Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/zabolockii_starii_i_novii.html

Заболоцький старий і новий

Олег Кочевих

Штрихи до портрета

Микола Заболоцький — одна людина, але два поети. Пітерський іронічний авангардист 20-х років та московський неокласик 50-х років ХХ століття. Настільки емоційно розрізняються етапи творчості однієї людини, що навіть цікаво і здорово знаходити ті душевні ниточки, котрі зв’язують його образ в одне ціле.

Зазвичай спочатку пізнаєш пізнього, спокійного Заболоцького. Він зрозуміліший та хрестоматійніший. Навіть у нинішній Україні вчителі зарубіжної літератури — і ті, поза будь-якими програмами, намагаються не пройти повз романс «Зацелована, околдована...»

І вже потім, коли берешся за збірку віршів цього поета, виникає дивне враження. Починає здаватися, що ранній модерністський Заболоцький мовби тужить... за собою, пізнім. Крізь яскравість, оригінальність, навіть крізь гумористичний запал його молодих віршів уже просвічує деяка мрія. Мрія велична і неймовірно проста. Це уповання, сподівання і просто очікування земної людської гармонії.

Здавалося б, не дивно: хто про це хоч раз не мріяв? Але ж тут молода людина у дуже пафосні революційні роки (мовою того часу, «боєць літературного фронту», «на передовій боротьби зі світовим міщанством») душею тягнеться до тихої та доброї впорядкованості. І хоча створює пристрасні пустотливі вірші, й хоча згодом сам напише, «Я не ищу гармонии в природе», — та у глибині душі явно бачить ідеал всесвітнього ладу людей з людьми та природою. Готується до бенкету і не страшиться чуми, вже явної та повсюдної. І проносить оце дивовижне тяжіння крізь усе життя, п’ять із половиною десятиліть, з яких понад половину припало на сталінські роки.

Йому випадуть роки таборів. Спочатку зникнуть друзі, знайомі. Та якраз у цій загрозливій атмосфері 1930-х років поезія Заболоцького піднімається до пушкінської чистоти та строгості. Потім епоха вимагає від нього й особистої фізичної жертви. Після арешту він не зламався, витримав, вижив, у в’язниці писав прекрасний переклад «Слова о полку Ігоревім», стоячи на колінах перед нарами. Навіть у таборі творив, перекладав... і під кінець війни повернувся. Мрійник Заболоцький з його проникливою вірою в особисте безсмертя (хоча й дещо антично-язичницькою) до такого випробування виявився готовим.

Та згодом починається набагато страшніша для нього душевна перевірка. Дружина поета, котра дивувала всіх покорою та відданістю, мати їхніх двох дорослих дітей, після тридцяти років шлюбу, «на старості років» пішла до іншого.

Микола — про Миколу

"Неможливо передати його подив, образу і горе, — згадує друг поета Микола Корнійович Чуковський. — Він знав усі вчинки, котрі вона могла зробити, і раптом у сорок дев’ять років вона скоїла вчинок, абсолютно ним не передбачений. Залишившись один, у тузі та нещасті, Заболоцький нікому не жалівся. Він продовжував так само завзято й систематично працювати над перекладами, як і раніше, він уважно піклувався про дітей. Усі свої муки він висловив тільки у віршах, — можливо, найпрекрасніших за всі, написані ним за життя. Він тужив за Катериною Василівною і від початку болісно турбувався про неї. Він вважав, що вони обидва винні, — отже, звинувачував і себе. Думав про неї повсякчас, бачив її скрізь. Не робив жодних спроб повернути її, але гострота туги його і ніжність не минали.

Він зайшов до мене якось у другій половині серпня 1958 року, — продовжує М. Чуковський свої спогади, — і перед тим, як іти, прочитав вірш, котрий вразив мене. Це була сувора вимога, звернена до самого себе:

Не позволяй душе лениться!
Чтоб в ступе воду не толочь,
Душа обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь!

Гони ее от дома к дому,
Тащи с этапа на этап,
По пустырю, по бурелому
Через сугроб, через ухаб!

Не разрешай ей спать в постели
При свете утренней звезды,
Держи лентяйку в черном теле
И не снимай с нее узды!

Коль дать ей вздумаешь поблажку,
Освобождая от работ,
Она последнюю рубашку
С тебя без жалости сорвёт.

А ты хватай ее за плечи,
Учи и мучай дотемна,
Чтоб жить с тобой по-человечьи
Училась заново она.

Она рабыня и царица,
Она работница и дочь,
Она обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь!

Прочитав цей вірш і пішов веселий. І раптом через тиждень я дізнаюся, що до Заболоцького повернулася дружина...

Він пережив те, що Катерина Василівна залишила його, але пережити її повернення він не зміг. Серце його не витримало, і його звалив інфаркт.

Він прожив іще півтора місяці. Всі свої зусилля — а він не дозволяв душі лінуватися! — він спрямував на те, щоб остаточно впорядкувати свої справи. Із властивою йому акуратністю він склав повний список своїх віршів, що їх вважав гідними друку. Він написав заповіт, у якому заборонив друкувати вірші, котрі не потрапили до цього списку. Заповіт цей підписаний 8 жовтня 1958 року, за кілька днів до смерті...«

Всевідгук

Половину спадку Заболоцького становлять вірші про природу. І, можливо, його пейзажна поезія найкраще демонструє, чим відрізняються почуття «добрий» та «добренький», «той, що тонко відчуває» та «сентиментальний», «ніжний» та «м’який», «ласкавий» та «солоденький». Зовсім різні поняття, що їх ми так часто плутаємо між собою. А ось вірші Заболоцького — вони просочені доброю усмішкою, поет пише про природу, мов про свою дитину. Та він не поблажливий до природи, не всі її витівки приймає як неминучість, не все підряд його розчулює. Йому видно і те, що в природі можна підправити, гармонізувати (про це взагалі мріяло багато радянських людей).

Колись він написав про старий дуб, вірш закінчується словами: «Он в поле воин, даже и один». Сам автор таких слів також — і в лісі, і на морі — ніколи не лякається, не губиться. Там він у гостях у друга. І від пейзажних віршів Заболоцького у читача може виникнути відчуття хорошої зустрічі з віднайденим родичем, другом. А саме: з лісом, рікою, озером, коровою, птахом і так далі.

От, скажімо, яким графічно-гравюрним можна побачити — і, може, заново полюбити — звичайний дощ:

В тумане облачных развалин
Встречая утренний рассвет,
Он был почти нематерьялен
И в формы жизни не одет.

Зародыш, выкормленный тучей,
Он волновался, он кипел,
И вдруг, веселый и могучий,
Ударил в струны и запел.

И засияла вся дубрава
Молниеносным блеском слез,
И листья каждого сустава
Зашевелились у берез.

Натянут тысячами нитей
Меж хмурым небом и землей,
Ворвался он в поток событий,
Повиснув книзу головой.

Он падал издали, с наклоном
В седые скопища дубрав.
И вся земля могучим лоном
Его пила, затрепетав.

Нагадує щось знайоме. «Ты скажешь: ветреная Геба, кормя Зевесова орла, громокипящий кубок с неба, смеясь, на землю пролила». Так, є у Заболоцького перегукування з Тютчевим. Але й видно різницю — як між двадцятим і дев’ятнадцятим. Більше того, їхня поезія є справжньою «єдністю протилежностей». Тютчев був провидцем хаосу під зовнішніми формами гармонії. А Заболоцького можна назвати провидцем гармонії під зовнішніми формами хаосу. Між цими двома полюсами-потенціалами тече струм усієї світової літератури.

Проте «поэт в России — больше, чем поэт». Російська поезія обов’язково містить етичну, моральну складову. Підсвідоме тяжіння наших авторів до дидактики, до проповідництва може часом і дратувати. І все ж таки мало хто зі значних російських літераторів присвячував життя «мистецтву для мистецтва» — і не хотів нікого нічому навчити.

Наприклад, Заболоцький в останні роки пише не лише про природу, але й про людей. Найчастіше про таких людей, котрі викликають відторгнення у більшості спостерігачів. Про негарну дитину, одряхлілу акторку, сільських праль, про зеків з-під Магадана... У дусі традиції всієї російської класики Заболоцький м’яко та вперто магнітить свою ліру до тих, кому любові не вистачає. Освячує віршем тих, хто був поезією забутий. У нього, на відміну від багатьох сучасників, це виходить природно, ненатужно, ненавмисно:

Среди других играющих детей
Она напоминает лягушонка.
Заправлена в трусы худая рубашонка,
Колечки рыжеватые кудрей

Рассыпаны, рот длинен, зубки кривы,
Черты лица остры и некрасивы.
Двум мальчуганам, сверстникам ее,
Отцы купили по велосипеду.

Сегодня мальчики, не торопясь к обеду,
Гоняют по двору, забывши про нее,
Она ж за ними бегает по следу.
Чужая радость так же, как своя,

Томит ее и вон из сердца рвется,
И девочка ликует и смеется,
Охваченная счастьем бытия.
Ни тени зависти, ни умысла худого

Еще не знает это существо.
Ей все на свете так безмерно ново,
Так живо все, что для иных мертво!
И не хочу я думать, наблюдая,

Что будет день, когда она, рыдая,
Увидит с ужасом, что посреди подруг
Она всего лишь бедная дурнушка!
Мне верить хочется, что сердце не игрушка,

Сломать его едва ли можно вдруг!
Мне верить хочется, что чистый этот пламень,
Который в глубине ее горит,
Всю боль свою один переболит

И перетопит самый тяжкий камень!
И пусть черты ее нехороши
И нечем ей прельстить воображенье, —
Младенческая грация души

Уже сквозит в любом ее движеньи.
А если это так, то что есть красота
И почему ее обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Или огонь, мерцающий в сосуде?

У доброті до людей і полягає різниця між ранньою та пізньою творчістю Заболоцького. Бо ж він починав із іронічних карикатур на звичайних людей та звичайні їхні справи. Він висміював негарність міщанства з посмішкою саркастичною. А тепер він пише про негарність з болем і радістю. У віршах він пройшов той самий шлях, що й Чехов на півстоліття раніше — у прозі. Від висміювання до печалі, від сатири до смутку.

Взагалі порівняння Заболоцького з Чеховим далеко не випадкове. Обох (абсолютно різних) авторів об’єднує атмосфера зібраності та волі, що стоїть довкола їхньої творчості. Видно, що вони не дозволяли душі лінуватися.

А ще у їхніх творах висловилася жага людської чуйності — живого відгуку на природу, один на одного, на горе і на радість. Молоточок у серці, що про нього мріяв герой чеховського «Крыжовника», про нього, мабуть, мріяв і Заболоцький. Той самий ідеал гармонії, з яким Микола Олексійович Заболоцький пройшов життя, — це був ідеал обов’язкового сердечного всевідгуку кожної людини на все-все-все довкола.

Опублiковано: № 4 (28) Дата публiкацiї на сайтi: 12 November 2007