Кожен із нас вглядається в таємничий морок майбутнього. Хтось з надією на краще, щасливе життя, хтось несміливо, з побоюванням. Але для справжнього християнина в будь-яку епоху земне життя — час радості та досконалості.

Одного разу я вимушено слухала в тролейбусі розмову двох православних жінок похилого віку. Ми не були знайомі, але щойно вийшли з храму після недільної літургії. Місто було вимите духмяним весіннім дощем, а жінки говорили про останні часи, про те, що їм жаль сучасних дітей, яким судилися катастрофи та передчасна смерть. І було в їхній розмові якесь сумне самовдоволення, невимовлена радість від того, що вони ж, нехай і не особливо святково, але пожили на світі, і вони, паломниці та молитовниці, будуть неодмінно врятовані.

По вулиці йшов із татом малюк років чотирьох, та ще багато людей. Бачити в них представників гріховної цивілізації, на яких закінчиться світ, я ніяк не хотіла. Апокаліптично налаштовані християнки викликали в мене внутрішній протест...

Пройшло десять років, і я несподівано згадала тих жінок.

Я проводила факультативне заняття, присвячене пушкінським «Маленьким трагедіям» з восьмикласниками. Дійшли до «Камінного гостя» і розмовляли про те, з яким блюзнірством та цинізмом поводить себе Дон Гуан, коли на могилі вбитого ним Командора не тільки домагається побачення з його вдовою, але й запрошує статую Командора постояти біля дверей під час цього побачення.

Цікаво, що вчинку Дона Гуана чудово відповідає сучасне слівце «прикол», яке не існувало в пушкінські часи. І от я розповідаю про те, що ще декілька поколінь тому страшно було, коли про людину казали «нічого святого». Зрозуміло було, що лихо сталося з ним, а тепер в наш час, коли «нічого святого» — норма для багатьох людей, і тому часи наші — страшні. А діти мені відповідають: «Хороші часи».

Головними моїми опонентами були два хлопчики. Один — племінник священика. Він казав, як вільно тепер людям вірити. А інший просто впевнено сказав : «Але ж ми не такі, як Дон Гуан». Я подивилася на яснооких восьмикласників, що сиділи переді мною, і раптово відчула себе схожою на тих жінок у тролейбусі, котрі так не сподобалися мені. Сиділи переді мною хороші діти, які збиралися прожити щасливе й зовсім не підле життя. Я згадала, як рік тому вони захоплено грали рицарів і прекрасних дам на турнірі, організованому нами після вивчення роману «Айвенго». Дуже багато важких та непривабливих сторін життя вони не впустять у себе, і , таким чином, їхній час буде іншим, не тим, який лізе з телевізора.

Також в іншому, нестрашному часі живе моя сімдесятирічна тітонька. Нещодавно, приїхавши до Львова з Підмосков’я, вона з подругою сфотографувалася біля пам’ятника Мазоху, впевнена, що якщо пам’ятник стоїть — значить, людині хорошій. У її часі немає ні збоченців, ані тих, хто ставить збоченцям пам’ятники.

Іще один утішний привід для роздумів надала мені моя робота. Я працюю у «складному» одинадцятому класі. Класний керівник запропонувала мені поїхати з ними на екскурсію «Гумільов й Ахматова в Києві». Я погодилася, але, оскільки хороший екскурсовод шукає якомога більше фактів, які пов’язують відому особистість і місто, у хід пішли відомості, без яких краще було б обійтися, які скоріше руйнували усталені часом постаті поетів з облетілим лушпинням помилок та невдач. І, хоча місто наповнювалося історією мистецтва, в мені наростало розчарування, і я внутрішньо погодилася з тим, що відповів на питання, чи сподобалося йому, тямущий, гуманітарного складу хлопчик: «Так собі. Показувати особливо не було чого. Я ж не фанат Ахматової, щоб радіти з того, що вона тут ходила».

І з’явилося бажання пройтися з цим 11-А слідами тих, думка про кого викликає радість та хвилювання, знайомство з ким може бути живильною допомогою. І ми попрямували до Києво-Печерської Лаври. І от у Лаврі ці школярі виявилися не «складними», а хорошими, уважними, мислячими, теплими. І я з відрадою замислилася над тією очевидною річчю, що Господь не перестає любити людей у всі часи, і якщо в радянські часи покоління пробивалися до духовного життя через мистецтво, то в наш час шлях може просто виявитися прямішим. Чи означає це, що варто «скинути з пароплава сучасності» Ахматову й Гумільова? Звичайно ні. Просто не потрібно творити кумирів. А цінувати в них найкраще, і знати, і радіти, і навчатися — варто.

Можна з жалем зазначити, як відповідає наш час антиутопії Бредбері. Інспектор Бітті в повісті «451 градус за Фаренгейтом» говорить: «Темп прискорюється. Книги зменшуються за об’ємом. Скорочене видання. Екстракт. Не розмазувати! Скоріше до розв’язки! Клік! Пік! Флік! Сюди, туди, жвавіше, скоріше, так, сяк, доверху, донизу! Хто, що, де, як, чому? Ех! Ух! Бах, трах, хлоп, шльоп! Дзинь! Бом! Бум! Скорочуйте, ущільнюйте! Переказ переказу! Екстракт з переказу переказів!..».

Можна справедливо й обґрунтовано побиватися, а можна чинити інакше, і тим, хто любить, скажімо Тургенєва чи Хемінгуея, чи Андрія Тарковського, чесно запитати себе, чи здатні вони лікувати безсоння Гомером і «перелік кораблів прочитати до середини», як це зробив Мандельштам у Коктебелі? «Перелік кораблів» — це друга з двадцяти чотирьох пісень «Іліади». А якщо відкрити опис щита Ахілла у вісімнадцятій пісні, який займає три сторінки? Чи багато наших сучасників, навіть з тих, хто немало читає, здолає ці сторінки із задоволенням?

Для того, щоб любити розлогі описи, потрібна в житті тривала тиша, голод за словом, за враженнями, щоб день за днем тільки хвилі, або тільки вітер у верхівках дерев, і щоб «золотистого мёда струя из бутылки текла тягуче и долго...».

Подібного голоду в нашому житті немає і не буде. І не будуть «Четьї Мінеї» єдиним домашнім читанням, красні дівиці не будуть вишивати шовками в теремах, потупивши очі. І, попри все, ми живемо в хороший час, чудовий час, тому що Господь любить людей не менше, ніж у минулі часи. Адже, як писав О.Кушнер, «Времена не выбирают. В них живут и умирают. Большей пошлости на свете нет, чем клянчить и пенять, будто можно те на эти, как на рынке, обменять»*.

*А. Кушнер «Времена не вибирают»