Уявіть, що люди живуть у підвалі, в підземеллі. Вогко, холодно, затхле повітря — але жити можна. Важко здобувають їжу: полюють на пацюків, вирощують підземні гриби. Розмножуються, борються за владу, за кращий куток...

Посеред підвалу — сходи нагору, десять прольотів — і двері. А за дверима — прекрасний світ: поля та ліси, моря та ріки, безодня благодатного неба в пташиному співі. І світлі щасливі люди чекають на своїх братів та сестер з далекої підземної країни. Але в похмурому підземеллі своя логіка: «треба жити (полювати на пацюків!), а не фантазувати»; «а хто довів, що там щось є — адже звідти ще ніхто не повертався?» (ще б пак!); «а раптом це пастка, нас хочуть обдурити» (але чому б не перевірити?).

Хто ми? Народ підземелля — ледарі, боягузи, невдахи, застиглі в незграбних позах перед сходами, наче персонажі Дантового «Пекла»? А якщо ми все ж таки Люди — тоді чому ми живемо в підземеллі та живимося пацюками? Чому наше життя горизонтальне, коли Богом всім нам даровані крила?

З ким ми? Який робимо вибір? І не варто себе дурити — коли нам здається, що ми «просто живемо» і не робимо ніякого вибору — значить, ми його вже зробили: ми не з Богом. А хто не зі Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає (Мф. 12, 30).

То чи не варто спробувати піднятися сходами?