«За компанію»

Християнином я став, пливучи за течією. Мене ніщо не вдаряло по голові. Не було жахливих подій, які перевертають усе в душі з ніг на голову. Ні. Все було просто й легко.

Як і багатьох інших, хрестили мене в дитинстві. У родині не говорили про Бога й тим більше не говорили про Нього зі мною.

Але в квартирі завжди висіла ікона Христа. Правда, на кухні.

Пам’ятаю, бабуся перед сном читала молитви. Смішні тоді, тому що Бога немає ― про це мені розповідали у школі. І зворушливі зараз ― вона, як я тепер розумію, вигадувала їх сама.

Щороку, на Великдень, бабуся й мама пекли паски. І мене завжди дивувало, чому їх не можна їсти в суботу (Велику, це я зараз знаю). Просто не можна ― інакше страждали лоб й інші (м’які) частини тіла. А от у неділю ― вже можна.

А ще на Великдень приходили гості. В основному родичі. Усі вітали один одного: «Христос воскрес!» ― і відповідали: «Воістину воскрес!». Ніхто не пояснював, Хто такий Христос, чи помирав Він. Але Його Воскресіння сумнівів не викликало.

Словом, ікона на кухні й застілля на Великдень ― саме так я зустрівся з Богом.

Життя йшло своїм ладом.

Змінювалися моди, приходили й ішли учителі життя. Голодування змінювалося сироїдінням ― чи навпаки? Пити слід було лише дистильовану воду, а захоплення біоенергетикою змінювалося зацікавленням Реріхами. До речі, останні в нашій родині так і не прижилися. Дуже мало було в пошуках Шамбали і спробах розгледіти свою ауру практичного змісту ― як їсти, щоб не гладшати, і що їсти, щоб схуднути.

Не хочу, щоб склалося враження, ніби в нашій родині панував культ їжі. Ні, не їжі, але ― реальності. Тієї, яку можна уявити, помислити, нафантазувати ― зрештою, до якої можна просто торкнутися руками.

Світ був повен таємниць. Загадки були скрізь. Що таке Тунгуський метеорит? Хто, як і навіщо побудував Баальбек? Астравідья ― міф чи реальність? Це всього лише заголовки статей у популярних журналах… Ми були впевнені ― на всі ці питання є відповіді. Усі загадки можна пояснити з погляду фізики. Чи хімії. Чи геології.

Добре пам’ятаю, як я дізнався про існування іншої реальності. Це була книга. «Майстер і Маргарита». Я зрозумів: є щось, чого я не бачу. Але тим не менше воно ― існує.

Я був далеко від дому тоді. Служив у армії. А коли повернувся, батьки сказали, що потрібно ходити до храму, сповідуватись і причащатись. Самі вони вже ходили ― спочатку за компанію з родичами.

І я погодився з батьками. Адже в тому, невидимому, світі бувало страшно. А свята вода, як і церковні обряди загалом, відганяють усяку нечисть ― це я знав з фільму «Жахи на вулиці В’язів». А ось слова Таїнство ― ще не знав…

А через рік батьки сказали, що буде піст, так званий Великий, і вони збираються не їсти м’яса. А я чомусь вирішив не їсти ще й риби. І, здається, не пити молока. Я, пам’ятається, схуднув тоді. І перестав слідкувати за вагою. І до цих пір не слідкую. Вона, вага, регулюється якось самостійно.

Тоді я почав вважати себе християнином.

Ходив до храму в неділю ― частіше, якщо було сумно, і рідше, якщо радісно. Коли вважав, що повністю щасливий, ― не ходив зовсім.

Життя продовжувалося. Змінювалися місця роботи й навчання, захоплення й хобі, соціальні системи й назви держав. Увесь час навколо мене щось змінювалося, щось проносилося повз ― ніби вода, що тече, ніби пісок, що сиплеться. І я розумів, відчував, почував ― це проходить повз мій Час. Час, відпущений мені. Його з кожним днем усе менше.

І я почав боятися Часу.

Я намагався уявити собі світ ― без мене. Не виходило. Це заспокоювало, але не надовго.

Обов’язково приходив день, коли я згадував: мене ― не буде.

Я не сумнівався у вічному житті. Я відвідував храм у неділю, чотири рази на рік причащався.

Але навіщо життя вічне, якщо я не зможу ходити улюбленими вулицями?

Так тривало декілька років.

А потім ― знову нічого не відбулося. Але я почав частіше бувати на службі. За компанію.

І частіше причащатися. Також за компанію ― спочатку…

Власне, наразі ― це вся історія. Сподіваюся, кінець її не скоро, але в будь-якому випадку ― Часу я більше не боюся.

Опублiковано: № 8 (19) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
15:55 27.09.2011 | Антонина
Я дико боюсь смерти. Не самого её факта, а то что это будет больно.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: