«Зненавиділи Мене даремно»

Пам’яті Рене Жирара

Катастрофа Першої світової війни змусила передових мислителів з особливою увагою вивчати проблему насильства. Колишні райдужні сподівання освітян на те, що з розвитком цивілізації та культури суспільство стане людянішим, буде все більше вдосконалюватися, тепер викликали лише гірку посмішку. На ґрунті однієї з найбільш розвинутих і витончених культур у світі — німецької — раптом виросло нацистське чудовисько з його печами Освенцима. Виявилося, що здатність народжувати вишукані й високі ідеї не гарантує дотримання їх на практиці...

У праці Клода Леві-Стросса «Сумні тропіки» є невтішний приклад того, як можуть використовуватися досягнення й знання цивілізації. У 1910–1920-х роках у Бразилії «цивілізовані» освічені бразильці, бажаючи якнайшвидше «очистити» території від поселень місцевих індіанців, підносили простодушним аборигенам «царські» дарунки: «...збирали в лікарнях інфікований одяг жертв венеричних захворювань і розвішували його разом з іншими „дарунками“ вздовж стежин, де ще з’являлися племена аборигенів». Це дало зловісні результати: усього за 20 років тільки один штат Сан-Паулу, площа якого приблизно дорівнює площі Франції (!), був повністю «очищений» від довірливих туземців, і «цивілізовані» бразильці почали заселяти землі, що їм сподобалися ...

Голокост і ГУЛАГ з його сонмом новомучеників шокував усю західну цивілізацію. Усі її попередні гуманітарні досягнення не допомогли зберегти життя мільйонів жертв. Почалося переосмислення цих цінностей у зв’язку з кризою ідентичності. Починаючи з Карла Ясперса, виник надпотужний рух «філософії після Аушвіца» (Теодор Адорно, Ханна Арендт, Емануель Левінас та інші), який зайнявся проблемою відповідальності за вигодуване й пережите насильство. Питання тому ще вимагало особливої уваги, що багато видатних інтелектуалів підтримали тиранів і тоталітарні режими — нацистський і радянський. Мартін Гайдеггер був членом нацистської Націонал-соціалістичної партії і в певний період підтримував Гітлера. Бернард Шоу настільки захоплювався особистістю Йосипа Сталіна, що в 1931 році їздив фактично до нього «на поклін». Позитивною альтернативою капіталізму вважав режим Джугашвілі й Герберт Уеллс; не кажучи вже про підтримку більшовизму М. Горьким, В. Маяковським та іншими.

 

Психологи давно підмітили жахливу закономірність: насильство може бути привабливим. На «привабливості» насильства побудована споконвічна традиція півнячих боїв, відома ще з часів Стародавньої Індії, Китаю, Вавилону, традиція іспанської кориди, сучасні бої без правил, фільми жахів, трилери і так далі. Що ж, людська природа після гріхопадіння хвора...

На початку ХХ століття, як гриби після дощу, почали масово виникати теорії природи агресії та насильства. Так, дядечко Зігі вважав, що причиною агресії є реакція на завданий біль; згодом він переглянув свою концепцію і почав тлумачити агресію як частину танатосу — вродженого інстинкту саморуйнування, переорієнтованого на інших. Пізніше учень Зігмунда Фрейда Альфред Адлер оголосив агресію панівним людським інстинктом вищості, способом адаптації людини у світі.

Та ось парадокс. Сьогодні, попри весь сумний досвід минулого століття, всі роздуми філософів і богословів, агресія часто сприймається як невід’ємний атрибут сучасної людини, здатної бути з її допомогою «конкурентоспроможною» і за необхідності «показувати зуби». Без неї не обійтися — вона природна, — скажуть деякі сучасні психологи. «Відсутність агресії — стан повної відсутності контакту», — пише один із найпопулярніших психологів, який залишив колись священицьке служіння заради психологічної практики, Ролло Мей. Не можу забути палаючий погляд своєї однокурсниці (доволі доброзичливої «домашньої» дівчинки), яка колись із захватом розповідала мені про своє відвідування тренінгу «Як за 10 днів стати стервом». «Дотримуватися агресивної політики» — зараз це одна із запорук успіху в бізнесі.

 

Серед цього дивного й несподіваного сучасного «буму» агресії в економіці, мистецтві, буденній свідомості абсолютно витверезливо звучить голос одного з найвидатніших сучасних християнських мислителів, культурологів, літературознавців Рене Жирара, який викривав природу насильства. Його називають гігантом думки ХХ століття, новим Дарвіном гуманітарної науки; праці мислителя перекладені 25 мовами світу; він є одним із 40 членів Французької академії; у нього безліч шанувальників — але й не менше критиків. Цієї осені Рене Жирар помер на 92-му році життя. Темі насильства філософ був вірний усе життя, тож хотілося б стисло розповісти про нього та про його праці.

Рене Жирар починав як спеціаліст із Середньовіччя та порівняльного літературознавства, але в 1959 році його світогляд стрімко змінився. У нього виявили рак. Як часто буває в таких «граничних» ситуаціях, на межі життя й смерті, у мислителя відбулося повне перезавантаження цінностей. Рене Жирар навернувся до віри: повінчався з дружиною, похрестив дітей. Із цього моменту питання порівняльного літературознавства (творчості Данте Аліг’єрі, М. Сервантеса, Ф. Достоєвського, А. Камю, М. Пруста) стали для нього другорядними. Його увага звернулася до однієї-єдиної проблеми: насильства в історії культури — і Євхаристії як єдиної можливості розірвати його коло. Одну-єдину тему він розвиває протягом життя, з книги в книгу, які продовжує писати і в літньому віці.

Рене Жирар починає з того, що в людей є бажання. Точніше, нам здається, що ми бажаємо, але це самообман. Бажання завжди опосередковане: ми завжди бажаємо того, чого бажають наші суперники, копіюємо їх. Люди так захоплюються життям, озираючись на інших, суперництвом, конкурентними іграми, образами й заздрістю, що в підсумку сам об’єкт бажання-суперництва забувається і стає другорядним. Виникає агресія і насильство.

Насильство подібне до епідемії, воно заразне, наче вірус. Варто лише спробувати дати йому відсіч, і воно зросте в геометричній прогресії. Таким чином, Рене Жирар погоджується з Томасом Гоббсом, що суспільство — це війна всіх проти всіх (усіма рухає суперництво стосовно один одного). Аби суспільство не задихнулося в насильстві, потрібні якісь механізми приборкання цієї стихії. І тут виникає культура: усі її форми (право, політика, найдавніші релігії тощо) тією чи іншою мірою — лише його «приборкання». Суспільству пропонується щеплення маленькою контрольованою дозою насильства начебто для уникнення насильства масштабного, аби людям дати можливість «випустити пару». Виробляється так званий механізм «цапа-відбувайла»: обирається «заміщувальна жертва», на яку покладають колективну провину й фокусують колективну ненависть. Так, у Стародавньому Римі нової ери як тільки траплялася повінь, засуха або епідемія, фанатичний натовп звинувачував у цьому християн, і починалися гоніння. У Північній Африці того часу навіть виникло прислів’я: «Немає дощу, отже, винні християни». Роль жертви настільки важлива, що з часом вона може реабілітуватись і навіть бути оголошена священною (так було із Сократом). У момент здійснення жертвопринесення колектив консолідується — з’являється видиме єднання. «Проти кого будемо дружити?» — кожному відома з дитинства ця сумна приказка. І стали від того дня Ірод та Пілат друзями, бо раніше ворогували один з одним (Лк. 23,12), — відзначає євангеліст Лука раптову дивовижну одностайність гонителів Христа в день Його катувань. Проте одностайність хистка, оскільки це не стільки справжня солідарність, скільки ефект спільництва: щойно жертву принесено, суспільство ризикує знову захлинутися в новій хвилі агресії та розвалитись, тому люди шукають нову заміщувальну жертву. Рене Жирар наводить приклад з етологічних досліджень Конрада Лоренца: якщо рибок певного виду позбавити самців-конкурентів, з якими ті вели боротьбу за територію, вони перефокусують агресію на власну сім’ю і знищать її.

Помилково думати, — говорить Рене Жирар, — що жертва насильства якось пов’язана з категорією винуватості-невинуватості. Саме Біблія розкриває цей страшний механізм «цапа-відбувайла» й невинуватості жертви. Невинний Авель. Йосип, якого ненавиділи брати, теж невинний. Богочоловік каже: Зненавиділи Мене даремно (Ін. 15, 25).

Жертва часто-густо просто інша. У світлі цього несприйняття іншості й «нетутешності» стають зрозумілими слова Спасителя: Якби ви були від світу, то світ любив би своє, а оскільки ви не від світу, але Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світ (Ін. 15, 19).

У Світлани Алексієвич, лауреата Нобелівської премії з літератури, у книзі «Час секон-хенд» є реальні спогади жінки, яка пережила громадянську війну в Абхазії в 1992–1993 роках: «Вночі грузини за кимось ганялися й думали, що це абхазець. Вони його поранили, він кричав. А абхазці на нього наштовхнулися, думали — грузин. Наздоганяли, стріляли. А під ранок усі побачили, що це поранена мавпа. <...> Я за всіх молилася, просила: «Вони йдуть, як зомбі. Йдуть і вірять, що чинять добро. Але хіба можна з автоматом і ножем творити добро? Заходять до оселі та, якщо не знаходять нікого, стріляють у худобу, у меблі. Вийдеш у місто — лежить корова з простреленим вименем... розстріляні банки з варенням... Стріляють — одні по цей бік, інші — по той. Напоуми їх!»

Відповідати на агресію марно: лише роздмухаєш їй полум’я, — вважає Рене Жирар. Наприклад, украй жорсткі санкції проти німців після Першої світової війни лише сприяли розвитку в Німеччині нацизму та ідеї реваншу. Мислитель пропонує майже утопічний варіант: усім країнам відмовитися від політики насильства — проте, на жаль, це навряд чи можливо. Тут у нього з’являється багато опонентів.

Досі питання непротивлення злу залишається спірним у Церкві: навіть серед отців не було єдності у вирішенні питання про пацифізм. Наприклад, Тертулліан засуджував противлення злу силою — а святі Амвросій Медіоланський та Августин Блаженний, навпаки, припускали таку можливість.

Митрополит Антоній Сурозький, військовий хірург, учасник французького Опору, вирішував цю дилему так: зупинити зло, спрямоване на мене, силою не можна. Ще Христос сказав: Хто вдарить тебе в праву щоку твою, підстав йому й другу (Мф. 5, 39). Але коли це зло спрямоване на іншого, його необхідно зупиняти.

«Мені згадується, як шалено на мене якось напався молодий чоловік, котрий був пацифістом, за те, що я не такий. Він розірвав би мене на шматки, він убив би мене: як я смію! Ось як це було: я проводив говіння для оксфордських студентів десь за містом. Після першої бесіди до мене підійшов молодий чоловік і сказав: «Владико, я полишаю ваше говіння, бо ви — не християнин». Я сказав: «Будь ласка, піти — ваше право, але у вас є переді мною зобов’язання. Якщо я не християнин, ви повинні мене наставити на шлях істинний». Він каже: «Добре. Ви не пацифіст і тому не християнин». — «А ви пацифіст?» — «Так». — «І не вдастеся до жодної форми насильства, ніколи, у жодній ситуації?» — «Ні». Я сказав: «Уявіть, що ви входите в цю кімнату й бачите, як хуліган збирається зґвалтувати вашу наречену. Як ви вчините?» — «Я до нього звернуся й постараюся переконати цього не робити». — «Припустимо, він не стане слухати; що ви зробите?» — «Я опущуся на коліна й молитиму Бога заступитися», — він не уточнив, яким чином: чи пошле Бог Ангелів чи когось ще, хто не пацифіст. Тоді я кажу: «Припустімо, поки ви виголошуєте й молитеся, він ґвалтує вашу наречену, встає і, задоволений, іде. Які ваші дії?» — «Я попрошу Бога, Котрий з пітьми створив світло, перетворити зло на добро». На жаль, моя відповідь була (і вам уже відомо, що я поганий християнин або зовсім не християнин): "У такому випадку, якби я був вашою нареченою, я пошукав би собі іншого нареченого. Знаєте, легко заперечувати насильство взагалі, але надходить момент, коли ми змушені поставити перед собою запитання: те, що я збираюся зробити, — насильство чи відсіч? Чи маю право я дати відсіч ґвалтівнику ціною ризику чи правильніше дозволити насильству нестримно поширюватися? Чи припустимо надавати всі права злочинцю й відмовляти в них жертві?«<...>

Тому я впевнений, що в кожному випадку нам необхідно розібратися, що стоїть за нашими діями. Недостатньо просто сказати: насильство — зло, агресія — зло. Це правильно, але, зіштовхнувшись з насильством обличчям до обличчя, сказати, що агресія є злом, — це все одно, що вирішити для себе: «Я споглядальник, я сторонній спостерігач, я втручатися не збираюся»".

Нам увесь час доводиться приймати рішення, саме це робить життя таким важким, і кожне рішення, кожний вибір у певному розумінні втягують нас у серцевину конфлікту, іншого не дано. Якщо ми самі — об’єкт насильства, усе просто: ми можемо погодитися на те, що нас знищать. У Сибіру жило плем’я, яке сприйняло буддизм цілісно, і протягом 50 років вони повністю були стерті з лиця землі, бо обрали непротивлення насильству, і сусіди не тільки стали їх утискати, але зовсім знищили. Схожий вибір можна зробити для себе, але чи маємо право ми примусити когось стати жертвою насильства, несправедливості, жорстокості, стосується це дитини або дорослого, або групи людей, просто тому, що не готові взяти на себе відповідальність за потворність становища, що склалося?"

Опублiковано: № 5 (77) Дата публiкацiї на сайтi: 01 February 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
18:16 11.02.2016 | Анна Голубицкая
Редакцией несколько изменена концепция статьи. Текст оканчивался авторской ремаркой: "До сих пор в Церкви этот вопрос остаётся дилеммой такой же, как и раньше он был для Отцов церкви…" Автор не нашёл для себя окончательных ответов на данные вопросы. С уважением
11:42 02.02.2016 | Роман
Спасибо. Не в человеческих силах универсально решить вопрос о насилии. Главное, чтобы когда у человека или страны встанет этот вопрос с ними был Св. Дух и Он даст рассуждение. Без Бога будет все ошибкой. Вопрос о насилии в цивилизации - это вопрос ее отпадения, а ГУЛАГ или Бабий Яр или еще что - это плоды отпадения цивилизованного общества. Противостоять духу ненависти можно только св. Духом. Можно с ненавистью остановить насильника, а можно - из жалости к нему, с молитвой о нем. По внешности все будет одинаково, но внутри - разница колоссальная и только второй вариант будет реальным сопротивлением злу. Отсюда важно расположение человека перед этим искушением, состояние его сердца. Готово ли оно у нас к таким вопросам и испытаниям? С Богом ли оно? - вот в чем вопрос.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: