Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/zadacha_nomer_odin-1.html

Завдання номер один

Протоієрей Андрій Ткачов

Людина шукає людину. Але ще більше людина шукає Бога. У всі часи й на всіх континентах наше спільне завдання — зустріти Його й відповісти на Його любов. Як легше це зробити — живучи серед людей чи віддалившись від світу? Де людина, яка любить Бога, може знайти справжню свободу?

Щоб менше грішити, треба менше говорити — silendo nemo peccat. Мовчати зовсім — це те саме, що піти від людей, оскільки перебування в світі людей передбачає неминуче спілкування, пристосування, піддобрювання один до одного, прихований обмін гріхами й чеснотами. З людьми, які не хочуть рятуватися, неможливо врятуватися. Тому великий Арсеній почув: «Арсенію, бігай людей, і спасешся».

Коли людина не їсть або майже не їсть, вона послаблює зв’язок із землею та всім видимим світом. Через черево, брутально кажучи, через пузо, ми пов’язані з «цим світом», як через пуповину — з матір’ю. Піст — це перерізання пуповини, спроба виходу в самостійне особисте буття. Піти від людей, щоб не грішити й не їсти, щоб не рабствувати у стихій — ось, начебто, й чернецтво. Проте — ще ні.

Стародавні багато чого збагнули, ще більше відчули, але не зуміли висловити. І втеча від світу, і стриманість із мовчанням були їм зрозумілі й ними схвалені. Одного разу стоїки запитали ченців (відбувалося це в Єгипті), в чому між ними різниця. Адже не одружені, бідно одягнені й постяться як ті, так і ці. Ченці сказали: «Ми покладаємо надію на Бога й перебуваємо в благодаті». Стоїки смиренно сказали: «Цього в нас немає».

Можна гордо піти від людей, буквально плюнувши в їхню сторону на прощання. Можна від гордощів ні з ким не спілкуватися. Мабуть, це буде бісівський подвиг. Можливо, нечистий не буде нападати на такого самітника, але буде з ним незримо вести співбесіду, підкидати «глибокі думки».

Піти від світу потрібно заради Бога й заради людей, яких подвижник видимо залишає, але ще більше з ними зрощується в молитві. Молитва потрібна. Все попереднє — невживання їжі й добровільне усамітнення — лише допомога молитві. Нема молитви — немає нічого. І тоді нема чого кудись тікати, постувати теж нема чого, оскільки це буде марно. Якщо ж є молитва, або хоча б зародок її, тоді решта додасться.

Молитва дасть свободу. Наважуся сказати, що хто не молиться, той ніколи вільним не бував. Свобода пересувань — хіба справжня свобода, якщо, переміщуючись, людина грішить тими ж гріхами й мучиться тими ж докорами сумління? Свобода споживання — хіба справжня свобода, якщо бажання розпалюються й очі розбігаються, а радість придбання проходить швидко, як у дитини?

Людина вільна від тисячі умовностей тільки в день прощання з умовностями. Я по-справжньому вільний у спілкуванні з начальником, коли прохання про звільнення вже підписане. Ось тепер я можу (якщо, звичайно, захочу) сказати все, про що думав і про що мовчав.

Котрийсь із героїв Набокова вирішив застрелитися. І поки він ішов по вулиці, обдумуючи свій зухвалий план, чудернацька думка відвідала його. Він зрозумів, що вільний. Він може робити зараз усе що завгодно. Ніхто й ніщо йому не указ, оскільки він уже зважився на радикальний розрив із цим світом.

Хто любить тільки цей світ, той буде його рабом, буде підлещуватися й заглядати світу в оченята, по-рабському вигнувши шию. Потрібно любити інший світ, щоб вільно поводитися в цьому. Інакше всі розмови про свободу, вибачте, — дурість, нісенітниця й рабські самовиправдання. «Бачили, як собака лиже руку, що б’є?»...

Якомусь філософу в давнину дорікали, що він аполітичний й зовсім не цікавиться справами вітчизни. «Зовсім ні, — говорив він, — я дуже цікавлюся своєю Вітчизною», — і при цьому показував рукою на небо. Сьогодні важко знайти християнського священика, який відповів би таким чином, але ж філософ був елліном, язичником.

