Слово «реалізація» стало модним, а отже — важливим у свідомості сучасного суспільства. Сьогодні відповідати на негласне питання: «А наскільки ти реалізований?» — так само важливо, як одягати штани, виходячи на вулицю. Увесь наш мовленнєвий потік відредаговано цим питанням. На сайтах «Однокласники.ру», «Вконтакті», в резюме, просто в бесідах ми пред’являємо й прикрашаємо свої успіхи, оскільки якщо не «реалізований», значить — «невдаха».
Суспільство індивідуалізму вимагає від нас самобутності, але тут же підсовує шпаргалку з варіантами «справжньої» самореалізації. Явно або підсвідомо, ми з усієї сили намагаємось виглядати й думати як «реалізовані» люди — благо, зразків легіон. Щоправда, з усієї сили навіть і не треба. Адже щоб думати як «реалізований» або «успішний», головне — не замислюватись надміру.
Для сучасної «реалізації» важливіше думати «як усі» — задовольняти свої бажання, втілювати свої таланти, здійснювати свої задуми — і неважливо, які вони й заради чого. Саме тому зі спокійною душею, на фоні бід своєї країни, «реалізовуються» олігархи й інші учасники корупційних схем. Саме тому одіозні поети й художники дозволяють собі безвідповідальні прогулянки по слизьких темах гомосексуалізму-канібалізму. Їхня відповідь проста: «А я так реалізую свої таланти!»
Сторіччям раніше суспільство не знало такого кліше — «реалізація», тоді панувало поняття служіння. Не служити було соромно, а служити було важливо. Неможливо було служити своєму особистому збагаченню й особистій славі — це називалося користолюбством, злодійством, самодурством. Здається, наша «реалізація» є служінням, вивернутим навиворіт — кожен служить своєму самолюбству.
Справжнє служіння було нерозривно пов’язано з вітчизною, народом, справою, Богом. Ним не прийнято було вихвалятися, поганим тоном вважалося трубити про нього. За нього неможливо було номінуватися на звання «Людина року». Медаль за служіння отримували в битві, за готовність «душу покласти за друзів своїх». Антонімом поняттю «служити» було поняття «прислужуватись». «Служить бы рад, прислуживаться тошно». І тих, хто прислуговувався заради нагород, чітко видно за характерно задертим носом. Їх — не поважали.
Своє служіння берегли, як вогонь: спробуй не підкинути хороші дрова — погасне. Спробуй відкрити його всім вітрам — затухне. Спробуй покладатись лише на свої сили — не зможеш і години підтримувати яскравість святого полум’я! Служіння не закінчувалось Георгіївським хрестом, або вихованням дітей, або написанням «Ревізора», або прочитанням чернечого правила. Служіння могло закінчитись лише з останнім подихом, але його тепло зберігалося у вічній пам’яті — у молитвах, у садах, у книгах, у будинках, у дітях.
Сьогодні ми тримаємось на платформі, створеній тими, хто дійсно служив. Їхніми дорогами ходимо, в їхніх храмах молимося, на їхніх книгах зростаємо. На їхній духовній і матеріальній спадщині пасеться й сучасна «реалізація» — цинічний світ постмодерну, світ трафаретних «індивідуалістів», світ «еліти», яка реалізувала свою жадібність.
Але всі сьогоднішні світи живі лише тому, що навіть останній постмодерніст іноді прокидається з болем там, де живе совість, — і телефонує мамі.
Як би хотілося взяти й замінити сьогоднішнє ходове розуміння реалізації, успішності, перемоги — високим і вічним, скромним і справжнім поняттям служіння! Замінити дріб’язкову похвальбу — благородством, показушність — сутністю, самодогодження — реальною реалізацією чогось більшого, ніж моя гординечка!
І тоді бути реалізованим означало б служити. Бігти на допомогу, коли так не хочеться — але все-таки біжиш. Гарувати ночами, щоб вийшов вчасно добрий фільм або міцний будинок. Готувати сніданки, поки всі кирпаті ще ніжаться під теплими ковдрами. Напружувати мозок, аби вирватися з болота стереотипів для нового винаходу. Багато трудитися, щоб когось рідного «усміхнути». Ще більше трудитися, щоб когось досадного пробачити. Не дозволяти своїм талантам вештатись де попало, змушувати свої таланти працювати задля слави Того, Хто їх дав. Намагатися розлучитися із собою вчорашнім, щоби з Його допомогою стати ближче до Нього...
І тоді бути нереалізованим означало б лише одне: що служити — не виходить. Чи через лінощі, чи через чванство. Або, можливо, «прислужуватись» не «тошно», або вловили шаблони «реалізації». Або, боронь Боже, затихло всередині вічне питання: «А що Бог хоче від мене в цьому житті, в цьому часі, у цю хвилину?»