Колимські дороги Варлама Шаламова
Холодним січневим днем 1982 року в московський храм святителя Миколая в Кузнецях — один із тих небагатьох, що ніколи не закривалися, — внесли труну. Відспівували спочилого літератора. Людей, які зібралися попрощатися, було небагато, й ті — чужі.
Ця подія — багатозначна точка в життєтексті Варлама Шаламова, поета й письменника, котрий провів майже двадцять років у колимських таборах. Подія ця, окрім усього іншого, знаменна тим, що за логікою дійсності вона не повинна була відбутися.
Проте саме так завершився земний шлях людини, про яку піде мова.
А розпочався цей шлях на сімдесят п’ять років раніше, коли 18 липня 1907 року, в день пам’яті Варлаама Хутинського, у родині вологодського священика народилася п’ята дитина.
Хлопчика охрестили Варлаамом, за святцями. Утім, якщо вірити автобіографічному роману Шаламова «Четверта Вологда», вибір імені був пов’язаний не лише з любов’ю до церковних канонів: «Наречення мене на честь покровителя Вологди ― данина декларативності, схильність до пабліситі, яка завжди жила в батькові». З раннього дитинства у письменника формуються складні стосунки з батьком, відштовхування, що багато в чому визначило його світогляд.
У чотирнадцять років він вирішує: «Я буду жити, але не так, як жив ти, а прямо протилежно твоїм порадам... Ти любиш громадську діяльність — я нею займатися не буду, а якщо й буду, то зовсім в іншій формі. Ти віриш в успіх, у кар’єру — я кар’єру робити не буду... Ти ненавидів некорисливу любов до книги — я буду любити книги всім серцем... Ти ненавидів вірші — я їх буду любити... Ти хочеш, щоб я став мисливцем — я не візьму зброї до рук, не заріжу жодної тварини...»
І найтрагічніше: «Ти вірив у Бога — я в Нього вірити не буду, давно не вірю і ніколи не навчуся...»
Ніби на підтвердження своїх слів, отримуючи перший профсоюзний білет (який у ті роки заміняв паспорт) Шаламов змінює своє «старозавітне», осоружне йому ім’я «Варлаам» на «Варлам». На тлі священного перейменування Авраама (Бут. 17, 5) цей жест письменника читається особливо виразно, про що він, звісно, не міг не знати...
Батько Шаламова, котрий до народження письменника дванадцять років прослужив місіонером на Алясці, належав до нової формації духовенства й вирізнявся доволі ліберальними поглядами на релігію. «Батько мій був людиною світською, тобто цивільною, мирською до нутра кісток», ― зауважує письменник. Тихон Миколайович активно займався просвітницькою діяльністю, мав гарну бібліотеку. Шаламов з дитинства чув і знав імена М. Бердяєва, С. Булгакова, П. Флоренського та інших мислителів. Можливо, саме завдяки вихованню в інтелігентському середовищі він, хоча й не став віруючим, але й не пустився в крайнощі нігілізму й безбожництва, що в ті часи нерідко траплялося з дітьми духовенства. «Згадуючи його слова, його вчинки, навіть інтонації, душевні прояви якісь, я все частіше думаю, що відчуття світу в нього було людини релігійної», ― каже І. Сиротинська, близька подруга Шаламова, котра забезпечила цілісність його спадщини. Багато про що говорить і його творчість, особливо вірші:
...А я — я тут же, на коленях,
Я с Богом, кажется, мирюсь.
На мокрых каменных ступенях
Я о спасении молюсь.
Або ось цей:
Я видел всё: песок и снег,
Пургу и зной.
Что может вынесть человек —
Всё пережито мной.
И кости мне ломал приклад,
Чужой сапог.
И я побился об заклад,
Что не поможет Бог.
Ведь Богу, Богу-то зачем
Галерный раб?
И не помочь ему ничем,
Он истощён и слаб.
Я проиграл своё пари,
Рискуя головой.
Сегодня — что ни говори,
Я с вами — и живой.
На світовідчуття письменника наклав свій відбиток і край, де він народився й виріс. Вологда, старовинне північне місто, на той час була місцем заслання політичних в’язнів, зазвичай високоосвічених людей, котрі вносили в життя «особливі вимоги до особистої поведінки». Цікава деталь, якою Шаламов описує свою «чесну, христолюбиву Вологду»: «На вологодському ринку завжди продавалося молоко першосортне. Зруйнований світ чи ні — на жирності молока це не позначалося. Торговки ніколи не доливали молоко водою...»
Ця якась глибока внутрішня порядність, увібрана Шаламовим з атмосфери свого дитинства, буде згодом просвічуватися у всій його творчості.
«Мені вже двадцять чотири роки, а я ще нічого не зробив для безсмертя...» Позаду у Варлама ― майже три роки Бутирської тюрми й Вишерського табору. Молодість з висотами амбіцій і широтами планів була обірвана в 1929-му арештом за розповсюдження «Заповіту Леніна»*.
* «Заповіт Леніна» — умовна назва закритого листа, в якому хворий Ленін пропонував усунути Сталіна від керівництва партією.
Але це була лише прелюдія. Справжні «кола пекла» починаються в 1937-му, коли за «контрреволюційну троцькістську діяльність» його відправляють на Колиму. Спочатку йому дають п’ять років, потім додають іще десять ― «за антирадянську агітацію»; фактично ― за те, що назвав Івана Буніна (який на той час перебував у еміграції) російським класиком.
Тут, на золотих копальнях, у царстві вічної мерзлоти, надії вижити у Шаламова не було. «Я жил не месяцем, не годом, Я жить решался на часы...» ― напише він потім. Поняття «життя» і «Колима» виявилися майже такими ж несумісними, як «життя» і «пекло».
«Шістнадцятигодинний робочий день. Сплять, спираючись на лопату, ― сісти й лягти не можна. Тебе застрелять одразу».
«Тих, хто не може йти на роботу, прив’язують до волочні, і коняка тягне їх по дорозі за 2–3 кілометри... Коловорот біля отвору штольні. Корба, якою коловорот обертають, і сім змучених обідранців ходять по колу замість коняки. І біля вогнища — конвоїр...»
«Біла, ледь синювата мла зимньої 60-градусної ночі, оркестр, що грає туш перед мертвим строєм арештантів... Читають списки розстріляних за невиконання норм...»
«Утікач, якого зловили в тайзі й застрелили, „оперативники“ відрубали йому обидві кисті, щоб не возити труп за кілька верст, а пальці ж треба печатати. А втікач піднявся й доплівся до ранку до нашої халупи. Потім його застрелили остаточно...»
Це ― не якісь виняткові кадри, це ― буденність, що перестала дивувати. І все ж таки, всупереч усім шансам на смерть, Шаламов виживає. Рятує його те, що в 1946-му, на клопотання одного з лікарів, він потрапляє на фельдшерські курси, а потім до кінця терміну працює в лікарні. Мимоволі згадується походження письменника, адже священицькі корені Шаламових простежуються до XVII століття. Як знати, чи не молитви дідів, котрі все життя стояли перед престолом, грали тут найзначнішу роль?
«Пам’ятайте найголовніше: табір ― негативна школа з першого до останнього дня для будь-кого. Людині ― ні начальнику, ні арештанту не треба його бачити. Але якщо вже ти його бачив ― треба сказати правду, якою б страшною вона не була. [...] Зі свого боку я давно вирішив, що всю решту життя я присвячу саме цій правді», ― писав Шаламов у листі Солженіцину в 1962 році.
Правда, опису якої він справді віддав усі свої післятабірні роки, була не лише у свідченні про історичні злодіяння. Вона виявилася значно страшнішою, бо стосувалася внутрішньої сутності людини.
Найстрашнішим у «потойбічному світі» були не пекельні умови існування, а розтління, що охоплювало уми й серця. Жахливо, «коли величезній більшості день у день стає все зрозуміліше, що можна, виявляється, жити без м’яса, без цукру, без одягу, без взуття, а також без честі, без совісті, без любові, без обов’язку...» «Виявляється, можна чинити підлості й усе ж таки жити. Можна брехати й жити. Можна обіцяти ― і не виконувати обіцянок і все ж таки жити. Виявляється, людина, що вчинила підлість, не помирає...»
У таборі Шаламову відкрилася надзвичайна крихкість людської культури. Всього за кілька тижнів тяжкої роботи, голоду, холоду й побоїв людина здатна перетворитися на звіра. У нелюдських умовах цивілізація злітає з неї, як лушпиння, і все, що їй залишається, ― це душа, совість і моральні межі. І головне запитання: чи залишиться вона людиною? «Табір був великою пробою моральних сил, звичайної людської моралі, і дев’яносто дев’ять відсотків людей цієї проби не витримували».
Чи зараховував він себе до того одного відсотку, що лишився? Можливо. Але ні героєм, ні жертвою (що в тих умовах фактично одне й те ж) він себе не мислив. На запитання «Як Вам вдалося не зламатися? У чому тут секрет?» — він відповідав: «Секрету немає. Кожен може зламатися».
У спогадах сучасників Шаламов не завжди постає таким, яким би хотілося його бачити й знати. Вказують на його егоїстичність, заздрість до слави, різкість, злопам’ятність, категоричність суджень... Колимські жахи не могли минути безслідно, до того ж, без сумніву, проявлявся характер батька. Герої його оповідань ― також не герої зовсім. Він відмовлявся від зображення «тих, хто встояв», вбачаючи в цьому ще один «спосіб розтління духовного». На цьому ґрунті він сперечався із Солженіциним і з усією гуманістичною літературною традицією, яка, на його думку, надто високо підносила людину, приписуючи їй неіснуючі моральні якості. («Російські письменники-гуманісти другої половини дев’ятнадцятого сторіччя несуть у душі великий гріх людської крові, пролитої під їхнім знаменом у двадцятому столітті. Усі терористи були толстовці й вегетаріанці, всі фанатики ― учні російських гуманістів. Цей гріх їм не замолити...»)
Однак непривабливі риси Шаламова, так само, як і його стосунки з Богом ― це його особистий хрест. Важливо те, що цього немає в його творчості. Так, він зображає розпад і втрату людськості, і відчувається, що душевні виразки його героїв — це і його виразки насамперед. Але в нього немає поетизації падіння, зведення душевного паскудства в норму. Підлість ― значить, підлість, ненависть ― ненависть, любов ― любов. У його оповіданнях немає ніякої повчальності (головна заповідь — «не вчи!»), але називання речей своїми іменами діє краще за будь-яке моралізаторство. Його тексти написані так, ніби він лише вказує на те, що відбувається, не в силах знайти слів для пояснення. Може, саме тому його шок так гостро передається читачеві, обпікаючи совість, а образи, як пружина, розпрямляються в мозку, застрягаючи там надовго.
Беручись за «Колимські оповідання», Шаламов переживав багато сумнівів: «Чи потрібна буде комусь ця скорботна повість? Повість не про дух переможний, але про дух розтоптаний? Не ствердження життя й віри... але безнадія і розпад. Кому вона потрібна буде як приклад, кого вона зможе виховати, стримати від поганого, кого навчить хорошому? Чи буде вона утвердженням добра, усе ж добра ― бо в етичній цінності вбачаю я єдиний справжній критерій мистецтва».
Цікаво, що проза Шаламова, попри свій матеріал, не викликає гнітючого враження, не вганяє у відчай і навіть залишає після себе якесь світле почуття. Сам він писав про це так: «Ви хочете знати, чому „Колимські оповідання“ не давлять [...] Мені здається, справа тут у силі душевного спротиву началам зла, у тій великій моральній пробі, яка несподівано, випадково для автора і його героїв виявляється позитивною пробою». Шаламов збирався зобразити розпад, але, всупереч його волі, переважає в нього збереження людського. Замисел і втілення збігаються не завжди. На щастя.
Існує також ще одна причина «очисного впливу» шаламовської прози, можливо, найбільш значна. У тому, що сталося, Шаламов не винуватить об’єктивну реальність. «І ще я зрозумів інше: табір ― не протиставлення пекла раю, а зліпок нашого життя, і нічим іншим бути не може... Табір ― світоподібний. У ньому немає нічого, чого б не було на волі, в його устрої, соціальному й духовному... Який-небудь Жуков, Гаранін, Павлов* приносять у табір вивернуте дно своєї душі». Причини страшних метаморфоз, які відбуваються з людською душею в таборі, ― не бацили з якогось іншого світу. Там лише оголюється те, що у звичайному житті прикривалося лахміттям комфорту й умовностей. І тому немає сенсу звинувачувати систему, суспільний устрій або історію. Солженіцин навіть закидав Шаламову відсутність «антирадянщини»: «Ніколи ні в чому, ні пером, ні усно не висловив відштовхування від радянської системи, не послав їй жодного навіть докору, всю епопею ГУЛАГу переводячи лише в метафізичний план».
* Гаранін С. М. ― начальник Управління Північно-Східних виправних таборів (УПСВТу) в 1937–1938 рр. Жуков ― начальник УПСВТу, застрелився після арешту Л. П. Берії. Павлов К. О. ― начальник тресту «Дальстрой» у 1937–1938 рр.
«Я вірю в самотність, як найкращий, оптимальний стан людини», ― це Шаламов останніх років життя. Розірвавши всі зв’язки, хворий і озлоблений, останні роки письменник провів у інтернаті для старих та інвалідів. Тут табір знову повертається до нього. Він ховав під подушку сухарі й зав’язував рушник навколо шиї — щоб не вкрали... А за кілька днів до смерті його було переведено в лікарню для психохроніків.
Те, що в письменника є могила, і те, що його відспівували у церкві ― по суті, чудо. У день смерті, 17 січня, до нього прийшла жінка, яка раніше відвідувала його в інтернаті. Вона могла прийти в інший день або ж зовсім не прийти, не знайти його нової адреси. Черговий лікар погодився дати цій жінці, зовсім чужій, довідку про смерть, яку він зобов’язаний був не давати. І ніякої панахиди теж не мало би бути: «...Я прийшла, мені повідомили, що намічається похоронний мітинг у Дубовому залі Будинку літераторів. І тут зі мною щось трапилось, я згадала... Шаламова, як він сидить на підлозі з рушником на шиї, і твердо сказала, що Варлам Тихонович заповідав мені відспівати його в церкві. Це була неправда, я ніколи не говорила з В. Т. на релігійні теми... Але він був сином священика, він точно був хрещений, отже, за відсутності прямої заборони з його боку, його належало відспівати».
Пророчими виявилися рядки письменника:
Потухнут свечи восковые
В ещё не сломанных церквах,
Когда я в них войду впервые
Со смертной пеной на губах...
Жорстокості долі, звіданої Варламом Шаламовим і мільйонами таких, як він, можна жахатися безкінечно. Можна тужити над зламами їхніх життів, зображаючи жалість або дякуючи Богу, що описане залишилося в минулому. Але все це не має смислу, якщо не усвідомлювати, що історія ― це завжди промінь прожектора, який розтинає морок нашої власної душі...
дякую.