Діоген ходив по ринку з ліхтарем і казав, що шукає людину. Цим він давав зрозуміти всім тим, хто чує, що вони не люди, а в кращому випадку людиноподібні істоти. Він неабияк ображав тих, хто його бачив і чув. Він їх, по суті, називав віслюками або тарганами. Але, по-перше, робив це так, що дурні не розуміли. А по-друге, покарати Діогена було неможливо. Він сам себе перш покарав. Ходив голий, жив у бочці й був повсякчас голодним. Він був вільний від людей, і тому міг говорити їм викривальну правду.

Схожим чином згодом чинили християнські юродиві. Їх терпіли за потребою. Якби вони були хоч у якомусь соціальному статусі, їх би розірвали на частини. Адже православне царство теж може бути схоже на в’язницю, якщо ніхто не говорить володарю правду. Православному царству потрібні пустелі, заселені безстрашними ченцями, і юродиві подвижники на вулицях міст. Ці дві категорії святих найменш вразливі для влади. Усіх інших, аж до патріархів, можна скидати, душити, труїти, плямувати. Так принизили й вигнали Златоуста, незважаючи на святительський сан, народну любов і справжню праведність.

Златоуст також казав, що рідко бачить перед собою людей, але бачить істот, подібних людям. Однак упертих, як віслюки, хтивих, як жеребці, хитрих, немов лисиці, й отруйних, наче змії. І Златоусту цього не пробачили. Він помер на засланні, неначе корабель, викинутий хвилями на пустельний берег далеко від батьківщини.

Його було чого позбавляти, Златоуста. З нього можна було здерти ризи, його можна було оголосити єретиком, зібрати проти нього Собор, зганьбити його ім’я. Той, хто високо стоїть, уразливий з усіх боків і відкритий будь-якому буревію. Тих, хто стоїть на висоті, заздалегідь шкода. На вершину свою вони повинні сходити, як на поміст для публічної страти. Тільки в цьому випадку вони будуть здатні промовити слова святого Василія, звернені до префекта Модеста: «Я слабкий, і тільки перший удар буде відчутним. Я не боюся вигнання, бо скрізь Господня земля. У мене немає майна. Я не боюся смерті, оскільки вона з’єднає мене з Богом».

Виходить, що треба померти ще до смерті, щоб зустріти мужньо смерть, що прийшла. Платон так і казав. Філософія, говорив він, вчить не стільки жити, скільки вмирати. Ці стародавні, як не крути, зрозуміли дуже багато чого. Не даремно отці Церкви переорали свої розум і серце плугом філософії, перш ніж засіяти їх насінням Євангелія. І Василій Великий із Григорієм Богословом, перебуваючи в Афінах, відвідували не лише храми, але й училища. Як потім учив Василій, вони, подібно до бджіл, сідали не на кожну квітку. З тої ж, на яку сідали, не все з собою забирали. Вони були жадібні до знань, але вибагливі. Якби їхній розум не був збагачений усім, чим вони зуміли збагатитися, вони стали б посниками й подвижниками, але ніколи не стали б вселенськими вчителями.

Якщо тільки вчитися, то, чого доброго, до допитливої душі, як до Фауста, з’явиться Мефістофель. Знань багато, в душі спокою немає. Чому ж йому не з’явитися? Значить, вікна кабінету потрібно розкривати, щоб чути було великодній передзвін. І виходити з дому треба хоча б раз на тиждень на літургію. Тоді життя серця врівноважить життя розуму, і можна буде не боятися крайнощів.

Усе потрібно душі випробувати потрошку. Треба бігти від людей і потрібно, з часом, до людей повертатися. Потрібно молитися, відмовившись від їжі й води, і потрібно потім знову їсти й пити, відчувши, що ні молитися, ні постити ти до ладу не вмієш. Потрібно набувати свого внутрішнього досвіду, а потім перевіряти його за книгами святих людей. Іноді нічого, крім Псалтиря і Євангелія, читати не треба. А часом гарна книга, прочитана або перечитана — неважливо, повинна дати душі спокій і тему для роздумів.

Стародавні — вони ж ніякі не стародавні. Вони сучасники наші, і навіть співрозмовники. Одні й ті ж завдання вирішують одвіку люди, породжені від однієї крові задля проживання по всій поверхні землі. І все їхнє завдання — в пошуку Бога, чи не відчують Його й не знайдуть, хоча Він недалеко від кожного з нас (Діян. 17, 26-27).

Опублiковано: № 2 (44) Дата публiкацiї на сайтi: 01 July 2010