Таємне знання
Коли мені було років шість чи сім, я точно знала, у чому секрет жіночого щастя. Втім, я не була унікальною дитиною, осягнувши одну з таємниць світобудови. Усі мої подружки-першокласниці теж були в курсі, що для жінки головне – не кар'єра, не багатство і навіть не вдале заміжжя. Найголовніше – це материнство.
Гра в доньки-матері завжди була найулюбленішою для дівчат різного віку – від горщикового до підліткового. Адже саме так – сповиваючи й заколисуючи пластмасових ляльок, – ми репетируємо своє майбутнє щастя.
Я, наприклад, була багатодітною мамою: одна лялька ходила до школи, інша – у садочок. А вдома ще залишалися молодшенькі – гумові пупси-близнюки, предмет заздрощів подружок. А як хотілося швидше вирости і «завести» справжніх дітей! Незаміжні двадцятирічні дівчата здавалися нам старими дівами. Заміжні, але бездітні – викликали подив: адже заміж «ходять» тільки заради дітей, а інакше навіщо?
Дивно, що, ще бувши шмарклявими першокласниками, ми прагнули жити в повній відповідності із задумом Творця про нас, жінок. Якби хтось пояснив нам тоді, що жінці належить спасатися дітонародженням – ми б не злякалися. Ми б зраділи!
Усього лише: народжуй та виховуй усіх «пупсів», яких пошле тобі Господь!
Переоцінка цінностей
Проте вже до десятого класу мрії про материнство були забуті. Я б навіть сказала, поховані. Під могильною плитою з написом: «Все добре у свій час». І сталося це не тому, що ми вийшли з віку ляльок. Просто за наше виховання нарешті взялися всерйоз. Не якісь абстрактні американські феміністки, а саме рідні матері. Нам пояснили, що страшно якраз не залишитися старою дівою, а «залетіти» у двадцять років і не закінчити інститут! Спочатку – навчання і спеціальність, потім – заміжжя і діти.
Ми, слухняні дочки, прийняли ці погляди. І навіть доповнили список новими пунктами. До навчання додали кар'єру. Потім потрібно поїздити, світ подивитися. Гідного супутника вибирати не поспішаючи. Нічого, якщо доведеться «протестувати» десяток кандидатів. А вийшовши заміж, бажано ще пожити «для себе» років із декілька. А діти будуть, будуть... Он у Європі першого раніше ніж у тридцять п'ять уже не народжують.
Серед студенток-третьокурсниць у мене вже були подруги, які в принципі не збиралися мати дітей. Ніколи. Може, першокласницями вони грали в директора фірми? Сумніваюся...
А чому, власне?
Через усі стадії перетворення з багатодітної мами на злісну кар'єристку я пройшла особисто. І можу чесно зізнатися, чому так довго тягнула з дитиною. Тому що життя «для себе» затягує. Жага комфорту і звичка догоджати лише собі стають практично самоціллю. Начебто і освіта вже є, і світ побачила. І чоловік – краще нікуди. Але чомусь не хочеться нічого міняти. Навіщо? І так усе прекрасно. А діти будуть, будуть... Он у Європі...
Так би я, напевно, і досі кивала на Європу з її перезрілими породіллями, якби Господь раптово не подарував нам дитину, всупереч усім нашим зусиллям захиститися від дітонародження.
Утім, різні люди назвуть різні причини – чому їм ще не час мати дітей. «Наймодніша» відмовка – всілякі там соціальні негаразди: зарплатня низька, житло знімаємо. Тільки мені здається, усе це брехня: ні до чого тут і відсутність грошей на няню. І бабусі, які живуть в інших містах, не винні.
Народжуйте, жінки, не бійтеся!
Про щастя материнства важко написати щось зрозуміле. Та ще, так би мовити, в рекламних цілях. Щоб уся молодь прочитала, пройнялася і терміново почала народжувати.
Про проблеми розповісти – будь ласка, скільки завгодно! Наприклад, про те, як складно знайти хорошого педіатра або добру виховательку. Які дорогі нині підгузки й дитячі черевики. А ось про щастя... Лізуть у голову всілякі усмішки, перші зубки й дитячі свята. Або навіть горезвісна склянка води у старості. Ну, справді, не заради цього ж ми їх народжуємо!
Наші дітки – не обов'язок перед Богом або суспільством. Вірніше, не лише обов’язок. Вони – наша можливість навчитися думати ще про когось, окрім себе. Напевно, саме у цьому сенсі дітонародженням можна спасатися.
Новоспеченій мамі важко з немовлям тільки доти, доки вона внутрішньо не змириться. Не прийме серцем той факт, що, хоча вагітність уже в минулому, вони з дитиною – одне ціле. Пам'ятаю, моїй доньці було днів п'ять. Я, ще не відпочивши від пологів, очманіла від прибулого молока, щогодинних годувань і недосипу, ридала в плече чоловікові: «Ну коли ж мені стане легше?!» Чоловік заспокоював: «Коли вона заміж вийде. І то, якщо людина хороша попадеться...» Але ж він правий: хвилювання і страхи за її здоров'я та долю – це вже назавжди. Тому що і любов до неї – назавжди.
До речі, «легше» мені стало досить скоро: коли я перестала запевняти себе, що з народженням доньки наше з чоловіком життя не повинне змінитися. Виявляється, саме боротьба за збереження колишнього стилю життя і колишніх відносин забирає так багато сил! Я просто змирилася з тим, що відтепер ми – не лише чоловік та дружина, але ще й тато і мама. Я почала висипатися, як тільки перестала випихати Марусю в окреме ліжечко. І стала отримувати задоволення від годувань, коли припинила їх рахувати. А попереду на мене чекало ще багато дивовижних відкриттів. Виявилося, що дитина абсолютно не заважає любити чоловіка, подорожувати, заробляти гроші і творчо реалізовуватися. Просто тепер сімейний відпочинок на узбережжі асоціюється у нас не з пляжними кав’ярнями й нічними купаннями «по-царськи», а з вимогою дворічної Марії налити їй у море піни для ванни. А пік творчої реалізації – захоплене доньчине визнання вже в трирічному віці: «Мамо, я обожнюю мити посуд! Як добре, що я жінка!»
Місія нездійсненна?
На питання, скільки дітей треба народити, щоб виконати свою місію материнства в повному обсязі, – відповідь начебто ясна. Господу видніше, кому скільки дітей потрібно для спасіння. Я це розумію, але прийняти... Поки не можу. Чому? Хочеться, звичайно, почати виправдовуватися і перераховувати ті самі низькі зарплати й дорогі підгузки. Тільки все це, як я вже сказала, буде брехнею...
Один знайомий батюшка мені сказав: «Та ти хоча б одну дитину виховай гідно, і буде добре. А станеш лякати чоловіка перспективою десятка дітлахів – іще втече!»
Ну, не знаю, як щодо десятка. Але ж колись (зовсім недавно) мені було складно навіть уявити себе мамою. А зараз я все частіше думаю: як це, одночасно любити одразу двох або трьох дітей? Спробувати, однак, потрібно...
Дасть Бог, так і буде. А поки я згадую себе першокласницею, коли одна лялька – у школі, друга – в садку, та ще й «близнюки» у візочку. І маминої любові вистачало на всіх.