Високе мистецтво життя

Світ сповнений страждань, різноманітних за силою та походженням. Для цього твердження не потрібні аргументи: будь-яка людина, що читає ці рядки, напевне має досвід власних страждань і співчуття до інших. Ми звикли думати, що будь-який біль — фізичний або душевний, — будь-яка втрата, будь-який дискомфорт — це рівнозначні підстави для журби, і слід за будь-яку ціну боротися з цими переживаннями, намагатися їх уникати. Чи так це?

Полюбити страждання

Здавалося б, усе зрозуміло: нам погано — ми стра¬ждаємо, а комусь поруч погано — ми жаліємо його, співчуваємо.

Коли група психологів прибула у вірменський Спітак, зруйнований вщент страшним землетрусом, для надання допомоги потерпілим, спеціалісти були вражені незначною кількістю «психологічних жертв» катастрофи. Люди трималися з такою гідністю й терпінням, з такою шляхетністю скорботи, так бу¬ли об’єднані прагненням допомогти іншим, що це й було їхньою психологічною реабілітацією. Такі ж приклади можуть навести ті, хто пережив війну, або ліквідатори в Чорнобилі. Після Чорнобильської ава¬рії в Україні різко зменшилася кількість самогубств. Люди, котрі подолали себе в реальних катастрофах, виходять на новий рівень особистості, де зрозумілоює справжня ціна життя і наших повсякденних приду¬маних страждань у ньому.

На перший погляд дивно, що ніде в Писанні або у святих отців ми не зустрічаємо закликів берегтися скорбот та уникати випробувань. Бо ж якщо страждан¬ня — зло, як з ним миритися? Як же святитель Лука (Войно-Ясенецький) пише: «Я полюбив страждання»? Як можна дякувати Богові за біль, за смерть найближ¬чих і коханих? А є ще війни та стихійні лиха, нещасливе кохання і т.п. Що ж, і це любити?

Школа терпіння

«Найголовніше, у чому може втілюватися наша любов до себе і ближнього, — це бажання спасіння собі та йому. Якщо ми не паралізовані гіпнозом споку¬ти» (М. Бердяєв), тобто якщо ми не вважаємо, що про наше спасіння має піклуватися тільки Спаситель, то нам доводиться докладати й власні зусилля для цього, у тому числі, і, можливо, насамперед у терпінні горя, лиха і труднощів життя.

Терпіння — це не гордо стиснуті зуби: ось який я сильний, усе витримаю. Зовні це стримування себе від нарікань і бідкань кожному зустрічному, це неба¬жання потурати собі, виправдовуючись труднощами. Та головне — покладатись на милість і допомогу Божу, реально усвідомлювати свій масштаб, змиритись пе¬ред Божою волею та прийняти необхідність скорбот. Це не завмирання й капітуляція, не пасивне перечіку¬вання. Смирення та прийняття вимагають енергійних зусиль, передусім — діяльного протистояння таким нашим рисам, як слабкодухість, маловір’я, саможаління та нарікання, які примушують нас думати, що страждання — і є зло. Тоді людина не буде тижнями ридати на чиємусь плечі, вона потребуватиме мо¬литовної підтримки, підтримки конкретним вчинком, вчасно сказаного слова, що зміцнює дух. Тому що «не у всякій скорботі потрібна розрада, а частіше терпін¬ня», — говорили старці. Цінність правильно витриманих, зріло осмислених нещасть для зростання особистості добре розуміють психологи. Людину важливо не рятувати від страждань, не відволікати, не заглушати їх позитивними навіюван¬нями, а дати можливість зробити досвід їх подолання та переживання особистісним, духовним багатством, котре позбавляє комплексу жертви і відкриває висо¬ке мистецтво життя. Адже муж невипробуваний мало знає,— каже Писання.

Випробування та пов’язані з ними страждання самі по собі, просто фактом своєї наявності, не очищують нас, не відлущують несправжнє. Все це може статися, якщо будуть достатніми наші зусилля тримати серце піднесеним і не вдаватися до саможаління.

Іспит

Страждання неможливо механічно зовні знищити, та й злочинно боротися з тим, що може зробити нас ближчими до Бога, а значить, сильнішими та зрілішими. Тому ідеї про те, що медико-соціальні досягнення або технічний прогрес можуть перемогти страждання і привести людину до щастя, — такий самий міф, як і ідея позбавлення від страждань шляхом досягнення нірвани.

У нас є можливість будь-який біль пережити як скор¬боту, що підносить. Треба життєве випробування ви¬користати саме як випробування, як іспит, своєрідний тест, коли важливо продемонструвати все найкраще, що є в душі. Будь-який хрест нам по силі, він просто сходинка на сходах, котрі за нашим вибором ведуть нас вгору або вниз. Коли б не було цих випробувань, ми б не могли зростати — особистісно й духовно,— тому що життєва криза або катастрофа, розставляючи на свої місця все головне й другорядне, стають найсильнішим генератором змін у житті, а головне, у нас самих. Це можна порівняти зі школою: якби раптом скасували всі іспити й тести з оцінками, багато хто, можливо, так і не навчився б читати.

