Священик Михаїл Шполянський:
Моя порада: будь наполегливим у досягненні своєї мети на шляху до Бога. Не опускай руки після перших розчарувань і невдач. Навіть стократно падаючи, стократно піднімайся — вчать наші святі. Саме через ці падіння проходить шлях до перемоги. Царство Небесне силою здобувається, і хто вживає зусилля, обіймає його (Мф. 11, 12).
Багатьох з новонавернених спокушає незрозумілість для них церковнослов’янської мови. Але чому ж тоді, поживши кілька років церковним життям, ті самі люди, як правило, стають переконаними захисниками збереження цієї богослужбової мови? А це тому, що з часом відкривається те, чого не видно з першого погляду, — дивна краса та духовна насиченість чистої, створеної Святими отцями духоносної мови. Навряд чи є нормальною людина, котра відстоюватиме заміну мови поезії на мову канцелярії, або ж мови канцелярії — на мову базару. Так само ідею повної заміни святої мови богослужіння на щоденну розмовну мову більшість членів нашої Церкви сприймає як невиправдане спрощення. То ж не засмучуйся від того, що одразу ти не все розумієш із церковних молитв. Прийде час, проявиш терпіння та наполегливість на шляху до Бога — й усе стане на свої місця, і засяє нескінченною глибиною та красою премудрість православного богослужіння.
Священик Володимир Вігілянський:
Вкрай важливо тверезо оцінити своє справжнє місце у координатах вічності. Багато досвідчених церковних пастирів задля цього радять ще раз прочитати від початку до кінця Євангеліє — аби знайти себе в оточенні Христа: чи ти з тими, хто Його жене, хто Його зраджує, судить і розпинає; а чи, може, ти з тими, хто йде за Ним, вбачаючи у Ньому пророка і вчителя, але згодом, коли треба визнати у Ньому Сина Божого, відходить від Нього; а може, ти перебуваєш серед хворих, сліпих, біснуватих, розслаблених і кровоточивих, які очікують від Христа зцілення; може, ти себе впізнаєш у тому фарисеєві, котрий поститься, віддає десятину як милостиню, часто молиться і дякує Богові, що він не такий, як деякі грішники, злодії, перелюбники й митарі, про якого, одначе, Христос сказав, що «кожен, хто підноситься, буде принижений» (Лк. 18, 14); але найпевніше ти знайдеш себе у тому невтішному батькові біснуватого хлопчика, який підійшов до Христа з проханням про зцілення сина, й у відповідь якому Ісус сказав: «Якщо хоч якось можеш вірувати, то все можливо для віруючого. Й одразу батько хлопчика зі сльозами закричав: вірую, Господи! допоможи моєму невірству» (Мк. 9, 23–24)?
Таке прочитання Євангелія спричинить найцінніші наслідки — людина отримає певну точку відліку; їй увиразниться шлях, котрим слід іти, аби наблизитися до Христа.
Священик Артемій Владіміров:
Часто у новонавернених можна спостерігати певну помилку у стосунках з ближніми. Вони прагнуть просвітити усіх і кожного, хто трапляється на їхньому шляху. Починається своєрідне духовне «інквізиторство». Якщо досконалого християнина характеризує обережність, тактовність, чуйність, небажання пригнітити будь-чию свободу — то новонавернений нагадує танк, що наїжджає та підминає під себе слухачів. Найпоказовіша картина для новонаверненого така: ось він хапає людину в черзі у громадську вбиральню, відкручує ґудзики на її сюртукові та проповідує їй, ігноруючи не так моральний, як фізичний її стан. Хоча тут м’якість, такт, світле спілкування з людьми були б значно ефективнішими за подібний ригоризм.
Диякон Андрій Кураєв:
Багато людей, коли приходять до Церкви, за роки свого неофітства втрачають смак до своєї мирської професії, намагаються її залишити. Людина, якщо вона щиро переживає свою віру, має пережити набуття віри як кризу. Це ознака здорового, нормального розвитку, якщо попередня діяльність здається позбавленою смаку. Художники починають сушити свої пензлі, поети залишають поезію, музиканти — музику. Все стає прісним, знебарвлюється порівняно з новонабутим сенсом.
Взагалі, якщо православний юнак не мріяв про монастир — значить, з його церковним життям щось негаразд. Хоч би півроку церковна людина мусить походити з такою мрією в серці (бо інакше вона ніколи не буде розуміти монашество; а без розуміння чернецтва неможливе й розуміння Православ’я). Але не завжди мрія має втілюватися в реальність. Господь і наміри цілує. Хтось мусить і з людьми залишитись. Тому свої радикальні прагнення варто врівноважувати словом апостола Павла: залишайтесь у тому званні, в якому кожний покликаний до віри.
Монахів у нас вистачає (у Росії їх близько 8000). Церкві, може, найбільше нині бракує людей, здатних професійно працювати у світських структурах, але робити це з православною мотивацією.
