На нескінченних дорогах нашого життя бувають розгалуження, перехрестя й глухі кути. А ще трапляються на цих дорогах особливі місця — місця зустрічей. На картах вони мають зовсім невинні назви, на зразок Жмеринки чи Станіслава. Але там, на цих перехрестях широт і меридіанів, на нас чекають зустрічі — з минулим і майбутнім, із забутим і незнаним. Там можна щось згадати, щось дізнатися, щось зрозуміти — про світ і себе самого. Дрезден на Ельбі — одне з таких місць.
Гей, слов’яни!
Ми — частина розмаїтої слов’янської сім’ї. Ніколи раніше я не замислювався над своєю приналежністю до цієї пістрявої спільноти. За СРСР нас виховували «радянськими людьми»; розпад Союзу якось хворобливо поставив питання про національне самовизначення, «братні народи» почали знавісніло відпихатися ліктями... Коли ж я воцерковився, то став більше перейматися загальнолюдським братством у Христі, аніж локальною національною єдністю.
Але ж часом ми просто не знаємо про деякі речі. Наша картина світу завжди неповна, ми створюємо її, керуючись нашими поточними знаннями, міркуваннями затишку, політичною кон’юнктурою, авторитетною думкою... Так трапилося й зі мною — до певного часу належність до слов’янства не мала для мене аж ніякого значення.
На міжнародній конференції в Дрездені я раптом опинився в оточенні людей, котрі говорили незнайомими, але такими нечужими мовами. Серби, хорвати, чорногорці, боснійці, албанці, македонці, болгари — у їхній мові я повсякчас чув слова з російської та української. Чимало слів, що їх немає в нашій мові, звучали по-нашому; говорили б вони трохи повільніше, я б розібрав більше. Здавалося, що чуєш мову, яку знав колись давно, та призабув.
Мова — ось що по-справжньому зблизило мене з цими шумними та веселими людьми. Не той факт, що всі ми проживаємо в східному куті Європи, не спогади про спільне «радянське соціалістичне» а чи ще давніше минуле, а мова. Вдома я спробував розібратися, як же на Балканах формувалися слов’янські народи та їхні мови... Враження таке, що балканські слов’яни — «розбіжний всесвіт»; народ, віра й культура безкінечно розділялися й відокремлювалися. Можливо, цей процес коли-небудь і зробить ці народи чужими, але поки вони слов’яни поза всякими сумнівами. Стоячи поміж них, я відчував себе гілкою древнього та могутнього дерева, корені котрого сягають і ґрунту Дрездена, адже до початку ХІ ст. цю територію заселяли слов’янські племена.
В Європі прийнято всміхатися перехожим і не носити на обличчі надто помітних негативних емоцій. А ще європейці чутливі до шуму: у громадських місцях вони перемовляються тихо, у транспорті ніколи не говорять по телефону, а джерела техногенного шуму — залізниці, шосе та аеропорти — відгороджують від вразливого слуху громадян живими огорожами, пластиковими щитами та хитромудрими пристроями.
Наших у Дрездені виявилося надзвичайно багато. Упізнати їх легко: вони голосно говорять і, як правило, зневажливо-критичні до оточуючих; зазвичай, це туристи... Та чого ж «вони»? — Був би я з компанією, я б теж уголос вправлявся у сарказмі щодо «місцевих». Та я був один; мені настільки добре вдалося злитися з європейським натовпом, що двійко подорожніх з Рівного запитали в мене дорогу ламаною англійською. Я відповів їм тим самим. Поспілкувався зі співвітчизниками
Скорботна батьківщина
У Німеччині трамваї ходять за розкладом. Там взагалі все за розкладом і за правилами; часом здається: замри — і почуєш, як чітко і злагоджено працюють тонкі деталі величезного годинникового механізму цієї країни.
Про те, скільки часу лишилося до наступного трамвая, сповіщає електронне табло. Мені треба було чекати хвилин десять (німець би сказав: «десять хвилин», тому що десять — це десять, а не щось середнє між дев’ятьма й одинадцятьма). Я вирішив оглянути розташовану поруч із зупинкою лютеранську церкву Радебойль-Ост (Радебойль — передмістя Дрездена). Щопівгодини уривчасті удари її дзвону сповіщають час; бронзовий голос поштовхами наповнює простір над дрімотними пагорбами.
До церкви прилягає маленький скверик. П’ять сходинок ведуть у прихований, притрушений листям простір. Гілки акуратно підстрижених дерев тісно сплелися над головою; чорні стовбури, немов колони, що ростуть прямо з соковитої трави, підпирають жовто-багряне склепіння. Коротка доріжка пролягла до невеликого пам’ятника.
Вертикальна плита з іменами; над нею — бронзова фігура: ще зовсім молода жінка, на руках її — дитя дворічне; ще одне, трохи старше, притислося до стегна матері, серйозно, без усмішки дивиться перед собою.
Риси обличчя, фігура жінки — все говорить про молодість; та всупереч цій очевидній молодості, всупереч бронзовій прозелені матеріалу, волосся жінки сприймається лише як сиве.
Це — «Скорботна батьківщина», монумент у пам’ять про мешканців Радебойля, що полягли на полях битв Першої світової. Здається, що Батьківщина журиться не тільки трагедією минулого, але й трагедію майбутнього — за долю цих двох дітлахів, на котрих чекає ще одна війна...
Такі монументи я бачив і в інших країнах Європи, чиї сини стали жертвами першого глобального конфлікту. Але я не бачив їх у нас: назвавши Першу світову війною імперіалістичною, ми наче зреклися своїх дідів і прадідів, котрі зовсім не були імперіалістами, але чесно виконали простий і страшний обов’язок солдата.
Хоча такий пам’ятник я бачив якось на Буковині. На крутому пагорбі — спрямована в небо стела; довкола — кам’яні хрести. Вони так тісно покривають невеликий простір довкола стели, що, здається, ніби солдати, котрі стоячи зустріли свою смерть, і в смерті стоять на позиціях... Це поховання солдатів австро-угорської армії. Мій супутник, з місцевих жителів, зняв шапку й тихо сказав: «Тут таке було, старі оповідали... Крові в ярах — по коліно...»
Мій прадід, Царство йому Небесне, не воював у Велику Вітчизняну — він був інвалідом «імперіалістичної» війни. Може, серед його односільчан були люди, чий прах змішався з останками тих, за ким журиться бронзова Батьківщина в Радебойлі, чи тих, над ким здіймається до неба стела на Буковині. А наша Батьківщина... ні, а ми самі — чи журимося ми за своїми дідами, чи для нас ідеологічний ярлик все ще дорожчий за пам’ять?
Місто одного короля
...Нарешті я в трамваї, що везе мене на зустріч із Дрезденом. Трамвай їде вздовж Ельби, поміж будинків часом спалахують на сонці її широкі вигини, відкривається панорама Старого міста, розташованого на лівому березі. Там, де трамвайна лінія піднімається на старовинний міст через Ельбу, стоїть позолочена статуя вершника на здибленому коні. Це король Саксонії Август Сильний, що полишає Дрезден дорогою у Варшаву — столицю Польщі, королем якої Август встиг побувати двічі. Будучи королем двох держав за життя, Август лишився ним і після смерті: його тіло поховане у Варшаві, а серце — в Дрездені.
Саксонією та Дрезденом понад 800 років правила династія Веттинів, та ім’я це не на слуху. Тим не менш, дім Веттинів дав початок багатьом династіям Європи. Сьогодні представники цих династій посідають престоли Великобританії (під іменем Віндзорів) та Бельгії.
За 800 років на престолі Саксонії змінилося багато Веттинів, проте Дрезден можна за правом назвати містом одного короля. Саме Август Сильний на зламі XVII та XVIII століть створив той Дрезден, котрий і до сьогодні надихає поетів та художників і приваблює туристів. Це тим більше варто уваги, оскільки Август став королем, взагалі-то, випадково.
За законами престолонаступництва трон перейшов до старшого брата Августа. Однак уже через рік король помер від вітрянки, заразившись нею від своєї фаворитки Магдалени. Король вирішив, що монарший цілунок має цілющу силу, і намагався вилікувати Магдалену... Так Август опинився на троні Саксонії.
Август перетворив Дрезден на центр розвитку мистецтва, науки й технології. За його законами було визначено, якого вигляду має набути місто, — і ці закони сьогодні втілено чи не в усіх основних визначних місцях. Палаци, музеї та колекції Дрездена — справа рук Августа або його сина, котрий завершив починання батька.
Усесвітньо відома Дрезденська картинна галерея, як і палац Цвінгер, де вона розташовується, — також спадок Августа. Король докладав чимало зусиль для того, щоб його колекція поповнювалася шедеврами; кажуть, що деякі праці Рембрандта король чи не особисто поцупив у Варшаві, у бутність свою королем Польщі. Коли б Август лишив після себе нащадкам саму цю колекцію — він уже увічнив би своє ім’я.
У будь-якій колекції є перлини, про які знають усі. Наприклад, якщо в Луврі відвідувачі поспішають до «Мони Лізи», то в Дрезденській галереї — до «Мадонни» Рафаеля. Ці образи розтиражовані безкінечно; цинік і сноб у мені завжди бурчали, що, мабуть, і немає в них нічого «такого». Так було, поки я сам не опинився обличчям до обличчя з «Моною Лізою»... А ось що казкар Андерсен казав про «Мадонну»: «Такого неземного, невинного дитячого обличчя немає в жодної жінки, і разом із тим, обличчя Мадонни мовби списане з натури. У кожному невинному дівочому обличчі можна відшукати схожість із нею, та вона є тим ідеалом, до якого решта лише прагне. Вдивляючись в її погляд, не спалахуєш до неї жагучим коханням, але сповнюєшся бажання схилити перед нею коліна».
Деякі вчинки Августа мали несподівані наслідки. Бажаючи стати королем Польщі, він прийняв католицтво. Як кажуть, політична доцільність. Тому на величезній мозаїці «Хід королів», що прикрашає стіну королівського палацу, кінь Августа копитом топче троянду — символ Мартіна Лютера. Першим «бонусом» релігійного прагматизму короля стало зведення в Дрездені костелу Хофкірхе (нині собор Святої Трійці). Костел такий красивий, що цілий день можна простояти поруч, милуючись ним і дивуючися — як така величезна споруда може бути такою невагомою...
Дрезденці-лютерани, що їм король-католик гарантував свободу віросповідання, тим не менш, не змогли задовольнитися лише цією свободою. Їм хотілося, щоб храм їхньої віри був не гірший і принаймні не нижчий за католицький храм. Городяни стали збирати гроші — і на пожертви було збудовано церкву Пресвятої Діви (Фрауенкірхе), яка одразу ж стала символом міста. Історія цього храму заслуговує на особливу увагу.
Наче фенікс із попелу
Фрауенкірхе лише здаля видається сліпучо-білою. Підходиш ближче — і бачиш, що стіни та купол нагадують шахову дошку — білі блоки чергуються з темно-сірими та чорними. Хто читав роман «Бійня номер п’ять» Курта Воннегута, здогадається, як це могло статися. Це страшна історія, як і будь-яка історія про війну.
У часи Другої світової у Дрездені не було військової промисловості; тому він не цікавив авіацію союзників. У місто з усієї Німеччини прибували біженці — жінки, діти і старі. Та в ніч з 13 на 14 лютого 1945 року ВПС Британії піддали місто масованому бомбардуванню запалювальними бомбами. Бомбили центр Дрездена, де було сконцентровано всі архітектурно-історичні скарби міста і де розташовувалася більшість його мешканців. Для старовинних міст Європи характерною є дуже щільна забудова; коли палаючі будинки почали обвалюватися, мешканцям не було куди бігти. Хто не загинув під бомбами й камінням, згорів заживо або задихнувся. Йдеться про десятки (коли не сотні) тисяч людей...
Уранці 15 лютого 1945 року почорнілий купол Фрауенкірхе все ще височів з вогню й диму. Нарешті розжарені до червоного колони, що на них тримався купол, вибухнули, і храм зруйнувався.
Після війни городяни зчинили спротив планам керівництва НДР розчистити руїни церкви; вони перетворилися на монумент жертвам війни (як і розвалини собору в Ковентрі, зруйнованого в Люфтваффі 14 листопада 1940 року). Усі уламки Фрауенкірхе було зібрано й каталогізовано, з точним зазначенням місця, де їх знайшли і в якому положенні.
Відновлення Фрауенкірхе почалося зі збору пожертв по всьому світу 1985 року, коли було закінчено реконструкцію інших перлин культурного спадку міста — Цвінгера, опери, Хофкірхе та королівського палацу, котрі також постраждали від бомбардувань. За планами будівництва, що збереглися, за картинами, фотографіями та спогадами очевидців, за допомогою комп’ютерних моделей було відтворено вигляд храму, а також установлено, в якому місці кладки міг розташовуватися той чи інший уламок. Так на білих стінах Фрауенкірхе з’явилися чорні від патини та кіптяви «клітинки»... 2005 року, після десяти років копіткої праці, храм було відкрито й освячено.
In vino veritas
Є такі види мистецтва й технології, володіння котрими багато що каже про ту чи іншу країну. Наприклад, лише сім країн у світі виробляють літаки. Часом звичайна справа, але в незвичайних умовах, також здатна вразити уяву. Наприклад, вино; у Грузії, Болгарії, Молдові чи Хорватії його розливає кожне подвір’я. Але Дрезден, розташований дещо північніше за Монреаль і Ванкувер, не скидається на належне місце для виноробства. Проте вино тут виробляють сотні років. Те, як це відбувається, наводить на думку про сакральність виноробства як технології. До речі, у ХІХ столітті винні сорти винограду вирощували і на пагорбах Києва; для цього спеціально винаймали південні схили київських гірок.
Уздовж Ельби в околицях Дрездена вишикувалися пасма невисоких пагорбів. У давнину франки розбили на цих пагорбах тераси і засадили їх виноградом. Ці тераси не просто уступи, вертикальна частина терас викладена камінням. Нагріваючись удень на сонці, каміння вночі віддає тепло гронам винограду, дозволяючи їм досягти необхідної стиглості. Вітер з ріки, що повільно охолоджується насичує повітря теплою вологою до пізньої осені. Так виноград встигає дозріти в тих місцях, де йому і рости не годиться.
Ґрунт місцями дуже піддатливий; коріння рослин сягає 15-метрової глибини. Коли йде дощ, вода легко просочується в ґрунт і розчиняє мінерали, а коріння вбирає цей розчин; саме він додає вину смак. Але де-не-де ґрунт дуже щільний; виноград «лінується», його коріння розростається навсібіч, лише не в глибину, де приховані ті самі мінерали й речовини, що забарвлює смак вина в різноманітні тони й відтінки. Щоб примусити виноград «працювати», рослини саджають близько одну до одної, і лози слухняно пробираться в щільну глибину, насичуючись смаком мінералів...
Річки часто є символом нації або країни. Досить вимовити «Волга», «Дніпро», «Міссісіпі», «Рейн», щоб з’явився певний збірний образ цілого народу. Фольклор повен образів річок як добрих сил, прабатьків народу, його покровителів.
Ельба для мене завжди асоціювалась із зустріччю союзників 1945 року. Мабуть, моя свідомість тяжіє до затишку та стабільності штампів, лінується дізнаватися нове. Та в цій асоціації причаїлася і певна частка передчуття. Не знаю, може, це Ельба своєю течією принесла мені стільки зустрічей, а може, саме очікування загострило мій погляд і примусило помітити ці зустрічі. Але тепер у мене є і моя власна Ельба, що на ній я пережив радість і печаль, і західний кордон мого світу віднині пролягає по цій річці. Бог дасть, у моєму світі зовсім не залишиться кордонів, білих плям і штампів.
