Я сидів за столом на кухні та дивився на три пиріжки, куплені дружиною. Мені, собі й нашій доньці Юлі. Усі три були різні.

«Вибирай, який тобі більше подобається!» Моя дружина вміла задати задачку. Легко сказати — вибирай. Мені подобалися всі три. Я взяв із капустою і почав їсти. Дружина взяла з яблуками. Я відчув бажання відкусити від її пиріжка, а потім ще й від пиріжка доньки. Проте відчув: така бурхлива діяльність виведе мене зі стану рівноваги. «Що ж мені, нещасному, робити?»

До речі, нещасним я став почуватися дуже давно, майже відразу після народження доньки, коли дружина мовби забула про мене. Я був нещасливий через те, що не міг спробувати всі три пиріжки й вибрати, який мені найбільше смакує. І тут рішення прийшло саме по собі. Я сказав собі подумки: «Я їм найсмачніший пиріжок». Моє внутрішнє «я» прийшло у стан безтурботності й задоволення. Я зрозумів, що мені не потрібно непокоїтися й робити зайві рухи. Бо в житті всього не перепробуєш. І як хороше радіти з того, що маєш! Бо все моє вже зі мною. Ви запитаєте, як я так легко в це повірив? А що мені залишалося робити? «Це ж треба! Як просто і корисно», — подумав я і визирнув у вікно. «А що як спробувати ще?» Під вікнами будинку на платній стоянці відпочивала моя машина. «У мене найкраща машина», — сказав я собі й здивувався, коли знову прийшов стан глибокого задоволення, що я його добряче призабув. «Звісно, найкраща, особливо у співвідношенні ціна/якість. Та й що з того, що в Колі нова “мазда”. Зате вона дорога в обслуговуванні, я такі деталі не потягну». Якщо чесно, то раніше я трохи заздрив Колі, відчував це в собі, але не зізнавався. А зараз заздрість зникла. «А чого заздрити? Для нього його “мазда” найкраща, а для мене найкраща моя». Бо й справді, якщо у мене чогось немає, то виникає запитання: я маю в цьому потребу чи мені просто заманулося позмагатися, помірятися силами? Невже все так просто? І тут я згадав пораду одного старця, яку почув перед вінчанням: «Пам’ятай, що твоя обраниця — найкраща». Тоді, перед весіллям, я в цьому не сумнівався. Мав би сумніви — не одружувався б. Але шість років спільного життя дуже похитнули мою впевненість. Я вирішив: або старець так вважає, бо ніколи не був одружений, або він утішав перед нелегкими роками подружнього життя. Я зажмурився, стиснув кулаки й сказав собі: «Моя дружина найкраща». Дозволю собі відхилитись. У дитинстві я ніколи не розумів казку «Царівна-жабка». Чого це вона перетворювалася туди-сюди — то царівна, то жабка. Але коли одружився, переконався: так насправді й відбувається. Моя дружина вміла перетворюватися кілька разів на день. Так от, я сказав ці слова й відчув незабутній захват, як і перед весіллям. Я пішов далі й сказав: «Моя дружина — найкраща жінка». Мене охопило дивовижне збентеження. Я кинувся до дзеркала: кудлатий, неголений, у зім’ятій футболці. Такий жахливий поряд з найкращою жінкою. Незрозуміло, як вона мене терпить. Швидко причепурився. І продовжував експеримент. Підійшов до дружини і сказав: «Ти в мене найкраща дружина у світі». Взагалі-то, раніше я їй такого не казав, вважав, що це спровокує в неї приступ гордощів. Але вона здивувала мене своєю відповіддю: «Звісно, найкраща. Я ж у тебе єдина, іншої у тебе немає». Здається, я почав розуміти суть порад типу: треба любити своє, недобре зазирати в чужу тарілку. Мені здалося, що заздрість і народжується від надмірного зазирання в чужі тарілки. Я навіть згадав прислів’я: «В чужій руці шматок хліба завжди більший». Зізнаюся чесно: іноді, в душі, порівнював свою дружину з іншими. Одна, наприклад, краща господиня, інша кар’єру зробила — не доженеш... і гриз мене черв’ячок сумнівів. А зараз прийшло усвідомлення: любов глибша за просте захоплення чеснотами. Любов із милістю несе недоліки. А ще моя дружина могла мене терпіти і любити таким, який я є.

Я вирішив продовжити експеримент і перед вечірнім правилом сказав собі: «У мене найкраща донька, найкращі батьки. Сьогодні був найкращий день — і уточнив: на сьогодні». Залишив собі таким чином можливість перспективи. Найдивовижніше, що в моїй душі раптом народилося почуття вдячності Богові, і я зовсім легко і невимушено дякував Йому. Мені було за що Йому дякувати, Він дав мені стільки найкращого. А головне — я почав розуміти, що найкраще — це не найгарніше чи наймодніше. Це не найдорожче чи найексклюзивніше. Найкраще — це те, що найближче підходить моїй душі. Це те, що Господь дає одночасно і для втіхи, і для лікування. Згоден, деякі ліки бувають надто гіркими. Але це свідчить про те, що інше в цьому випадку не допоможе, хоч як тяжко це визнати. Я важко зітхнув і ліг спати.

Наступного дня моя свідомість повернулася до мене в офісі, коли я пив каву й бездумно дивився в екран монітора. Я згадав, що сьогодні день подання звітів про роботу відділу програмістів, який я очолюю. Відкрив файл зі звітом і зрозумів, що мучать і роздирають мене два бажання. Перше — якнайшвидше здати звіт керівнику й отримати свою порцію похвали за успішну роботу в цьому місяці; друге — страх замість похвали отримати порцію прочуханів, що їх Іван Іванович завжди мав доволі. Ці муки не давали мені можливості прочитати звіт уважно й перевірити всі помилки, у тому числі й знаки пунктуації. А Іван Іванович дуже любив розставляти в моїх звітах коми і двокрапки. Він робив це з насолодою, отримував задоволення від кожної коми. Його почуття значимості при цьому зростало разом із моїм почуттям конфузу. Я був не проти, що від спілкування з моїм звітом Іван Іванович отримував так багато позитивних емоцій, я був проти того, що він починав з посмішкою садиста питати мене: «Ти що ж це, Андрію, дорогий, не знаєш, що дієприслівниковий зворот виділяється комами?» Мені завжди хотілося відповісти: «Знаю! Я не знаю, що таке дієприслівниковий зворот». І тоді я вирішив підготувати себе до зустрічі й сказав: «У мене найкращий звіт», — і зрозумів, що у мене найкращий звіт із тих, що я міг написати. Та, щиро кажучи, я не вмію писати звіти, і зробив я максимум того, що міг зробити. Для того, щоб бути чесним по щодо самого себе, я сів і спокійно перечитав звіт, виділивши всі дієприслівникові звороти. Коли я це зробив, то зрозумів, що сьогодні краще вже не зможу, і пішов здаватися. Перед кабінетом свого начальника я сказав собі: «У мене найкращий керівник». Мої плечі розправились, і я відчув задоволення від того, що мені так пощастило. З цим я і зайшов у кабінет до Івана Івановича. Він від моїх розправлених плечей і усмішки на обличчі якось так одразу зіщулився й скис. Але ж я знав, що і в найкращих начальників бувають дрібні вади, головне — щоб співробітники могли їх витерпіти. Я здав звіт без зайвих розмов. Одне було зле: віднині я не міг разом зі співробітниками пограти в гру: «Який зануда цей Іван Іванович». Я навіть спробував сказати щось на його захист, але відразу відчув на собі незадоволені погляди. «У мене найкращі колеги, шкода, що вони часом грають у погані ігри». Я почувався щасливим.

Я, до речі, забув пояснити, чому моя найкраща машина відпочивала на платній стоянці. Бо вона вже два тижні не заводилась, а причини я не знав. Я почав обдзвонювати своїх найкращих друзів із проханням «дотягти» мене до автосервісу, та всі відмовлялися. Ця ситуація мені явно не подобалась, і я навіть відчув бажання розізлитися й сильно образитись. Але подумав: чи варто ображатися й псувати стосунки з найкращими друзями в найкращий день, після здачі найкращого звіту, який я міг написати, найкращому начальнику? Чи варто псувати найкращий у світі настрій? Розумієте, мені було що втрачати. І я залишився благодушним. І тут несподівано подзвонив Коля і спитав: «Як там твоя?» — «Та нормально, на роботі зараз». — «Ти не зрозумів, я про машину. Може, тобі допомогти?»

І тут я зрозумів, що в мене справді все найкраще. Найкраще для мене.