Райські сади равеннських мозаїк
Подорож до Равенни може стати однією з найнезабутніших у житті. Маленькому сонному місту на півночі Італії випало зберегти так багато пам’яток християнського мистецтва, — від його перших образів до візантійського апофеозу, — як мало якій зі світових столиць. Недарма кажуть, що Равенна — місто більш візантійське, аніж сама Візантія.
Мозаїка, певне, більше за інші види мистецтва потребує повітря, світла, руху спостерігача. Її краси не передають найякісніші фотоальбоми, її треба бачити на власні очі. Проте зустріч з мозаїками Равенни — особлива. Створені понад тисячу років тому, вони ведуть до самих початків християнської іконографії. Перше зображення святого Петра з ключами від раю; перші спроби зобразити євангельські сюжети й портрети апостолів — їхні впізнавані відтепер риси залишаться в християнському мистецтві на тисячоліття. Навіть через п’ятнадцять століть під склепіннями базилік Равенни віє свіжістю, новизною та повною свободою.
Історія, кажуть, має певний смак до симетрії. До своєрідних рим, рефренів, перекликань — доль, міст, імен. Чи не тому засновник Рима, легендарний Ромул, та його останній правитель Ромул Август — тезки. Чи не тому Римська імперія, що володіла половиною світу, прийшла помирати на те саме місце, у ту болотяну глушину, де народилася. У Равенну.
Дорогою з курортного міста Ріміні до Равенни подорожні минають непримітну річку, майже струмок. Навряд чи багато хто з них здогадується, що переходить Рубікон. Цією річкою у І столітті до Р. Х. проходила границя між Цизальпійською Галлією та Римом. 10 січня 49 року до Р. Х. тут перейшли точку неповернення — і проконсул Юлій Цезар, котрий інспектував у той час гладіаторську школу в Равенні, і римська держава. За законом проконсул міг очолювати військо лише за межами Італії: полководець, який переходив Рубікон зі своїми військами без наказу Римського Сенату, ставав бунтівником. Цезарю стало відомо, що вороги в столиці готують проти нього змову. Ризик був величезним, але й вибір невеликим: повстати — або загинути. Знаменитий жереб було кинуто тут: з Равенни Цезар повів військо на Рим, де під його керівництвом агонізуюча республіка стала впевнено перетворюватися на Римську імперію.
А через п’ять століть ця імперія — західна її частина — припинила своє існування у тій-таки Равенні. У 402 році імператор Гонорій, рятуючись від варварських набігів, переніс сюди з Мілана свою столицю. Непрохідні болота довкола Равенни, здавалося, мали надійно захистити імператорський двір. Але в 476 році місто було взяте. Так було поставлено символічну крапку в історії Західної Римської імперії.
«Зрозуміти Равенну легше, ніж інші італійські міста, — писав англійський мандрівник Генрі Мортон. — Туристу не доводиться напружуватися, подумки перестрибуючи з одного століття в інше: усе, що йому тут покажуть, вкладається в короткий проміжок часу — півтора століття, від 400 до 550 року».
Лише півтора століття розквіту — і півтора тисячоліття спогадів. У Равенні немає жахливих руїн, до яких звикає око в Римі. Античні саркофаги та мармурові колони розкидані під голим небом Вічного міста, по них тиняються коти, на їхньому тлі тече ріка геть інакшого життя. У Равенні минуле надійно сховане за міцними бурими стінами церков, мовби розсипи коштовностей у непоказних скринях. Землетруси, пожежі, пограбування, що впродовж віків спустошували середземноморські міста, не оминули й Равенну. Докинули свою лепту й англо-американські бомбардування. Але палаци та фортеці лежать у руїнах, а церкви якимось дивом стоять, і знамениті равеннські мозаїки дозволяють побачити храми такими, якими вони були на світанку християнської історії, за часів святих отців нерозділеної Церкви.
Вісім з багатьох пам’яток Равенни перебувають під охороною ЮНЕСКО. За певної витримки та невибагливості всі їх можна подивитися за один день. Та чи варто квапитися тут, у місті, котре виграло суперечку із самим часом?
Читаючи в різноманітних подорожніх нотатках та мемуарах столітньої давнини, як їхні герої багато разів повертаються до однієї й тієї ж музейної зали, як годинами стоять перед витвором мистецтва, — дещо заздриш. Не так кількості вільного часу, як особливостям сприйняття. Кожен знає по собі, як мало пристосований зір сучасника — та й увесь ритм нашого життя — до спокійного споглядання. Звичне до постійної зміни картинки, до невідкладного реагування, око не здатне надовго зосередитися на статичному об’єкті, хоч би то була прекрасна статуя чи принадний пейзаж.
Та спостерігаючи, як довго стоять гості під склепіннями равеннських церков, ніби зачаровані, розумієш, що у світі мозаїки діють інші закони. З полону її не так-то просто вирватися, від неї не відбутися побіжним поглядом. Сяяння каміння, чари орнаменту, схематичність рис, — у мозаїці є щось від казки, в яку дитя занурюється з головою, забуваючи про все. Нерухома, навіки застигла чарівливість... А може, і туристи в Равенні особливі. Місто лежить обіч масових маршрутів і ті, хто приїжджає сюди, як правило, знають, чого шукають.
Без сумніву, нам, наступникам грецької релігійної традиції, Равенна рідніша за пишні італійські міста Ренесансу та бароко. «Чого ми тільки не бачили: ледь не всі італійські гори, два моря, десятки музеїв, сотні церков. Дорожча за все мені Равенна...» — так, підсумовуючи свою італійську подорож, Олександр Блок пише матері. Мало хто писав про Равенну і не згадав його чудесні рядки:
Всё, что минутно, всё, что бренно,
Похоронила ты в веках.
Ты, как младенец, спишь, Равенна,
У сонной вечности в руках.
Рабы сквозь римские ворота
Уже не ввозят мозаик.
И догорает позолота
В стенах прохладных базилик...
Блок та його сучасники бачили Равенну тихим, незаможним містечком, чиє повсякденне життя плинуло повз усі її забуті скарби. Сьогодні місто змінилося, десь на його околицях гудуть невидимі промислові підприємства. Але дух спокою, гідності, неквапливості той самий — він виявився непідвладним нашестю іммігрантів і туристів. Варто сказати, що Равенна особливо пишається зв’язком з іменем Данте. Свого часу вона надала прихисток вигнаному з Флоренції поету. Тут Данте і був похований, і хоча сповнена каяття батьківщина упродовж століть доклала чимало зусиль, щоб прах поета повернувся до Флоренції, Равенна своє право відстояла.
Церква святого Віталія
Багато хто відкриває для себе місто, починаючи з Сан-Вітале — либонь, найбільш святкового, розкішного пам’ятника в Равенні. Сучасниця константинопольської святої Софії, церква освячена на честь святого мученика Віталія, батька мучеників Гервасія та Протасія. Сан-Вітале — зриме відлуння золотої доби Константинополя, і якщо древні мозаїки столиці постраждали від іконоборців, а згодом від турків, то оздоба равеннського храму, освяченого в 547 році, дійшла до нас у всій свої пишності.
Архітектурне рішення Сан-Вітале нагадує «малу Софію» — храм Сергія та Вакха в Константинополі. Щедре буяння мозаїчної палітри тут доведене до немислимого максимуму — стіни апсиди нагадують розкіш і тонкість візерунка східного килима. Погляд негайно вбирає центральна фігура молодого Спасителя, з-під ніг Його течуть чотири річки Едему. Іншими майстрами виконано сцени з життя Мойсея, Авраама, Авеля, Агнець Апокаліпсису, символи чотирьох євангелістів... Зв’язок сюжетів — плід доволі зрілої богословської думки (скрізь — продумані натяки на жертовний шлях Спасителя та старозавітні алюзії на літургійну тему). Та знайшлося тут місце і дельфінам, чаплям, черепахам — усе, що дихає, хай Господа хвалить.
Незабаром помічаєш і старих знайомих: хрестоматійні портрети імператора Юстиніана та його дружин Феодори в оточенні воїнів, священнослужителів та придворних. Це — нагадування нащадкам про тріумф василевса, котрий повернув Італію під патронат Візантії. Імператорське подружжя зображено у вигляді дарувальників — у дар храму приносять коштовне начиння (варто уваги те, що храм було збудовано й прикрашено не коштом Юстиніана, а на гроші грецького лихваря Юліана Аргентарія).
Важке розкішне вбрання правителів обсипане самоцвітами — перли, сапфіри, рубіни, смарагди... Павло Муратов у своїй чудовій книзі «Образи Італії» припустив, що мистецтво мозаїки багато в чому надихалося естетикою коштовного каміння — пристрасть до каміння була дуже пошіреною і в античному світі, і особливо у Візантії. «Яка розкішна задумка була в такому опорядженні церков мозаїками, рівними у своєму різнобарвному блиску самоцвітному камінню! Тодішні люди, виховані на тонкому та вигадливому розумінні його краси, уміли, звісно, ще більше за нас насолоджуватися красою равеннських мозаїк».
Мавзолей
Візантійські майстри піднесли мистецтво мозаїки на небачену висоту. Вони першими зрозуміли, що сила мозаїки — у статиці, у символічній стислості зображень. Але візантійська мозаїка має старшу сестру. Найдавніші у Равенні шедеври виконані майстрами Західної імперії, з них найбільш ранні — мозаїки мавзолею Галли Плацидії — відносяться до середини V століття, того дивовижного часу, коли християнське мистецтво ще шукало форми вираження, і, наслідуючи багато в чому зображальні прийоми античності, наповнювало їх новим, євангельським змістом. Оздоби мавзолею Галли мають більше спільного з ранньохристиянськими мозаїками Рима, ніж з направду східною пишністю розташованої поряд, за двадцять метрів, юстиніанової церкви Сан-Вітале.
Присадкувата будівля повністю обнімає того, хто входить. Купол і склепіння бездонно глибокого синього кольору, квітково-зоряні розсипи грають на відстані простягнутої руки. 446 рік. Ти очікував побачити вцілілі фрагменти — але сяйливими камінцями заповнено увесь простір — купол, стіни, арки і навіть підлогу. Ти всередині калейдоскопа!
Над входом у мавзолей — дивовижний витвір ранньохристиянського мистецтва — Христос в образі Доброго Пастиря сидить на камені в оточенні отари білих овець. Спаситель тут юний, як саме християнство, ще схожий на Орфея. Це, мабуть, найдивовижніша композиція з усіх равеннських сюжетів, досконала, ніжна. Вже 16 століть ці смиренні райські барви так виразно промовляють про любов Божу до світу, як мало які слова. «Тихий спокій після смерті і сподівання на життя небесне, світле — такими міркуваннями керувалися, вочевидь, ті, хто оздоблював усипальницю, і цю думку осягаєш уповні, пробувши тут певний час», — писав мистецтвознавець Редін.
Вправні греки розташовували нерухомі фігури на тлі різнобарвної, стрімкої, багатої динаміки орнаменту. Інакше працювали італійці: лінії плавні, золото використовується обережно, візерунок простий і виразний. Райські фонтани, пишні гірлянди зелені, квітів і фруктів ще такі реалістичні, і апостоли вбрані в білі римські тоги.
Мавзолей тривалий час уважався усипальницею імператриці, жінки драматичної та яскравої долі. Дивовижно, як у нашу жадібну до пригод добу Голлівуд не вхопився за настільки привабливий сюжет. Галла Плацидія була донькою Феодосія Великого — останнього імператора нерозділеної імперії — і молодшою сестрою Гонорія, імператора її західної частини. У результаті спроб сенату врятувати від загибелі Рим, у 409 році Галла опинилася в бранках у вестготів. Невдовзі новий вестготський король Атаульф зробив її своєю дружиною, і благородна римлянка стала королевою варварів. Вона народила сина, через рік овдовіла і стала предметом торгу: імператору Гонорію вдалося обміняти сестру на величезну кількість зерна. Повернену Галлу негайно, проти її волі, видали заміж за полководця, якому судилося згодом стати імператором. У шлюбі з ним народила сина Валентиніана, майбутнього імператора, і доньку Гонорію, яка прославилася завдяки дикій вихватці. Щоб уникнути шлюбу із підстаркуватим сенатором, вона запропонувала себе за дружину гуну Аттилі, відправивши йому свого персня. Гунський вождь негайно скористався випадком і спрямував до Італії свої орди: де тут моя наречена? Йому кортіло отримати в посаг частину Західної імперії. Цікаво, що побічним результатом примх Гонорії стала Венеція: першою під удар гунів потрапила древня Аквілея, мешканці якої подалися на захід, у лагуни, і заснували Ясновельможну...
Ну а Галла Плацидія, чия доля була осяяна занепадом величезної імперії, насправді похована далеко від Равенни — у родинній усипальниці імператора Феодосія у Римі, поблизу Ватикану. Мавзолей, що носить її ім’я, найвірогідніше, був збудований імператрицею як капличка при палацовій базиліці, присвяченій великомученику Лаврентію. Відомо, що Галла Плацидія багато допомагала Церкві та сприяла утвердженню християнства, щедро обдаровуючи храми Равенни. Тож ім’я цариці недарма лунає упродовж століть у цих стінах.
Баптистерій
Друга найдавніша пам’ятка Равенни — так званий баптистерій православних, створений на межі IV і V століть. Його багата мозаїчна оздоба, виконана у другій половині V століття, і сьогодні справляє справді приголомшливий ефект. «Ми опинилися чи то в чарівному саду, чи то в якомусь лазуровому гроті, — згадує прочанин початку ХХ століття. — Прекрасні, ніде й ніколи не бачені орнаменти здіймалися по стінах та повзли під купол казковими стовбурами, листям, плодами й квітами. Барви, свіжі, як у перший день, палахкотіли й мінилися настільки розмаїто і невичерпно, що не вірилося, ніби це багатство створене людьми. Лише природа може дати таку багату й витончену гру барв: у переливах моря, у вечірній заграві, у місячній ночі. Зображення людей вразили нас своєю життєвістю, свободою і правдивістю. Очі виблискують, як живі; в обличчі кров шумує; тіло округлюється здоровими м’язами, шкіра — здорових, квітучих людей. 
Деякі обличчя навіть занадто правдиві, і в них без сумніву відчувається портрет. Враження тіла, зануреного в чисту воду зеленавого гірського струмка (у зображенні хрещення Ісуса Христа), передане дивовижно точно. Це була не кам’яна мозаїка, а струмуюча волога, в якій видозмінювались предмети».
Для художника пізньої античності було цілком природно, що в сцені Хрещення Господнього бере участь дух ріки Йордан. Він зображений, як типове римське божество: сива борода, довге волосся, у якому заплуталися клішні краба... І сьогодні ми бачимо цього персонажа на іконах свята Богоявлення — він лише зменшився у розмірі.
Відповідність художньої мови античному мисленню добре пояснює біблеїст Андрій Десницький. «Сцена Хрещення Господнього: оголений Христос стоїть у струменях річки, Він безбородий, зовсім юний. Хочеться поправити художника: на проповідь Христос вийшов зрілим мужем, і немислимо було для юдея тих часів не носити бороди або публічно роздягатися. Але ж це зображення умовне, воно продовжує традицію античного героїчного портрета, де в оголеному тілі ніщо не приховане, але ніщо й не підкреслене, і це один з найважливіших прийомів, так само, як і юнацький вік героя. І християнський художник не соромиться говорити з людьми свого часу звичною для них мовою».
Через століття аріани, які захопили Равенну, за зразком православного баптистерія збудували свій власний, аріанський баптистерій. Його мозаїки силкуються повторити сюжет оригіналу, проте очевидно, наскільки бідніші, простіші в них форми й барви. Зведено баптистерій було за наказом остготського короля Теодоріха Великого, у чиїх руках у 493 році зосередилися величезні володіння, що простягалися далеко за межі Апеннінського півострова. Теодоріх був аріанином, але цілком терпимо ставився до православних. В історію він увійшов з репутацією цивілізованого гота, який захоплювався античною культурою, привів до ладу пам’ятки Рима і шанував cенат. Проте своєю столицею король все-таки обрав не Рим, а Равенну. Аскетичний мавзолей Теодоріха й досі відвідують шанувальники меланхолійних руїн...
Після його смерті у 525 році імператор Юстиніан почав військову кампанію з повернення захоплених варварами територій Італії. За кілька років його вірний полководець Велізарій розгромив готів, і в 554 році Равенна втретє стала столицею — цього разу столицею екзарха, що правив Італією від імені візантійського імператора аж до 751 року.
Базиліка святого Аполлінарія «Нова»
Покровителем Равенни є священномученик Аполлінарій, учень апостола Петра. Близько 49 року первоверховний апостол висвятив його на єпископа Равеннського. Аполлінарій прийшов до Равенни як подорожній, проповідував Євангеліє та зцілював хворих. Єпископ-чудотворець викликав шалену лють язичницьких жерців. Випробувавши усі способи занапастити святого, вони відправили донесення імператору Веспасіану з проханням засудити на смерть «християнського волхва». У 75 році святого Аполлінарія схопили та жорстоко побили у портовому передмісті Равенни — Классе. Через сім днів він помер. На місці його гробниці було збудовано базиліку святого Аполлінарія «У порту» (Сант-Аполлінаре-ін-Классе).
Святому присвячений ще один із храмів Равенни — базиліка святого Аполлінарія «Нова» (Сант-Аполлінаре-Нуово). Збудував її ще Теодоріх як палацову церкву, його ж майстри виконали перші мозаїки. Згодом у VI столітті храмове оздоблення було багато в чому перероблене наново візантійцями.
Над колонадою збереглися пишні процесії святих дів та мучеників, спрямовані до Христа та Його Матері. Ось як описує їх Павло Муратов: «З геніальним декоративним тактом візантійські майстри прибрали з цих фігур усе індивідуальне, будь-який людський інтерес, який міг би розважити увагу молитвеника. Вони прагли до загального враження, в якому обличчя святих цнотливих дів та мужів грають ту саму роль, що й німби довкола їхніх голів, вінці мученицькі, що їх вони тримають у руках, пальми райських садів, що розділяють їх одне від одного. Усе це не більше ніж повторювані зі строгою незмінністю мотиви одного й того самого візерунка, який переносить на мармурові стіни базиліки райське сяйво, звісно, раю візантійського, залитого золотом та прикрашеного буйними самоцвітами».
Горішній ряд займає зображення чудес та притч Христових. Їхнє авторство явно сягає до майстрів Теодоріха. Це одна з перших в історії спроб художнього втілення євангельських тем, технічно прекрасна і в чомусь наївна. Зворушливі спогади, видані у 1896 році, залишив російський мистецтвознавець Є. К. Редін. «З ранку й майже до вечора я був у церкві Аполлінарія Нового... Я забрав із собою усі фотографії, у тому числі й розфарбовані, і почав перевіряти кольори й придивлятися, де є реставрації. Мої зайняття привернули увагу кустода — доброї бабусі та двох патерів — одного молодого, другого літнього. Вони з цікавістю роздивлялися фотографії, особливо тих мозаїк, що йдуть у горішньому ряді у середньому нефі на стіні над колонами — чудеса і страсті Христа; вони казали мені, що стільки років проводять у базиліці, і ніколи не бачили так близько мозаїки, як зараз, і не знали по-справжньому їхнього змісту. При кожній новій сцені вони промовляли латиною тексти з Євангелія. Захоплення їх та люб’язність дійшли до того, що коли я почав сумніватися, чи не зроблені живописом Ангели обіч Богородиці, вони принесли драбину, і молодий забрався нагору і придивлявся до характеру роботи. Після того обидва ми лазили на хори над входом, де орган, і я дивився, чи не видно фігуру у воротах міста і що зображує мозаїка в люнеті їх».
Справді, без детального путівника чи оптичних засобів роздивитися подробиці мозаїк важко. Щоб не пропустити цікаві деталі, варто прийти заздалегідь підготовленим — і побачити сцени Євангелія очима безіменного давнього художника.
Мозаїка апсиди, на жаль, загинула у VIII столітті під час землетрусу.
Сан-Аполлінаре-ін-Классе
Щоб ушанувати мощі святого Аполлінарія і помилуватися останньою з видатних церков Равенни, потрібно здійснити заміську прогулянку: базиліка стоїть за п’ять кілометрів, у передмісті Классе. Тут особливо гостро відчувається ще один з равеннських мотивів — море, що пішло назавжди. Юлій Цезар будував тут порт; Август зробив його своєю головною морською базою для захисту Адріатики та Ближнього Сходу. З цією метою в порту постійно перебувало 250 кораблів. Візантія ще встигла скористатися перевагами морського розташування Равенни, але досить швидко, за два-три століття, берег заносить піщаними дюнами, море все віддаляється. До IX століття місто втрачає своє значення провідного порту і занепадає.
«Печаль о невозвратном море», що її Блок запримітив у погляді равеннських дівчат, — свідчення того, як швидко й кардинально міняється доля міста. Важко повірити, що колись у Равенні замість вулиць були канали, як сьогодні у Венеції. І так само важко уявити, що колись Венеція була васалом Равенни. З 1441 року вже Равенна перейшла під юрисдикцію могутньої Венеційської республіки...
Церква Сант-Аполлінаре-ін-Классе («У порту») була освячена у 549 році, одразу після переходу кафедри Равенни з рук аріан до православних. Внутрішній простір храму величезний, і дає, мабуть, найповніше уявлення про влаштування давньохристиянських базилік. Мистецтвознавці можуть скільки завгодно бурчати про те, що мозаїки цього храму програють іншим у Равенні, про занепад мистецтва мозаїки у постюстиніанівську епоху і таке інше. Та грандіозне враження, створене світлом, кольором і простором базиліки, цілком незабутнє.
Ось такий ліричний спогад про цей мальовничий куточок залишив публіцист початку ХХ століття О. Трубніков. «Вечір на рівнині; мовчазно течуть повільні, порослі травами річки. Тут стояв багатий Классе; хвилі Адріатики бились в його стіни і, біліючи вітрилами, підпливали зграї кораблів. Та море пішло — і місто щезло. Про нього спогад — самотній Sant’Apollinare з дзвіницею, мов маяк. Спогади та викопувані плугом уламки мармуру та мозаїки, темні червінці з гордим написом: Ravenna felix... Вечір перламутрами вбирає небо. Дзвони промовили мідним язиком присмеркову молитву — Ave Maria! У жовтому повітрі, над неосяжною тишею затремтіли дзвони, полетіли вдалину, де чорніє діброва, померли в готичних склепіннях морських сосон. А з болотяної рівнини потяглися тумани, ледь забарвлені загравою, і в них, здавалося, клубочилися бліді та криваві привиди агонії імперії».
Неймовірна краса та збереженість равеннських церков — одне з див Промислу Божого. Примарне й тендітне все на світі — цивілізації щезають, земна слава минає, імперії стираються з карти світу. Немає більше ні моці Риму, ні багатств Візантії, — та смиренне свідчення мозаїк Равенни залишене нам як відблиск неминущого, як нагадування про все найкраще на землі, що буде збережене для Вічності.