Знайомство з преподобним Іовом Почаївським
Визначні події часто відбуваються на верхів’ях гір. На Почаївській горі в ХІІІ столітті слід Своєї стопи залишила Богородиця. Незабаром на місці Її явлення виник монастир. У ХVІ столітті ігуменом Почаївської обителі став монах на ім’я Іов.
У миру звався Іваном, на честь Хрестителя й Предтечі Христового. У чернецтві ― Іовом, на честь багатостраждального біблійного праведника. У своєму житті він зумів поєднати «довготерпіння багатостраждального праотця» і «Хрестителеву помірність». Після його блаженного спочинку не тільки цілюще джерело й чудотворна ікона притягують на Почаївську гору тисячі прочан, але й нетлінні мощі святого Іова. Це не Синай у Єгипті й не Єрусалим в Ізраїлі. Це ― Почаїв на Волині. Шкода, якщо ти живеш в Україні і жодного разу не дивився на безмежне небо з висоти Почаївської гори. І зовсім уже соромно, якщо ти знаєш багато про події, які відбуваються десь далеко, і зовсім не знаєш про святині, що є поруч.
На найнижчому рівні ― рівні відчуттів ― смерть пов’язана із запахом. Важкий і солодкувато-задушливий, це, здається, він змушує усіх присутніх у приміщенні, де лежить покійник, розмовляти пошепки. І ще холод. Людська плоть, що завжди зустрічає тебе теплом при поцілунку чи потиску рук, після смерті обпалює неживою холодністю мармуру.
Теплота й пахощі далекі від звичайної смерті, як далеким є січень від серпня. Теплота й пахощі ― це імена молитви. Молитва гріє душу й пахтить, немов кадильний дим. Якщо я дізнаюся, що чиєсь тіло й після смерті лишається теплим і пахучим, про що це буде свідчити? Про те, що душа, що жила в цьому тілі, продовжує молитися Богові. Про те, що ця душа в дні земного життя так гаряче прагнула до Христа й так тісно з Ним з’єдналася, що навіть плоть, цей важкий одяг і груба оболонка, просякла святістю і не хоче гнити після розлучення з душею. Я говорю про Іова Почаївського.
Про нього важко сказати «він помер». Точніше буде сказати: «його душа покинула тіло три з половиною століття тому ― в 1651 році». А прожив він на землі 100 років, з яких 90 років був ченцем! Такого ігумена на Почаївській горі не було ні до, ні після Іова. Втім, що я кажу. Він і зараз лишається ігуменом свого монастиря, і в нього досі можна брати благословення.
Через вісім років після своєї смерті Іов з’явився Київському митрополиту Діонісію і сказав, що Бог хоче «уславити його кістки». Митрополит не звернув увагу на сказане ні після першого, ні після другого видіння (!). І лише за третім разом, коли преподобний застосував погрозу, довелося Митрополиту збиратися в дорогу і їхати до монастиря Почаївського.
Зцілення й чудеса почалися відразу, тільки-но могила праведника була розрита і труну витягли із землі. І ще з’явилися пахощі. Міцні й витончені, дивовижні, неземні.
Святе тіло поклали поруч із печерою, в якій Іов перебував багато днів, вправляючись у невпинній молитві. Осіння пам’ять преподобного збігається з пам’яттю Печерських отців Дальніх печер. Наслідуючи цих родоначальників руського чернецтва, Почаївський ігумен любив печерну самітність і розумне стояння перед Богом. Один із піснеспівів служби Іову говорить: «Відкрий вуста твої, печера кам’яна, і скажи нам, як часто потоки сліз Іова омочували тебе? Як його зітхання стін твоїх не розірвали? Як світло Божественне тебе не обпалило? Як янголи подвигам Іова дивувалися?»
Світло Божественне справді осявало тісну печеру. Це бачив якось один із учнів Іова. Це був той самий вогонь, одягнутий у який стояв під час звершення літургії Сергій Радонезький. Це було те саме світло, яким сяяло обличчя Серафима під час розмови з Мотовиловим. Це було світло Фаворське, світло благодаті, яке було подароване оновленому людству.
Цікаво, що прізвище Іова було «Залізо». Твердістю і стійкістю в добрі преподобний своє прізвище виправдав. Навіть, думаю, якби і справді було в Іова залізо замість плоті й кісток, то стерлося б і скришилося б залізо раніше 100-літнього віку. Людина слабка, але її гнучка слабкість може бути міцнішою за твердість мертвої речовини.
Від довгого стояння на молитві, від безупинної і багатолітньої праці у преподобного боліли ноги. Спочатку набрякали, потім вкривалися ранами. З часом рани починали гноїтися й кровоточити. І ось тепер це тіло, яке колись відставало від кісток, яке раніше смерті вмертвилося працею, лежить поруч із місцем своїх подвигів і дихає пахощами.
Його нетлінну руку можна поцілувати. Вона тепла, і якщо тобі стане страшно, то зовсім не через те, що ти торкаєшся до мертвого, а тому, що ти грішний, а Іов святий.
На іконах він тримає сувій, на якому написаний вірш із 15-го псалма: «Ти не полишиш душу мою в пеклі і не даси святому Твоєму побачити тління».
Він дуже сильний, Іов Залізо. Це добре знають демони. Коли ігумен кілька разів на рік залишає місце свого спочинку, коли його на плечах священнослужителів у свята обносять у хресній ході навколо монастиря, голосіння демонської зграї чути на багато кілометрів. Та не лише через це дужий Іов. Він дужий тому, що здатний пробити пролом у найнеприступнішій фортеці ― у звичному бездуховному людському світогляді. На звичайне життя з його горем і втіхами, на сенс життя, на панівну нині смерть і на майбутнє загальне Воскресіння людина після знайомства з Іовом починає дивитися інакше.
Холод вмираючого життя і його гріховний сморід хоч ненадовго, та відступлять. Захочеться також ожити, потеплішати від молитви і запахтіти святістю.
