Людина, яка так мислить, схожа на лицаря, вдягненого в лати.

Слово «блудити» означає не просто тілесні дії відомого типу. «Блудник» — це людина «блукаюча». Вона, немов неприкаяна, вештається туди—сюди, вона не знайшла ні себе, ані свого місця в житті. Під час цього броунівського, тобто безцільного, руху вона стикається і тимчасово контактує з такими ж приблудами, як вона сама. Людині необхідно мати якір. Потрібний ясний розум і тверда земля під ногами.

І вірність Богу, і вірність людська випробовуються. Тобто спокушаються. Доросла віра — це «Осанна», що пройшла крізь горнило страшних сумнівів. І глибокі, вірні стосунки — це два життя, вогнем випробувань сплавлені воєдино. До цього слід готуватися.

Якщо воїн іде на бій, йому не можна слухати жалісних або хтивих пісень. Його дух не можна розслабляти. Нехай лише удари мечем по щиту і мужні звуки військових пісень сягають його слуху. Життя — це також битва, і лихо тому, хто увійде в її гущу в солом’яному капелюсі та у капцях на босі ноги.

Заберіть у людини сім’ю, віру, Батьківщину. Що від неї залишиться? Щось дивне, подібне до людини. Щось схоже на манекен із вітрини. Можна натягати на неї будь-які сорочки і піджаки — вона не зігріє їх своїм теплом, не передасть їм свій запах. У неї немає ні тепла, ні запаху. У ті рідкісні хвилини, коли вона захоче бути відвертою, ви можете почути сумну оповідь про те, як у неї вкрали віру, відібрали Батьківщину і зруйнували сім’ю. Співчувайте їй і жалійте її, але знайте, що це лише мала частка правди. Насправді вона сама загубила віру, сама залишила Батьківщину і сама зруйнувала сім’ю. І все тому, що була самозакоханою і дріб’язковою, поверховою і неуважною. І ще — вона не була вірною. Ані Символу віри, ані військовій присязі, ані шлюбній клятві біля вівтаря.

Вибачте мені ті, хто шукав у моїх словах про вірність конкретних порад і рекомендацій, але не знайшов їх. Я і сам хотів би знати більше про цей священний предмет. Але витягнути з капелюха зайця, котрого туди не поклали, не зможе навіть найвеличніший із фокусників. Мені, як і вам, ще належить довго вчитись і самовиховуватись, аби досягти мети і насолодитися плодами великої чесноти — вірності.

Богу, сім’ї, Батьківщині.