Втрата близької людини або нещасливе кохання, стихійні лиха або війна, власне каліцтво або необхід¬ність доглядати хворого можуть виявитися для нас пробудженням від сну животіння, переоцінкою тих цінностей, які визначають життя, стають стимулом для пошуку Бога. (Можливо, саме про цю нашу мож¬ливість казав Ніцше: «Я віддав би всю західну радість за скорботу руських».) А можуть потонути в наших жа¬лощах до себе й поповнити скарбничку невикори¬станих можливостей, залишивши нас все на тому ж біологічному рівні існування, де головне — зручність тіла та внутрішній комфорт. «Коли хвороба, нестатки, кволість тіла, хвороба, шкідлива для тіла, збурюють думку твою в радості сподівання свого і покладанні до Господа: тоді знай, що живе в тобі тіло, а не Христос» (прп. Ісаак Сирін).

«Власноручно створені скорботи»

Навіть якщо ми й на думці не маємо «високих мате¬рій», а «живе в нас тіло», і навіть якщо ми не просто тіло, а й соціально-психологічні індивіди, ми сповнені стра¬ждань. Звісно, ці наші муки не мають нічого спільного з окриляючими нас відвідинами Божими скорботою. Прп. Макарій Оптинський назвав їх «нашими власноруч¬но створеними скорботами», тому що вони — наслідок наших помилок та гріхів, концентроване вираження жалощів до себе.

Надзвичайні жалощі до себе — основна й най¬улюбленіша наша негативна емоція. Вона дуже ак¬тивна, тому що підтримується поширеним і навіть культивованим нами комплексом жертви. Жертвою бути приємно й надзвичайно вигідно. Тут тобі й увага, і співчуття, і жалощі, і допомога. Це й алібі від усяких зусиль й внутрішніх змін: чого можна вимагати від жертви?! Це і можливість узаконено страждати від життєвих обставин і від ненависті до «винуватців», від заздрощів до успішних, діяльних і просто заможних. Або від «утисків» домашніх і «нерозуміння», «черст¬вості» деяких друзів або начальників, від «складних подружніх стосунків», «неуваги й нетерплячості» ду¬ховного отця і т.д. і т.п.

Як не прикро, та все це фальшиві страждання, штуч¬но утримувані в житті муки. Як інакше пояснити, що ми часто вперто не хочемо змінити те, що викликає ці муки? Бо ж від нас залежить змінити себе і цим абсолютно змі¬нити своє спілкування та сімейне життя, поміняти огидну роботу або негодяще місце проживання, звернутися до психолога, зрештою. Такі «страждання» чи радість жит¬тя — питання лише нашого вибору. І, безумовно, нашої відповідальності. Це кодове слово запалює в очах світло ностальгії за затишним та безвідповідальним життям жертви, де навіть муки стали вже рідними. Але ж воно визначає авторство життя, вміння вибирати і прагнути, як писав І. Ільїн. Господь завжди близько, але співучасть бере Він, як мені здається, тільки в тих, хто сам нама¬гається брати участь у власному житті.

Муки ці беззмістовні ще й тому, що не мають очищу¬вальної сили справжніх скорбот, навпаки, в них немає ні найменшого проблиску нетварного світла, оскільки вони — наслідок саме впертого небажання пробиватися до Радості й Світла.

Муки й радості

А як же співчуття, де жалість? У тому-то й річ, що «серце уважне» завжди почує фальшиву ноту у вічних наріканнях. Співчуття в цьому випадку — зайве фік¬сування того, хто жаліється в «дурній безкінечності» власноручно створених ним мук, підтвердження їх важливості, їхнього права на існування. Навряд чи плач дуетом змінить ситуацію. І навряд чи це буде виявом любові до «мученика». Хіба зможуть сприяти спасінню беззмістовні та порожні претензії до жит¬тя? Як же можна підтримувати їх співпереживанням і жалощами?

Ми (гуманні та сентиментальні жінки особливо) по¬ловину життя проводимо у вислуховуванні драматичних історій про чужі неприємності, ми іноді мовби «переселяємося» в чуже життя, вважаючи, що так беремо на себе частину жахливого тягаря страждань, співчуваємо, поводимо себе ніби по-християнськи, а самі непомітно стаємо бранцями чужої муки. І якщо жалість стає єди¬ним проявом нашої любові, то в стражданні ми бачимо зло, а боротьба з ним стає головним завданням. Так ми допомагаємо не подоланню й перемозі духу, а спри¬яємо душевній анестезії, котра виключає можливість «витерпіти до кінця».

«Мука і страждання — не одне й те саме», — пише І. Ільїн. І повірте, це не питання термінології. Оскільки мова про головне — про спасіння, все серйозно й без-компромісно в його поясненні:

«Мука — стан тварний, темний і жорстокий; му¬ка відокремлює людину, замикає її в собі, занурює її в тваринність існування, в безнадію, в страх і відчай. Це саме від нестерпної муки — „заздрять мертвим“ і „лягають у труну“ заживо... Це з пітьми народжуються мука й страх.

Страждання натомість — стан духовний, світ¬лоносний та окриляючий; воно розкриває глибину душі та єднає людей в напівангельському братстві;

воно долає тваринне існування, відкриває далечини Божі, підносить людину до Бога, перемагає відчай, дає надію та зміцнює віру. У стражданні тане пітьма та щезає страх.

У муках людина, подібно до тварини, чіпляється за життя; і в хвилину відчаю йде з життя за своїм свавіль¬ним рішенням.

Людина, котра навчилася стражданню, не чіпляється за життя, бо воно для неї — не більше, ніж земне життя; і, покликана з життя, йде до Отця.

Мука спонукає до жалощів. І жалощі є згодою на спільну муку. Жалощі ведуть не вгору, а вниз: у тварну темряву, у спільність тварної муки. Той, хто жаліє, сам опускається до муки, а не допомагає тому, хто мучиться, піднестися до страждання. І тому жало¬щі, що бездуховно чи безпредметно розм’якшують душу, є шлях невірний і нетворчий. Вони самі вима¬гають подолання.

Християнство не благословляє на муку і не закли¬кає до жалощів. Воно благословляє на страждання і кличе до світла і радощів. Воно відводить від муки і вчить перемозі. І страх у ньому зникає. Христос не „мучився“ на Хресті, а страждав і тужив; і шлях Його був шлях світлоносний, що переміг пітьму, муку, страх».

Опублiковано: № 5 (35) Дата публiкацiї на сайтi: 23 September 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 11 з 11
18:06 03.04.2012 | Анна
Спасибо!
18:21 02.04.2012 | Владимир
Очень сильно. Спасибо!
13:48 14.03.2009 | Александра
Статья действительно замечательная,спасибо!Дейстительно в страдании исчезает страх, но только если с Богом и с молитвой. В какой-то момент просто принимаешь все как есть.За все слава Богу!
10:39 09.12.2008 | Ольга
>А в чем отличие?
В продолжении подъема и неотказе от преодоления, разве даже из статьи не видно?

Автору спасибо огромное за статью...
00:13 03.11.2008 | Лиза
Спасибо, статья очень в тему и по душе мне. Особенно часть про зависть к деятельным и богатым. И про то, что надо над своей жизнью самому работать. Только конец уж очень теоретический. Как это все на практике применять. Например, друг жалуется, что мне ему говорить? "Пострадай, дорогой, так тебе и надо"? Возникает второй вопрос: а что это за друзья будут, если им нельзя открыть свою душу и поплакать? Вот, вчера написала подруге "мне в новом городе тяжело пока без друзей", получила ответ "была я там - как в ссылку съездила", лучше б она меня просто пожалела.
И еще вопрос, пару раз в день звоню Бабушке (крещеная,нецерковная,уже год неходячая, Дедушка 2 года назад умер) и жалуется. И я слушаю, жалею, растраиваюсь, читаю тихо "Господи, помилуй", слушаю и слушаю, утешаю как могу...а что мне теперь делать, трубку вешать?
Простите, может плохо пишу. Очень жду ответа, т.к. я в другой город перехала и временно без свободного общения с Духовным Отцом. СПАСИБО!!!!!!
22:59 16.10.2008 | Анна
У меня "открылись глаза", моя печаль первратилась в радось и надуше стало легко и тепло, хочется всех обнять... Спасибо огромное за статью!
20:15 07.10.2008 | Катерина
Наверно все таки именно жизнь бесконечна. А смерть лишь переход к вечности. И сама по себе смерть не свойственна человеку. Так происходит от грехопадения, первородного греха, когда человек стал смертен. Но рожден он для жизни, а не для смерти!
22:41 26.09.2008 | ReAlex
>Но это смерть бесконечная, а не жизнь бесконечная>

А в чем отличие?
23:07 25.09.2008 | Dmitry
Нирвана, конечно, избавляет от страданий. Но это смерть бесконечная, а не жизнь бесконечная.
00:03 25.09.2008 | ReAlex
>Поэтому идеи о том, что медико-социальные достижения или технический прогресс могут победить страдания и привести человечество к счастью, — такой же миф, как и идея избавления от страданий путём достижения нирваны>

Но православное "идеже несть болезнь, ни печаль, ни воздыхание, но жизнь бесконечная" по сути та же нирвана.

18:52 23.09.2008 | Елена
Вот это да! Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: