Живопис Ренуара — це щирість і доброта. У музеях, втомившись від залів важкого темного академічного живопису, раптом переходиш до зали з його роботами — і неначе в закритому приміщенні розчиняється вікно. У серце вривається свіжість; помітно, що в інших відвідувачів теж зволожуються очі. А вже коли доведеться потрапити до полотен Ренуара після вивертів мистецтва ХХ ст., то яка ж це благословенна мить!
Подарунок
Читаючи біографію Ренуара, перш за все звертаєш увагу на його правдивість, відвертість і безпосередність. У Парижі в богемному середовищі його молодеча грубуватість неабияк приголомшувала оточуючих. А після спілкування з багатими і вельможними людьми, без котрих важко обійтися поважному митцеві, про Ренуара говорили, як про невихованого, зовсім не світського, дивакуватого чоловіка.
У житті Ренуар — це такий собі жарт, неприйняття будь-якої складності та примхливості, любов до простих людей (без будь-яких соціальних мотивів: просто за спорідненістю світобачення), це навіть наївність. І все ж дивно, як людина, що виховувалася на кращих зразках колекції Лувра, лишилася таким собі провінціалом, для котрого, мабуть, «витонченість» була б лайливим словом.
Він дійсно народився в провінції і походив із незаможної родини. Проте з трирічного віку Август Ренуар мешкав у Парижі; при цьому мистецьке обдарування у нього виявлялося мало не з пелюшок. З тринадцятилітнього віку він уже працював на фабриці порцеляни, викликаючи захоплення своїм розписом сервізів. Через декілька років почав розписувати тканини євангельськими і побутовими сюжетами (пересувні каплиці для місіонерів). Потім, нарешті, вчився у школі при Академії мистецтв і швидко став професійним живописцем. В інших галузях мистецтва Августа також нахвалювали з дитинства — ще коли він був молодим півчим парафіяльної католицької церкви, композитор Шарль Гуно пророкував йому блискучу музичну кар’єру.
Погодьтеся, підстав загордувати, запишатися, перейнятися «глибокими рефлексіями» щодо себе і світу Ренуар мав більше ніж достатньо. Проте на всіх етапах життя цей парижанин сприймав обставини і картини життя «по-селянськи», як несподіваний дарунок. І враз смакував (і малював) життя із задоволенням, а то і жадібно. Без зайвих церемоній і справді без рефлексій, просто і незлобливо. Пихата людина, певно, так не вміє.
Крім того, у світогляді Ренуара яскраво простежується чудова риса — відчуття справедливості всього «негативу», що нам посилається. Мемуаристи і біографи в один голос свідчать, що художник ніколи не замислювався щодо численних власних проблем, спокійно сприймав їх і не переймався ними. Звичайно, він мав свої гризоти, страждання, болючі пошуки. Та водночас його постійно супроводжувало чисте дитяче «відчуття подарунку» від кожного вияву краси світу чи людини. Захват від краси у Ренуара не залежав від обставин, подій, він переривав будь-які думки, перемагав будь-які настрої.
Очевидно, вміння завжди і всюди захоплюватися було закладено в нього, неначе якесь завдання. Слід визнати, що це завдання Август Ренуар виконав із честю.
Вірність
Постать людини і художника Ренуара багатьом затьмарює один із горезвісних «ізмів» — імпресіонізм. Звісно, в історії мистецтва це цікава і приваблива течія, і Ренуар, без сумніву, один із її головних представників. Та чи не обмежуємо ми себе, коли змішуємо декілька талантів, особистостей разом на підставі подібності їхньої творчості — до того ж, подібності тимчасової, часткової, що не охоплює усієї діяльності авторів?
Адже мало хто повірить, що про поетів Ахматову, Гумильова і Мандельштама досить розповісти разом як про акмеїстів, і що цим буде достатньою мірою змальовано кожного з них. Чому ж, говорячи про мистецтво, ми так часто спрощуємо завдання для розуму і серця, витрачаючи всі пізнавальні сили на особливості «стилю», «епохи», «течії», формуючи власне душевне ставлення до цих умовностей. Наче забуваючи, що «автор» і «твір» — ось єдино можливі категорії при осягненні творчості.
Певна річ, Август Ренуар абсолютно «не вміщується» в «імпресіоніста». Так само «не ділиться без остачі» на свою епоху (його творчість розвивалася з 1860-х років протягом півстоліття). Та, зрештою, одну — суто психологічну — колізію, пов’язану з епохою чи стилем, кажучи про цю особистість, не можна не згадати.
Відомо, що імпресіоністи були першими бунтівниками проти сухих догм академічного стилю. Та перемога їм далася не одразу — декілька десятиліть вони були у становищі відступників, юродивих, їхні картини піддавалися знущальним висміюванням. Згодом, однак, «справедливість перемогла». Але слід пам’ятати, що значила епоха невизнання для імпресіоністів із незаможних родин (Ренуара, Моне, Дега, Писсаро і декількох їхніх друзів) — двадцять років ЗЛИДНІВ! Картини «невизнаних» довгий час не купувались, і, як наслідок, продавалися за такі копійки, яких могло б вистачити лише на придбання нових фарб. Говорячи про митців і їхні негаразди, ми часто забуваємо про таку складову життя незаможного чоловіка, як необхідність годувати сім’ю...
І ось тут вражає впевненість імпресіоністів і перш за все Ренуара в правильності свого погляду. Уявіть собі, у віці від 20 до 40 років ви володієте вмінням малювати, як того вимагає панівний смак бомонду, грошовитих покупців. Могли б чинити, як вимагається, — і жити, принаймні, у статках. Та ви вірите, що панівний смак — фальшивий, штучний, облудний; ви малюєте інше й інакше. Проте, для більшості оточуючих, і, головне, для потенційних покупців — ви божевільний, а ваші роботи — мазанина. Як наслідок — у фінансовому відношенні ви ледве зводите кінці з кінцями. І це не місяць, і не рік, це так прожити всю молодість, зрілість, перебуваючи за один крок від статків і не спокусившись ними. І при цьому, воюючи зі зневірою, сумнівами, лише малювати, малювати, триматися своєї лінії, писати сотні й тисячі картин, працюючи на двох-трьох шанувальників, котрі платять досить небагато.
Хто з нас може стільки часу зберігати внутрішню чесність, цілісність? У кого вистачить волі й наполегливості не зробити бодай одного маленького відхилення від своєї творчої правди — заради шматка хліба, заради погляду близької людини, вдячної за ту чи іншу бажану-куплену річ? Ренуар і його друзі витримали. І перемогли.
Перемога
Утім, Ренуар до 50 років домігся добробуту і слави видатного європейського живописця своєї епохи не разом з усім імпресіонізмом. А раніше такого визнання і навіть всупереч йому. Сам художник переріс вузькі межі течії і почав упроваджувати у свій живопис інші техніки, так само на той час не надто визнані, стародавні, суворі. Наприклад, гармонійність фресок Рафаеля, а то і чисті кольори та контури доренесансного «ранку» європейського живопису (сам художник стверджував: «Я не вигадав нічого нового, це якесь продовження мистецтва ХІІІ століття»). І ось Ренуар почав вільно і різноманітно передавати на полотнах своє захоплення світом — тоді перед ним схилились і офіційний французький Салон, і великі музеї. І швидкозбагатілі американці звернули неабияку увагу на парижанина.
Та одночасно з успіхом і грошима на Августа звалилося нове випробування: нервовий тик, параліч кисті руки, подагра, ревматизм, букет інших тяжких хвороб. А він їх узяв... — і практично не помітив. Подумаєш, велике діло, сіпається обличчя, нестерпний біль при сидінні, кістки, що мало не проривають шкіру — хіба це може завадити втілювати у фарбах повноту життя?
Його щоденно садовили у крісло, вкладали пензлі в негнучкі пальці — і скільки радісних, так само, як і раніше, сяючих картин створив за тридцять років хвороби немічний метр з обличчям сільського дідка! Колосальна спадщина Ренуара розподіляється за роками його життя рівномірно: і в молоді роки, і на схилі віку він працював з однаковою інтенсивністю. Здається, що хворобливість і старість лише утвердили в митці його ласкавий погляд на красу життя, дали додатковий відтінюючий контраст. Він іще й жартував над своєю неміччю: «Ось бачите, щоб писати картини, зовсім не потрібні руки! Руки — це ніщо!»
...Під час Першої світової війни були небезпечно поранені двоє синів художника; його дружина від тяжких страждань померла. «Очима, повними сліз, дивився Ренуар на свою дружину, з якою прожив тридцять два роки. Несподівано він нахилився, поцілував померлу, потім випростався, прошепотів: „Пішли!“ — і попросив відвезти його до майстерні. На мольберті була заготівка — недописаний букет троянд. Художник плакав, його худі плечі здригалися від сліз. Та він узяв пензля і знову почав писати, мазками накладаючи фарби на полотно, даруючи життя цим трояндам. Квіти ці були його скромною і великою перемогою».
Сонце
Кожна з чотирьох тисяч його картин була скромною і великою перемогою. Перемогою світла і кольору, розлитого довкола, над усім чорним і похмурим, над безбарвним і ніяким. За словами паризького метра, «відчуття Бога крізь світло — найбільш плідне джерело творчих сил живописця. Саме воно надає картинам шляхетність і чистоту, якими ми так захоплюємося».
Сенс усього творчого шляху Ренуара полягав у «пошуку сонця» у буденному і сучасному. Там, де фотограф або художник-академіст побачив би витоптаний майданчик біля сільської кав’ярні, там Ренуар кидає бузкові відблиски і перетворює землю в затишні хмарини. Дешеві плаття у сонячних світлотінях стають на його полотнах осяйним вбранням. Невибагливе застілля за містом, і загалом заміський відпочинок на березі річки — одна з найулюбленіших ренуарівських тем, коли щось простеньке підноситься до епічної, симфонічної висоти.
Звичайні діти, звичайні жінки, звичайні квіти — Ренуар бере статику, спокійне життя, але насичує його неймовірно потужною зливою радості і життєвої повноти. Його моделі, його предмети не просто просякнуті сонцем, вони самі — сонця, що самі ж освітлюють і животворять своє тло. Живопис Ренуара ґрунтується на світлотінях і випроміненнях людської душі, вихопленої з буденності у мить щастя.
Адже про щастя, певно, мріяла у дитинстві, а то й у молоді літа чи не кожна людина на Землі. Згодом приходить розуміння, що «щастя» як особиста всезадоволеність — річ банальна і заяложена. Стаючи дорослими, ми усвідомлюємо, що «страждання нам потрібні не менше за радості»; що «радості в житті тим чудові, що буває і їхня відсутність»; що «поки безталанною є хоча б одна людина, щасливим бути недобре». Однак за усієї цієї дорослої філософії є цілісні натури, котрі, споглядаючи у світі якесь виявлення мудрості й таланту Творця та неабиякого Художника, хоча б на мить радіють усією душею. Хоча б на мить забувають про всі страждання, зіпсутість, про довічну боротьбу, котра є завданням нашого життя — і з найбільших глибин серця вихоплюють славослов’я Сонцю Життя.
Ось такі ( і лише такі) осяйні враження від людей і світу вмів відчувати Ренуар. І нам подарував приклади такого вміння, такого доброго погляду на світ, такого плекання звичайної радості. Цей художник усе життя шукав неземне світло там, де іншим помітна лише метушлива приземленість світу. Знаходячи і втілюючи у фарбах відблиск цього несподіваного світла, що виявлявся в найбуденнішому житті, він викликає нашу симпатію.
...Для догляду за садом старого Ренуара був найнятий садівник. У перші хвилини роботи він запропонував художникові виполоти під столітніми оливковими деревами бур’ян. Сивий дідусь, котрого везли в інвалідному кріслі, ця «руїна людського тіла», як величали його позаочі, здивувався. «А що таке бур’ян?» — із посмішкою спитав Ренуар.
Кошмар просто какой-то.
А вся статья - отличная. Спасибо!