Християнином я став, пливучи за течією. Мене ніщо не вдаряло по голові. Не було жахливих подій, які перевертають усе в душі з ніг на голову. Ні. Все було просто й легко.
Як і багатьох інших, хрестили мене в дитинстві. У родині не говорили про Бога й тим більше не говорили про Нього зі мною.
Але в квартирі завжди висіла ікона Христа. Правда, на кухні.
Пам’ятаю, бабуся перед сном читала молитви. Смішні тоді, тому що Бога немає ― про це мені розповідали у школі. І зворушливі зараз ― вона, як я тепер розумію, вигадувала їх сама.
Щороку, на Великдень, бабуся й мама пекли паски. І мене завжди дивувало, чому їх не можна їсти в суботу (Велику, це я зараз знаю). Просто не можна ― інакше страждали лоб й інші (м’які) частини тіла. А от у неділю ― вже можна.
А ще на Великдень приходили гості. В основному родичі. Усі вітали один одного: «Христос воскрес!» ― і відповідали: «Воістину воскрес!». Ніхто не пояснював, Хто такий Христос, чи помирав Він. Але Його Воскресіння сумнівів не викликало.
Словом, ікона на кухні й застілля на Великдень ― саме так я зустрівся з Богом.
Життя йшло своїм ладом.
Змінювалися моди, приходили й ішли учителі життя. Голодування змінювалося сироїдінням ― чи навпаки? Пити слід було лише дистильовану воду, а захоплення біоенергетикою змінювалося зацікавленням Реріхами. До речі, останні в нашій родині так і не прижилися. Дуже мало було в пошуках Шамбали і спробах розгледіти свою ауру практичного змісту ― як їсти, щоб не гладшати, і що їсти, щоб схуднути.
Не хочу, щоб склалося враження, ніби в нашій родині панував культ їжі. Ні, не їжі, але ― реальності. Тієї, яку можна уявити, помислити, нафантазувати ― зрештою, до якої можна просто торкнутися руками.
Світ був повен таємниць. Загадки були скрізь. Що таке Тунгуський метеорит? Хто, як і навіщо побудував Баальбек? Астравідья ― міф чи реальність? Це всього лише заголовки статей у популярних журналах… Ми були впевнені ― на всі ці питання є відповіді. Усі загадки можна пояснити з погляду фізики. Чи хімії. Чи геології.
Добре пам’ятаю, як я дізнався про існування іншої реальності. Це була книга. «Майстер і Маргарита». Я зрозумів: є щось, чого я не бачу. Але тим не менше воно ― існує.
Я був далеко від дому тоді. Служив у армії. А коли повернувся, батьки сказали, що потрібно ходити до храму, сповідуватись і причащатись. Самі вони вже ходили ― спочатку за компанію з родичами.
І я погодився з батьками. Адже в тому, невидимому, світі бувало страшно. А свята вода, як і церковні обряди загалом, відганяють усяку нечисть ― це я знав з фільму «Жахи на вулиці В’язів». А ось слова Таїнство ― ще не знав…
А через рік батьки сказали, що буде піст, так званий Великий, і вони збираються не їсти м’яса. А я чомусь вирішив не їсти ще й риби. І, здається, не пити молока. Я, пам’ятається, схуднув тоді. І перестав слідкувати за вагою. І до цих пір не слідкую. Вона, вага, регулюється якось самостійно.
Тоді я почав вважати себе християнином.
Ходив до храму в неділю ― частіше, якщо було сумно, і рідше, якщо радісно. Коли вважав, що повністю щасливий, ― не ходив зовсім.
Життя продовжувалося. Змінювалися місця роботи й навчання, захоплення й хобі, соціальні системи й назви держав. Увесь час навколо мене щось змінювалося, щось проносилося повз ― ніби вода, що тече, ніби пісок, що сиплеться. І я розумів, відчував, почував ― це проходить повз мій Час. Час, відпущений мені. Його з кожним днем усе менше.
І я почав боятися Часу.
Я намагався уявити собі світ ― без мене. Не виходило. Це заспокоювало, але не надовго.
Обов’язково приходив день, коли я згадував: мене ― не буде.
Я не сумнівався у вічному житті. Я відвідував храм у неділю, чотири рази на рік причащався.
Але навіщо життя вічне, якщо я не зможу ходити улюбленими вулицями?
Так тривало декілька років.
А потім ― знову нічого не відбулося. Але я почав частіше бувати на службі. За компанію.
І частіше причащатися. Також за компанію ― спочатку…
Власне, наразі ― це вся історія. Сподіваюся, кінець її не скоро, але в будь-якому випадку ― Часу я більше не боюся.
