У кожної людини свій погляд на навколишній світ. Багато в чому він визначається місцем роботи. Наприклад, якщо ви таксист, то у вашому розумінні світ постійно кудись рухається, поспішає, запізнюється. Якщо ви лікар, ваш світ — це люди, які нескінченно хворіють, страждають, на щось скаржаться. Якщо ви працюєте у продуктовому магазині, навколо вас завжди голодний, ненаситний світ, який жує... А якщо людина працює у церковній крамниці, яким уявляється навколишній світ їй?
У часи моєї роботи в храмі світ поставав переді мною таким, що шукає... свідомо чи несвідомо шукає Бога, свого Творця. І ті, хто в пошуку, і ті, хто вже знайшли, — усі приходять до храму, до дому Божого помолитися, запалити свічку, купити святий образ... І на людину, яка працює в церкві, покладається особлива відповідальність. Від її ставлення до людей, які, можливо, вперше переступають поріг храму, часто залежить, чи прийде ця людина сюди ще раз, чи захоче жити церковним життям — чи ні. І як радісно буває бачити людей, які знову й знову приходять до дому Божого, і не тільки спостерігати за ними, а й брати участь у процесі їхнього воцерковлення!
Звичайно, працювати у церковній крамниці непросто. Стоячи за прилавком, не перестаєш дивуватися кількості забобонів і багатству уяви тих, хто їх вигадує. Чого тільки не дізнаєшся від «захожан»! Наприклад, якщо ти випадково забув у храмі щось зі своїх речей — у жодному разі не можна за ним повертатися! Це — «погана прикмета». Забув щось у храмі — все, не бачити тобі більше ні сумки з документами, ні гаманця із зарплатою. Змиряйся. А що казати тим, хто хоче купити ікону, яка відповідає їхньому знаку зодіаку, ікону «на щастя», ікону «від вроків»?
Одного разу на свято Благовіщення до церковної крамниці зайшли дві жінки й одразу запитали мене: «Скажіть, вам гріхи можна здати?» Напевно, в мене на обличчі було написано: «Сьогодні й тільки сьогодні приймаю всі ваші гріхи!» Виявляється, існує думка, що саме на Благовіщення відпускаються усі гріхи, але де й ким — фольклор замовчує.
Чи не кожен, хто прийшов уперше, запитує, якій іконі ставити свічку за здоров’я, а якій — «за упокій». Здається, що не святим угодникам, не Матері Божій і не всесильному Богу поспішають вони піднести молитву — а прийшли опустити монетку до запрограмованого автомата... Якось раз мила дівчина запитала мене: «Чи можна запалювати вдруге свічку, якщо вона погасла?» Що мені робити в цій ситуації: сміятися, дивуватися, обурюватися? Тут, буває, згадаєш себе — адже теж колись такою була. А може, навіть гірше. Відразу пропадає бажання обурюватися — спокійно й терпляче пояснюєш, що до чого...
На жаль, не кожен, хто приходить до церковної крамниці, готовий довіритися продавцеві. Пам’ятаю людину, яка побачила на вітрині пластмасовий похоронний хрест досить значних розмірів і захотіла саме його носити на шиї як натільний хрестик. Жодні аргументи її не переконували. «Що там ці церковні крамарі розуміють!»
Але не все так погано. У моїй практиці безліч випадків хороших і корисних. Пам’ятаю випадок, завдяки якому я почала читати Євангеліє. Так вийшло, що моє воцерковлення почалося саме з роботи у церковній крамниці. Через те, що в нашому храмі спочивають мощі святого, до нас приїжджають люди здалеку. Якось заїхав один літній священик і після недовгої розмови зі мною раптом запитав, чи читаю я Святе Євангеліє. Я відповіла, що вирішила «почати спочатку» і спершу прочитати Старий Завіт, а потім уже й Новий. А батюшка ненав’язливо порадив вчинити навпаки, адже Євангеліє важливіше. Після того як він пішов, я, недовго думаючи, стала читати Новий Завіт і майже відразу зрозуміла, що батюшка мав на увазі. Це було важливо для мене.
Десятки й сотні людей проходять щодня через церковну крамницю. Від когось я навчаюся чогось хорошого, хтось дізнається щось нове й корисне від мене. І це чудово! Був випадок, коли жінка, вже приклавшись до мощей, помолилася й, ідучи, затрималася. Ми розговорилися, і вона, вражена епізодами житія святого й сучасними дивами, щиро подивувалася: «Який угодник Божий спочиває тут! Піду ще раз прикладуся».
Бували випадки, коли люди ставили мені запитання, на які я не могла відповісти з упевненістю. Часом ставало совісно: адже якщо мені довірили таке місце роботи й люди запитують про щось в надії отримати відповідь, не можна обманити їхні очікування. Потім я шукала відповіді на ці запитання, запитувала батюшок, щоб наступного разу той, хто питає, отримав правильну відповідь. Та й для себе таким чином я відкривала багато нового.
Іноді люди діляться своїм горем і просять поради, як вчинити. І я маю бути готова вислухати, поспівчувати, втішити. Але, звичайно ж, від серця, як людина людині, а не напоказ, як всезнайка. Буває, хтось розповідає свої переживання, приголомшливі випадки з життя, і на їхньому тлі бачиш себе якоюсь нікчемою і думаєш: «Бувають же такі люди!»
Існує таке явище, як звикання до святині, особливо небезпечне для тих, хто працює у храмі. Часто я отримувала «струс», помічаючи, з яким благоговінням люди поклоняються святим мощам, дізнаючись, з яких далеких країв вони приїжджають, слухаючи розповіді про дива, що сталися за молитвами нашого святого. І як часто доводилося чути: «Яка ви щаслива! Така молоденька, а працюєте у святому місці!» Тоді дійсно починаєш цінувати своє місце роботи...
Чудово, коли є порозуміння між тими, хто працює у церковній крамниці, й парафіянами. Вони з того боку прилавка чекають від нас уваги, участі, доброти й знань, достатніх для відповідей на їхні запитання. А ми, зі свого боку, завжди повинні бути готові допомогти людині розібратися у питанні, що хвилює її, «не зважаючи на особи». Так, це важко, і буває, втомлюєшся від нескінченних забобонів і від одноманітних запитань. Але потрібно намагатися бачити в кожному, хто приходить, образ Божий і все робити від душі, як для Самого Господа, адже проклятий, хто робить роботу Господню недбало (Єр. 48, 10).
І таксисти, і лікарі, і продавці — усі рівні перед Богом. У храмі людина намагається «відкласти всяке житейське піклування» і полинути до Горнього. І світ, який постійно кудись поспішає, чимось хворіє, вічно голодний, залишається за стінами храму. А перед вівтарем диякон читає: Не журіться про життя своє, що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся… Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться (Мт, 6, 33).