Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Вища правда любові

Шляхи християнського життя різні, але мета одна, і тому жоден із шляхів не передбачає знижок і пільг... «Отрок» публікує роздуми протоієрея Георгія Флоровського про те, що таке життя християнина в Церкві; у них висловлене все те головне про християнство, що видається нам очевидним, але про що ми, на жаль, нерідко забуваємо.

Не можна бути християнином на самоті, не можна рятуватися поодинці. Unus christianus, nullus christianus — не може бути самотніх християн. Тому що бути християнином означає бути в соборності, тобто бути в Церкві. Тому що християнство є Церква, і спасіння є сама Церква. «Ми знаємо, коли падає хтось із нас, він падає сам; але ніхто самотужки не спасається. Той, хто спасається, спасається в Церкві, як член її, і в єдності з усіма іншими її членами» (слова Хом’якова). Христос прийшов у світ не до розділених і роз’єднаних людей, не до розсіяних овець стада. Він прийшов спасти всіх, усе людство. Він прийшов створити Церкву Свою на землі. Лише в Церкві можна бути з Христом, бо Христос тільки в Церкві, яка і є «Тіло Його». Церква є Христос, як Він перебуває у світі після Вознесіння. Церква є перша і первинна дійсність християнського буття і життя.

Християнство не є лише певне вчення, котре можна було б «упізнати» і «прийняти» якось іззовні, — і не лише система «заповідей», котрі слід виконати. Надто мало «мати християнські погляди», або переконання, або «християнське світобачення», — мало «поводитись» по-християнськи. Християнином потрібно саме бути. Християнство є Життя, нове й вічне Життя. І в це Життя потрібно народитися. Християнське буття починається саме цим другим народженням, «водою і Духом», у хрещальній купелі. Хрещення є народження від Духа Святого і у Христа Спасителя, — народження в Христі. І народження в Церкву, і в Церкві, — хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом (1 Кор. 12, 13).

Увесь сенс християнського подвигу — у здобутті Духа. І тільки це і є головне і справжнє в християнському житті, та «краща частка, яка не віднімається», «єдино потрібна», заради чого й усе інше додається. Поза «здобуттям Духа» взагалі немає християнського життя. Дух є Дух Життя, джерело і подавець Життя — Дух Животворний. І живе Він у Церкві, дихає в таїнствах Церкви. І в таїнствах приймається. У «помазанні» Духом Животворним ми єднаємось і втілюємось у Христа.

Осереддя й повнота Церкви — в Євхаристії. «Це останнє таїнство. Не можна простягатися далі, не можна додати більше» (св. прав. Миколай Кавасила). І в літургійному досвіді ми виразно бачимо всю неміч і недостатність і наших «переконань», і самого «натхнення», і самих «добрих справ», — усе це є людським і залишається тільки людським, «надто людським». Проте в таїнствах розкривається небо — відкривається Божественна повнота. Будь-яке таїнство — це певна «теофанія», є Богоявлення, сходження і милість Божа, і зустріч з Богом.

«Богослужіння відбувається на землі, але за статутом небесним. Той, Хто сидить на небі з Отцем, у цей час обіймає руками всіх і дає Себе відчувати й сприймати усім охочим.... Це й роблять усі очима віри» (Златоуст). З духовною пильністю і увагою слід кожного разу перечитувати «правило» чи «послідування до святого причастя», аби увійти та все знову й знову входити в цей страшний і таємнодіючий реалізм Євхаристії. Адже це є Таємна Вечеря, і ми на ній серед апостолів, і причащаємося з рук Самого Господа. І межа Євхаристії в тому, аби стосовно кожного збулося і можна було повторити апостольське зізнання: живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).

Для багатьох апостольське свідчення про Церкву як про «Тіло Христове» стало лише поетичною метафорою, котрій полохлива свідомість і збентежена совість і не хоче повернути всю повноту безпосереднього смислу. І в цьому невіданні ми мало розуміємо, що відбувається в нас і з нами в таємничому колі Церкви. Церква є Тіло Христове, а не лише так називається. Церква є Тіло Христове, і насичується, і оживотворюється Його пречистою Кров’ю, яка заради спасіння світу таємниче обертається у благодайних судинах і тканинах церковного тіла. І в Церкві, саме в причасті єдиної чаші та в єдності Тіла й Крові, ми всі возз’єднуємося між собою, знаходимо один одного, знову самоусвідомлюємо себе братами й ближніми, — як «співтілесні» та «єдинокровні» Самому Христу.

Жити в Церкві й означає врости в цю таємничу, але справжню дійсність Тіла Христового, — жити як член цього Тіла. Жити в Церкві означає щось значно більше, аніж лише пам’ятати й берегти «постанови» та «заповіти» Церкви. Старий Завіт закінчився. Закон змінився пришестям Благодаті. Немає різних меж у християнському подвигу. Усі покликані до одного, і даний єдиний і неподільний заповіт: Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний (Мф. 5, 48). Це було мовлено до всіх на горі блаженств, на початку проповіді. Це є перше й початкове, — починати слід саме з цього усвідомлення, що немає іншого й меншого завдання для людини, як «уподібнитися Богу». У цьому здійснення того синівства, яке для нас починається в хрещенні, у «купелі усиновлення». І в міру цього «уподібнення» зростає і наша сміливість закликати Бога й називати Його Отцем нашим.

Немає двох шляхів і немає двох цілей — для досконалих і для недосконалих. Не можна роз’єднати й розмежувати «заповіти» й «поради». Є відмінність і розмаїтість типів християнського життя, але в усіх типах залишається єдина мета. І це — вища мета. Найнебезпечніше — у псевдосмиренні прирікати себе на якесь напівхристиянство і двозначно звільняти себе від багатьох обов’язків і заповітів.

Єдине і найважливіше — жити в Христі й бути з Ним. Так, це — шлях і межа святості. Але до святості покликані всі, і тільки у святості спасіння. Святість не є якийсь особливий вінець, призначений «для небагатьох». Це є загальне християнське покликання. Так — для тих, хто досяг успіху. Але всі покликані й мають досягати успіху, щоб увійти в радість Господа свого. В усякому разі, необхідно переступити за поріг шлюбного чертога, і для того необхідно вбратися в шлюбний одяг і мати наповнений єлеєм палаючий світильник, — «да не смерті предана будеши і Царствія вне затворишися». І якщо хто у своєму житті ніколи й не входив до шлюбного чертога, у того й не було християнського життя.

 

Християнство є зречення світу, але не заперечення світу. Зречення того, що в миру, зла та спокуси, але заради спасіння і збереження того, що в миру від творчості Божої. Тому й немає неминучості у відході від світу, аби бути християнином. І в миру можливо виконати весь максималізм християнських заповідей, усю повноту християнської справи. Першохристиянський подвиг був подвигом у миру — подвиг апостольський, подвиг благовіщення і подвиг мученицький. І перша система аскетичних приписів була сформульована для життя в миру, серед світу, не в самотності пустелі, — маю на увазі Климента Александрійського (кінець ІІ століття) і його образ досконалого християнина.

Церква ублажає кров мучеників і вінчається в ній, як у царственій багряниці. Проте мученики вміли не лише помирати в Христі, але й жити в Христі. Вони не бігли від світу, хоч і жили в світі як не від світу сущі. Вони жили у важкому й заплутаному життєвому середовищі та обставинах, в усій двозначності язичницького життя і служби, і не квапилися вийти з нього. Мучеництво є для нас прикладом подвигу в миру. І цей подвиг у суєті світу завжди залишається можливим. Неможливість зовнішнього виходу із суєти не може бути обернена на привід знизити для себе завдання і послабити подвиг. Радше, навпаки, у тиші пустелі менше спокус. Однак все це дуже неточні критерії. Бо головне джерело спокус усередині. І в пустелю можна понести з собою цілий світ суєтних спогадів. І в житейській суєті можна до неї духовно оглухнути. Бо головне — у виборі серця. Якщо хто справді полюбить Бога свого усім серцем своїм і усвідомить, що немає куди йому більше йти, бо у Господа глаголи вічного життя, — йому і в миру вже не загрожують спокуси суєти... Важливо, аби ми, хто не може вийти з мирського діяння, зрозуміли, що й для нас не пом’якшується абсолютизм і максималізм християнського подвигу, що можливе й ще більш необхідне «духовне життя» і «розумне діяння» в миру. Церква не тільки оаза в світу, але й справжнє утвердження світу. Немає спільної та єдиної програми християнського життя або християнської діяльності для всіх. У кожного в житті своя неповторна й неподільна «програма». І кожний її має пізнати й розгадати, знайти її в тиші та безмовності молитовного подвигу. Це й означає знайти самого себе. Зрозуміти про себе волю Божу, відчути над собою Його любов і волю. І прийняти її: нехай буде воля Твоя...

 

Християнський шлях є шлях і подвиг молитви. Це єдиний шлях до Бога. Молитва, у широкому розумінні й у своїй найбільшій глибині, є саме стояння перед Богом. Межа молитви — аби стала вона невпинною. Інакше кажучи, — щоб завжди пильнувати і тверезитися, і в цьому стоянні бути перед Богом. Звичайно, це вже вершина молитви, і вже, власне, не молитва, — «уже не молитвою молиться розум» на таких висотах, як зауважує преподобний Ісаак Сирін. Проте й на нижчих щаблях у молитві найважливішою є саме ця зверненість і скерованість до Бога, цей її теоцентризм. І всякий трепет перед Богом уже є молитвою.

Не прохання є головним у молитві. Просимо на нижчих щаблях. А опісля вручаємо своє життя Богу, Який краще за нас знає, що потрібно й корисно для нас, Який і нас наставляє в нашому шуканні й творчості. Немає про що просити... Хто просить, наче невпевнений, що отримає без прохання. І це було б браком християнської надії. На висотах подвигу стає так очевидно, що все добре Бог дає у безмірності Своєї любові. І молячись, не говоріть зайвого, як язичники, бо вони думають, що в багатослів’ї своєму почуті будуть; не уподібнюйтесь їм, бо знає Отець ваш, у чому ви маєте потребу, раніше за ваше прохання до Нього" (Мф. 6, 7–8). Не так важливо просити, як непохитно вірувати й надіятися, що Бог не відштовхує того, хто приходить до Нього. Це є найвища відданість.

У міру духовного сходження молитва здійснюється все більше у мовчанні й стає короткою. Вище прохань надія та жертва хваління. Іще вище мовчання перед Богом. Це вже є передчуття і «таїнство майбутнього віку» (слова преп. Ісаака Сиріна). Бо Сам Дух тоді мовить і свідчить у серці... Про це й говорив Сам Спаситель, встановлюючи закон таємної молитви. Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, Який перебуває в тайні (Мф. 6, 6). Тут ідеться не лише про зовнішнє усамітнення, але найбільше про внутрішнє. Про збирання душі. Про входження у внутрішню кліть свого серця. Про дбання й одкровення перед Богом. «Який перебуває в таїні», — тому що Бог живе в глибинах чистого та полум’яного серця, де Його й бачать чисті...

Великі вчителі молитовного подвигу завжди говорять перш за все й найбільше про цю молитву, про цю таємницю сходження кожної душі наодинці з Богом. І виникає здивування: чи не говорять вони про окрему, усамітнену, одиноку душу. Ні, — тому що Бог є любов. І чим ближче хто до Бога, чим невідступніше стоїть він перед Богом, тим напруженішою і в ньому стає любов. І любов до ближніх своїх, бо все з більшою очевидністю споглядає він розіп’яту любов Спасителя, що підноситься за всіх. Уподібнитися Христу не можна інакше, як прилучившись до Його співчутливої любові співчутливою любов’ю до кожної людини. Уподібнитися Богу не можна, не увійшовши в дух і силу Його любові, що не хоче смерті грішника, а звернена до життя. Неможливо досягати успіху в любові до Бога й не зростати тим більше в любові до ближнього. Тому що Бог є сама Любов, Любов до ближніх... І темою потаємної молитви залишається ця любов. Достатньо пригадати чудове свідоцтво преп. Ісаака Сиріна про таємницю «серця, що милує».

Проте є й інша молитва. І тут, навпаки, заперечується усамітненість. Правду також кажу вам, що коли двоє із вас погодяться на землі просити про якусь справу, то, чого б не попросили, буде їм від Батька Мого Небесного. Бо, де двоє чи троє зібрані в ім‘я Моє, там Я серед них (Мф.18, 19–20). Тут не тільки розширення молитовного кругозору, але саме спілкування в молитві. І тут не проста двоїстість у молитві, і не лише подвоєння. Тут є певний антиномізм у молитві. І він лише повторює загальний антиномізм християнського подвигу і діяння, взагалі поляризованого в протилежності «пустельництва» й «співжиття». Піти із середовища людського в затвор чи пустелю, аби там стати перед Богом у безмовному трепеті й радості, і входити й вникати в Його невичерпну любов до світу, і в мовчанні молитви запалюватися цією любов’ю, і спалахувати в ній до нестерпно-жагучої туги за кожним створінням, яке страждає в невіданні та гріху... Або залишитися в миру, щоб у ньому «погодитися» з іменем Христовим і отримати від Нього дарунок «загальної та злагодженої молитви», яка тільки у Христі й можлива. Залишитися з людьми і прагнути «спільно» здійснити істину Христову...

Тут два шляхи, тут дві правди. І ці дві правди так важко злити й пережити в їхній неподільній єдності. Не варто пом’якшувати напруження між цими двома шляхами. Найвищим у християнському житті є Євхаристія, цей тріумфуючий собор, — Христос у братії Своїй. І від цього найвищого, в якомусь невідомому смиренні та приниженні, пустельники йдуть і відділяються, немов відособлюються. У цьому є щось таємниче. І ця усамітнена молитва на висотах своїх стає соборною не тільки за темою своєю, але ще й тому, що сама особа духоносного молитвеника вдосконалюється. І наодинці він уже не самотній. Бо він із Христом, і через Нього — в соборності Церкви. Молитва преподобного Серафима не менш соборна, аніж наша храмова молитва, Від несхожості, яка так допікає час від часу, не рятують патетичні теорії про те, що всі люди браття. Рятує взаємоповага, яка коштує так дорого, якій так непросто навчитись, — але більш соборна...

Усамітнення може стати звабою та небезпекою, коли отруюється аристократичною гидливістю, психологізмом, коли брати та ближні починають заважати молитві, коли перемагає егоцентризм і егоцентрична самозакоханість, коли храм здається занадто гамірним та велелюдним. Це є удаване пустельництво, удаваний затвор. Або, якщо бажаєте, і справжній затвор, — але не наодинці з Богом, але наодинці із самим собою, без Бога, — і Бог не вдивляється в самозакохані душі, які гребують братолюбством.

Але є спокуси та небезпеки і в «громадському богослужінні». І, по-перше, інколи виникає думка: чи ж потрібна особиста молитва, у кліті серця і в кліті дому свого, якщо буваєш у храмі й на крилах спільної молитви линеш у небесний океан. Чи потрібна після цього ще немічна окрема молитва... Тут знову нерозуміння й підміна. Без особистого напруження і збирання не можна й «погодитися» в соборній молитві, яка зростається саме з особистих молитов. «Погодитися» в молитві не означає лише заразитися загальним настроєм. Цей естетичний психологізм є занепад молитовної тверезості й реалізму. Для нього протиотрутою слід з примусом ужити келейні вправи, розумне діяння, «молитву Ісусову», — потрібно навчитися пильнувати й тверезитися. Без цього «соборна молитва» непосильна, і немічний брат отруюється нею і ще радіє своєму отруєнню. Тому й належиться до Євхаристії готуватися в покаянному випробуванні, — не лише для того, щоб отримати очищення й відпущення гріхів, — але ще й для того, аби в покаянні зібрати свою дущу, помисли та почуття і набути здатність молитися «єдиними вустами та єдиним серцем». У соборній молитві не треба губитися, — потрібно радіти розширенню своєї особистості, а не втраті її.

Є ще й інша спокуса в спільній молитві: спокуса обрядового благочестя. Іноді Типікон затуляє саму аскезу. Найнебезпечніший не грубий законницький ритуалізм, рабська заляканість дисциплінарними приписами статуту, коли навіть не залишається часу для молитовної свободи. Значно небезпечніший естетичний ритуалізм. Типікон не такий небезпечний у руках псаломщика, як у руках естета. Найнебезпечніше розкласти богослужіння на артистичні ритми переживань. І тут знову розкривається та сама антиномія. Належить пильнувати красу храму й прикрашати його. Художня суворість статутної служби, піснеспіви, багатство лампад, дим кадильний, лики святих ікон, — у цьому безперечна релігійна цінність і краса. Це вже якесь передування перетворюваного світу... І, проте, є інший полюс. Великі подвижники часто не любили пишних і рукотворних храмів, дорогоцінних посудин і вбрання, багатства лампад. Їм більше до вподоби було служити Богу у бідності й убогості, у простоті, поширюючи незаможність і смирення на самі храми. Таким був Златоуст: «Церква не для того, аби в ній плавити золото, кувати срібло, — вона є торжествуючий собор Ангелів. Не срібна тоді була трапеза, і не із золотої посудини Христос давав питво, — Кров Свою учням. Хочеш вшанувати Тіло Христове? Не зневажай, коли бачиш Христа оголеним. Що користі, якщо трапеза Христова повна золотих посудин, а Сам Христос знемагає від голоду. Ти робиш золоту чашу, але не подаєш у чаші студеної води». Так Златоуст говорив не раз. І ці слова звучать якимось урочистим обмеженням усієї краси християнських храмів, — не лише в їхній розкоші та багатстві, але й у самій їхній рукотворній красі. В усякому разі, ще важливіша краса нерукотворного храму — кожної душі християнської. Неправильно спрощувати слова Златоуста до філантропічної та моралістичної максими. І є своя неспростовна правда в храмобудівництві. Однак є і межа для цього усього лише рукотворного діяння. І небезпечно стає, коли надто багато рукотвориться. Чи не приохочується душа до цих речових символів і подоб більше допустимої міри...

В особистому житті та в особистому правилі життя треба знайти свою особисту міру, — і поєднати в цільності подвигу й келійне безгоміння, і торжество соборних піснеспівів. Шлях завжди серед небезпек. Є небезпека усамітнитися в сектантській розчуленості й одинокості, у нетверезості самозамилування. І є небезпека настільки загубитися і розчинитися в колективі церковному (що часто є пародією на невдалу соборність), що втратиться і саме вміння постати перед Богом в особистому відповідальному випробуванні ... І те саме можна сказати й про життєвий шлях узагалі. Тут, як завжди, стоїть непримиренне нерозуміння щодо «особистого спасіння» й «громадського діяння....» Це дуже не нове нерозуміння. Ми знайдемо його в стародавніх житіях і патериках. Одні бігали від людей, аби спастися. Інші шукали людей, щоб було кому допомогти й послужити. Одні будували тут Град Божий, аби вже зараз райськими квітами поросла Божа земля. А інші пам’ятали та нагадували, що тільки Прийдешнє шукаємо. Знову два шляхи: шлях творчості й шлях пильнування... Кожний вирішує ці вагання в подвигу життя й розуміння. І на певному рівні духовного життя в протиріччях відкривається співзвучність.

Так, чекаємо на Друге Пришестя, і для нього збираємо єлей, і стоїмо напоготові з підперезаними чреслами та з палаючими свічками. Але очікуємо в пильнуванні, не в ледарстві. Не будуємо тут постійного граду. Але вже час збирати нерукотворне й живе каміння для Прийдешнього... І саме діяння в миру вже стає новою пустелею. А вища правда — у любові. Це є найкращий шлях.

Опублiковано: № 4 (70) Дата публiкацiї на сайтi: 24 July 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Вища правда любові

Вища правда любові

Георгій Флоровський
Журнал «Отрок.ua»
Усамітнення може стати звабою та небезпекою, коли отруюється аристократичною гидливістю, психологізмом, коли брати та ближні починають заважати молитві, коли перемагає егоцентризм і егоцентрична самозакоханість, коли храм здається занадто гамірним та велелюдним. Це є удаване пустельництво, удаваний затвор. Або, якщо бажаєте, і справжній затвор, — але не наодинці з Богом, але наодинці із самим собою, без Бога.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
20:34 29.09.2014 | Ирина
Спасибо за обьяснение и разьяснение. Это действительно высоко и страшно. Мне очень хотелось бы попасть в своей жизни, на такое богослужение где все соберуться и бомжи и политики и олигархи и знаменитые актёры кино и знаменитые эстрадные певцы и современные молодёжные группы и наша сегодняшняя молодёж и плохие и хорошие и патриархи из других стран и политики из других стран и понять вот то что вы написали одним духом , что все одним духом и все желают друг другу счастья и добра, здоровья и благополучия денег и ума, чтобы государство любило заботилось о своём народе так как заботящая мать своих детях.
08:03 25.07.2014 | Elli
спасибо вам.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: