За вiкном

Так уже сталось, що свого духовного «пробудження» зовсім не пам’ятаю.

Зросла я в сім’ї атеїстів, і що насправді стало причиною рішення охреститись, я вже й не згадаю. Знаю лише, що коли мені було 14, ми з братом пішли повідомити мамі, що ми будемо хреститись, не наводячи при цьому ніяких аргументів. Та здивувалась, але одразу ж погодилась. Втрьох ми й поїхали до Покровського.

Того дня все було якимось інакшим, незвичним. Церква, осяяна скупим зимовим сонцем, батюшка, який мав вигляд інтелігентної, розумної і доброї людини. Він промовляв якісь слова, виконував зовсім незрозумілі дії, а ми безвідповідально шушукались і сміялись, не в змозі втримати в собі щось нове і радісне. Батюшка усміхався у відповідь, і відкриття, що його вже зробили до нас тисячі інших — «Вони теж можуть сміятись!» — мене вже й не дуже вразило, стільки нового було довкола нас. А на вулиці в обличчя пахнула дивовижна свіжість, з якою десь у глибинах підсвідомості проасоціювалось і поєдналось Хрещення.

Ну а далі, як ви розумієте, православним одразу ніхто не став. Просто приємно було принагідно промовити ні до чого не зобов’язуюче «я — православна».

Саме так ми і відповіли, коли до нас на уроці заявився «вчитель» із кунг-фу. На наше здивування, він анітрохи не розгубився, і сказав, що одне з іншим зовсім не розходиться по суті. Клас залихоманило. Більшість дівчат потяглось туди. Скажу одразу, що нам не пощастило. Ми шукали фізичної підготовки, яка, в чому я переконана й досі, є просто необхідною. А потрапили до секти, яка зветься «Білий лотос» і досі справедливо посідає одне з провідних місць у списку тоталітарних сект. Щось привабливе було у всьому цьому. Тренування, перші успіхи, нові можливості, чіткість і безкомпромісність, шалене навантаження, яке дарувало таку ж шалену радість. Поступово стало примішуватись щось інше, якась чужа філософія. Іноді траплялось щось таке, від чого все всередині ставало дибки: ми повинні були концентруватись на ненависті, помсті, чули фрази на зразок «кращий ворог — мертвий ворог»; «кунг-фу над усе». Далі зазвучали таємничі розмови про якусь силу, енергію, яка може бити і на відстані, інші численні дурниці, але зупинило мене не це. Просто ми перейшли на «вищий» ступінь, і нас повели до «чорної кімнати». Тут стояв портрет якогось-там гуру, обвитий квітами, стіни кімнати були обтягнені чорною тканиною, панувала відразлива напівтемрява, і звучала вимога стати на коліна. Було якось тоскно, хотілося кудись зникнути, але всі навколо були такими спокійними... А потім усі стали на коліна, і я також. У цю секунду в думках забились зовсім незнайомі слова: «Господи, прости!» Не пам’ятаю, як піднялась, вийшла. Про те, щоб іти туди знову не було й мови. Дівчата не розуміли, що зі мною трапилось, а я не могла пояснити. Мене називали слабачкою, але це зовсім не зачіпало, я наче прокинулась, а вони ще спали.

Не можна сказати, що протягом цього часу я зовсім не заходила до церкви. Під час випускних екзаменів ми з подругами ставили там свічки і «довго» молились. Було незрозуміло для чого сюди прийшли ці люди в іншому одязі. Вони прийшли ще до мене, це точно, я вже тут хвилин 15–20, а вони, по-моєму, ще й не збираються. Зрештою, в житті трапляються речі й страшніші за екзамени, хоча на нещасних вони теж не схожі. Дивні люди, а втім, було видно, що вони знають, навіщо тут стоять.

Якраз тоді ж вулиці нашого міста затопили ріки протестантських проповідників. Добре пам‘ятаючи, що «я — православна», обривала їхні закиди з перших слів. Було неприємно, що вони лізуть своїми чоботями просто в душу, на ходу коригуючи неправильні, на їх думку, поняття. Серед моїх знайомих знайшлася людина, яка змінила моє ставлення до них. Відвідування цієї «Церкви» мало дивний вплив на неї. Вона стала серйозною і врівноваженою. Це інтригувало. Може, справді, Бог із ними? Так я і потрапила на їхнє зібрання. Легко знайшла вільне місце, і мені одразу до рук тицьнули якусь збірку пісень. Усі навколо мені усміхались, щоправда не зовсім щиро, якось по-американському, але вони, як могли, намагались зробити мені приємно, і я була їм вдячна. Тоді всі піднялись і почали співати. Спочатку я мугикала щось, аби не образити людей, але ситуація навколо так змінювалась, що скоро я вже стояла з відкритим ротом і розглядала натовп. Люди шаленіли, вигукували якісь окремі слова, і було якось незручно за них. Після співу народ підбадьорився, наче грибочки після дощу, і, коли якийсь хлопець зі сцени виголошував проповідь, зривалися з місця і кричали: «Амінь!», «Давай!», «Так його!». Розібратись, кого «його», бракувало досвіду, не було ще досвіду й для того, щоб зрозуміти, навіщо це все треба. Я стримувалась, щоб не встати і не піти, бо все чекала, що зараз відбудеться те, головне, для чого я тут. Але все скінчилось дуже швидко. Люди вставали і розходились, розпашілі, збуджені. А я стояла і нічого не могла второпати. Мене обманули, це однозначно. Щось не так. Я ж чекала на зустріч із Богом, а Його тут вочевидь не було. Були пісні, розмови, була проповідь, але не Він. Це було так відверто і однозначно, що я з полегкістю відмовилась від наступної зустрічі.

Треба було шукати далі. І ось тут у мене з’явились друзі, що теж шукали Його. Вони були вже обвінчаними, і чітко усвідомлювали, що шукати треба саме в Православ’ї. На першу сповідь я прийшла до тієї ж церкви, де їх вінчали. Мені потрібна була лише сповідь, але довелося відстояти 3 години служби, бо початок сповіді я не помітила. Стомлені батюшки виходили з вівтаря, але я таки підійшла до одного і попросила посповідати. Під час сповіді наче щось у душі віднайшло своє місце, розплющились очі, і я чітко побачила себе ніби збоку. "Жалюгідне видовище!«— як сказав колись віслючок Іа, друг Вінні-Пуха. І так само стало очевидно, що я знайшла Того, Кого так довго шукала.

Невздовзі я вже йшла до свого першого причастя. Ви ж знаєте це відчуття! Неділя. Ранок. Місто ще зовсім сонне. А навколо тиша і дивовижна свіжість.

Пройшли роки. Розповідати щось про себе зараз немає сенсу. Адже ви самі знаєте, що з тієї миті, як ми вперше щиро промовляємо: «Хай буде воля Твоя», життя перетворюється на низку чудес, незвичайної опіки. І кожне рішення приймається так, як підказує тобі Він, і кожну хвилину ти намагаєшся провести так, аби потім можна було... Стоп! Що я там сказала про кожну хвилину? Гарні слова. Але життя є життя. Ось чоловік допікає вже до живого. Гордо прямую до іншої кімнати, аби придумати достойну відповідь. Таку, яка не те що допече, засмажить його. Ну, мозок, давай, горішків, яких обіцяли по телевізору, не буде! Може, хіба, трохи кисню. Відчиняю вікно, вистромлююсь наполовину. А на вулиці... На вулиці свіжість, так, та сама дивовижна свіжість.

Опублiковано: № 3 (14) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
20:56 24.12.2008 | Наталья
Спасибо! Очень тёплая статья! И очень близкая...
00:33 15.11.2008 | свящ. Віталій Ейсмонт
Стаття прекрасна, відчувається, що Мирослава - справжній журналіст-публіцист. Розповідь вселяє надію, проте вона, на мій погляд залишилася недовершеною, з невизначеним закінченням...
20:58 13.06.2008 | Валентина
Супер! Так тримати! Стаття просто захоплює! Мирослава, ви дійсно щаслива людина.
23:45 10.05.2008 | Lina
Мирославочка, МОЛОДЕЦ!
17:21 26.09.2007 | elena
как красиво... просто нет слов...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: