Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/zapiski_iz_starogo_dubno-1.html

Записки зі старого Дубна

Юрій Пшеничний

Жива історія не закінчується там, де безбожжям зруйновано древній монастир, звідки назавжди зникають казкові багатства і де стихають звуки гучних прийомів. Навіть автобусні зупинки бачать сни про людей, які чекали на них свій автобус, — то про що могли б розказати древні мури, якби вміли говорити?

Візьму на себе сміливість познайомити вас з історією колоритного міста Дубна.

Замість прологу

Тут поселилися мої батьки, яких сюди у свій час привело бажання, притаманне й багатьом іншим — бажання знайти світле майбутнє. Його примарне світло невдовзі почало тьмяніти, а з розвалом «великої країни» згасло назавжди. Якраз тоді, коли відчуття безповоротних змін загусло у просторі, на світ з’явився я. Мої потаємні кімнати спогадів містять картини про зовсім інший світ, що його колись привезли у це місто батьки і до якого я також долучився, коли дитиною часто жив там, де виросли вони. Світ дитинства розчинився так само, як зникла колись непереможна країна. Залишилося тільки місто, я в ньому — і відчайдушна надія на краще.

Зовнішній вигляд і слава багатого волинського міста видалися настільки характерними для Гоголя, що він для опису відважних походів запорізьких козаків у XVII ст. зробив Дубно центральним місцем свого твору «Тарас Бульба». Навіть після довгої облоги козаки так і не змогли захопити місто. А під час останнього бою з поляками неподалік Дубна відбулася драматична сцена покарання батьком сина за зраду товариства і батьківщини. У цьому літературному творі вчувається настільки потужний голос справжніх історичних подій, що його герої колись раз і назавжди стали живими людьми. У Дубні досі пам’ятають про «Андріїв хід», яким молодший син Бульби потрапив до міста, а старожили розкажуть про те, як малими дітьми проходили сотні метрів підземеллям, розплутуючи клубок ниток, щоб не заблукати у численних розгалуженнях. Дубенський замок до того ж чи не єдиний з волинських замків залишився не здобутим козаками під час війни з Польщею. Ось і спробуйте розберіться, де закінчується вигадка й починається реальність.

Місто древніх монастирів

Князі Острозькі, власники міста з XIV ст., для утвердження православ’я у своїх володіннях заснували на островах довкола міста три монастирі, яким судилося стати видатними освітніми й духовними осередками.

Всі чули про Пересопницьке Євангеліє як про одну з найстаріших богослужебних книг, написаних в Україні, і мало хто чув про Дубенське, час початку написання якого припадає на 1539 р. — задовго до знаменитого Пересопницького. Пізніше в Дубенському монастирі Воздвиження Чесного Хреста двадцять років служив ігуменом Іов (Залізо), більш відомий, як преподобний Іов Почаївський. При монастирі також жив і працював апологет православ’я Іван Вишенський.

Ревні католицькі вельможі збудували в XVII ст. між монастирем і містом католицький монастир кармеліток, який одразу привласнив собі угіддя та блокував єдиний місток до старого монастиря. Життя черниць-кармеліток залишилося в пам’яті дубенчан огорнутим ореолом загадки. Розповідали, що вони спали в трунах, не бачилися зі своїми родичами, а на зустрічах з ними лише перемовлялися через переговорну трубу, одна до одної ж віталися словами «memento mori».

У другій половині ХІХ ст. православне відомство почало реконструкцію монастиря Чесного Хреста. Цьому постійно заважала ігуменя кармеліток, через впертість якої одного разу лікарю з міста не вдалося потрапити до хворого на холеру ченця, і той помер. Невдовзі монастир кармеліток скасували, а все його нерухоме майно передали православному відомству. Розлючені кармелітки, перед тим як відправитись у відведену їм іншу обитель, потрощили все, що могли, залишивши по собі руїну та безлад. Сам монастир було перебудовано згідно з традицією православної церковної архітектури. Новий храм збудували також і для монастиря Чесного Хреста, але до нашого часу він не достояв. Під час визволення Дубна від німців монастир залишився практично неушкодженим; там продовжував жити один чернець і п’ятеро черниць. При одній зі спроб закрити церкву, виконавці наштовхнулися на запеклий опір одного ченця та десятьох його помічників. На початку 60 х атеїстична влада все ж розібрала храм до цеглини, використавши матеріал для спорудження огорожі автопарку в селі Варковичі. Але й цього було замало: увесь острів перетворили на величезне міське сміттєзвалище, серед якого сліди монастирських будівель тепер віднайти нереально. Не дожили до наших днів церква і дзвіниця преподобного Іова. Польська влада у 20-х роках «під корінь» їх знищила, відновлюючи західні архітектурні форми.

Мало в якому місті України в архітектурі культових споруд так явно відбилися суперечки між католиками і православними. Ще один красномовний приклад. Російська імперія у ХІХ ст. перетворила на православний собор величний костел монастиря бернардинів. З поверненням польської влади новий ксьондз мав знайти спосіб знищити бані та відновити католицькі риси. Один із місцевих жителів на прізвище Мазуркевич заліз на дах і почав спилювати бані. Тим часом ксьондз костелу ходив довкола з молитовником у руках і молився, аби той не впав. Втім, це не допомогло, Мазуркевич таки впав, однак при падінні за щось зачепився і це пом’якшило удар...

На іншому острові розташовувався також дуже древній Спасо-Преображенський монастир. Князь Василь-Костянтин Острозький щороку тут проводив перший день Чотиридесятниці. В 90-х роках ХІХ ст. у тутешній церкві проходив ремонт, під час якого випадково натрапили на скарб. Один із майстрів привласнив золото і купив собі за нього три будинки. Пізніше він спився, а три його доньки збожеволіли. Казали, що то була кара за те, що він забрав собі сирітські гроші: на скриньці був напис, що той скарб мав піти на потреби дітей-сиріт. Зі старого храму монастиря зберігся дзвін, відлитий у 1572 році. На початку 1990-х років він тріснув, після чого став не придатний до використання і був переданий на виставку ікон у Дубенський замок.

Скарби Дубенського замку

Мало не щорічні напади татар на Волинь, а також загострення відносин між Литвою і Московією в кінці XV — на початку XVI ст. змушували князя Костянтина Івановича Острозького постійно лаштуватися на війну. Численні бойові трофеї та подарунки поповнювали скарбницю Дубенського замку.

Не дивно, що татари й козаки неодноразово намагалися захопити замок і заволодіти цими багатствами. Особливо важка облога відбулася в грудні 1577 р., коли татари прийшли дуже «невчасно»: в замку князь Василь-Костянтин, син Костянтина Івановича Острозького, саме готувався видати заміж свою вихованицю княгиню Беату Дольську. Почалася швидка підготовка до оборони. Беата, дізнавшись про причину метушні, зовсім не виказала страху і навідріз відмовилася тікати з нареченим, поки ще є час. Разом з усіма оборонцями вона вийшла на замковий вал, де стояли підготовленні до бою гармати. Побачивши сум’яття, яке панувало серед лав оборонців, сповнена палкої рішучості, дівчина вихопила запал в гармаша і піднесла до однієї з гармат, жерло якої було направлене у бік татарського табору... Гучний постріл змусив усіх здригнутися. В кочівницькому таборі зчинилася біганина, і коли курява осіла, всі побачили, що ханський шатер лежить на землі. Залишившись без вождя, татари змушені були відступити. Не міг не радіти князь Острозький та всі оборонці цьому сміливому, хоча й дещо зухвалому вчинку молодої княжни. Північна вежа до наших днів називається Беаткою, або просто Дівочою.

У цій історії фігурує ще один дуже цікавий персонаж з ім’ям Богдан Сусло — князівський секретар і постачальник зброї, який відзначався неймовірною здатністю до споживання їжі. На весіллі Беати йому був відведений окремий стіл і не лише для того, щоб задовольнити апетит вельможі, а щоб гості могли подивуватися його можливостям та мали яскравий зразок, як собі ні в чому не відмовляти. На сніданок Богданко з’їдав печене порося, два півні, гуску, волову печеню, три хлібини, круг сиру, випивав два гарнці меду (близько 5 літрів), а до обіду після цього сідав так, ніби нічого не їв. Струнким не був, зате сили мав стільки, що міг побороти тридцятьох.

Сталося так, що скарби замку, не розграбовані під час багатьох нападів козаками й татарами, які не дуже тямили в мистецтві, були «культурно» вивезені після приїзду в замок росіян у 1706 р. Через рік сюди завітав сам Петро І, який зладнав до відправки в Петербург велику колекцію картин та іконографічних полотен, свого часу зібраних у замку князями Заславськими.

Новий виток розвитку

Як це часто буває, за періодами занепаду наступають періоди розквіту. Так, завдяки новим власникам міста князям Любомирським, а також щасливому збігу обставин, Дубно у XVIII ст. перетворилося на одне з найбільших та найзаможніших міст Волині. З 1774 р. сюди перенесли контрактові ярмарки, на які з’їжджалася близька й далека шляхта здійснювати різні грошові операції. У цей час у замку з’явився новий пишний палац, призначений для прийомів поважних гостей. Завдяки контрактам в різдвяні свята Дубно перетворювалося на 30 тисячне гамірне місто, сповнене шляхти, торгових агентів, юристів, адвокатів, акторів, музикантів, жінок легкої поведінки та молоді. Дубно відвідав польський король, якому Любомирський догодив влаштованим полюванням. Влиття прибутків в казну власників дало князю можливість збудувати в місті багато кам’яних будинків, зокрема готелі та ратушу. Не забули й про євреїв, яким Михайло Любомирський збудував нову велику синагогу. Представники цієї національності становили у той час більшість населення міста (близько 70 %), і в цьому Дубно поступалось хіба що Бердичеву. До Другої Світової війни в Дубні діяло 11 синагог. Крім цього, князь Любомирський був небайдужий до масонів, яким посприяв у створенні в Дубні першої на Волині ложі під назвою «Досконала таємниця». Засідання членів ложі відбувалося в круглій кімнаті Луцької брами — головної оборонної споруди на в’їзді у місто. Проїзд брамою тоді закрили, бійниці замурували, а дорогу влаштували в об’їзд. Символічно чи ні, але браму, яка стільки років захищала місто від нападників, здали без бою. Дехто вважає, що саме масони зробили внесок у перекрій політичної карти Польщі, що відбувся невдовзі після розповсюдження таємних гуртків.

Таємничий форт

У кінці ХІХ ст. біля Дубна збудували форт, аналогів якому в імперії не було. Шукачі пригод, містичних відчуттів і просто зацікавлені сьогодні часто прямують оглянути це «загублене місто», обплетене дикими ліанами й загадковими історіями. Розповідають, що якщо вночі зайти в дальні фортові галереї, то можна почути кроки солдатів, що марширують, а то й випадково потрапити в патогенну кімнату, де час змінює свій хід. Жителі села Тараканів розповідають, що перед відступом з Дубна німці завезли у форт вантажівки з бетоном і залили ним нижні підземні рівні, заховавши там чи то скарби, чи то секретні збройні розробки. В будь-якому випадку, на форті й зараз можна знайти багатометрові бетонні пробки та завалені проходи, які приховують невідомо що. Через необачність тут нерідко отримують серйозні каліцтва. Зрештою, будь-хто може відчути досить напружену атмосферу цього місця, де пережито стільки страждань.

Сумний епілог

Прихід радянської влади означився початком ув’язнень, депортацій і розстрілів. У першу чергу постраждали ті, кого запідозрили в причетності до національного руху. В монастирських і церковних підземеллях без суду й слідства приводилися у виконання смертні вироки над місцевими жителями. Факти цих злочинів відкрилися лише в часи незалежності.

Було б неправильно змовчати й про те, що Дубно в радянський час перетворилося на потужний промисловий центр, де працювало чимало фабрик і заводів всесоюзного значення. Багато хто, особливо з народжених у 60-х, ще й зараз згадують достаток, що його принесла їм радянська економіка. І з ними важко не погодитися. У місті діяли два кінотеатри, стадіон, на острівку, що біля замку, працювали чудові атракціони. Все це прийшло в занепад з початком 90-х. Місто наче впало в якусь довготривалу депресію. З колеса огляду, точніше, з тієї частини, яку не встигли здати на брухт, спорудили каркас громадської сцени. На ній тепер щороку відбувається гучне молодіжне дійство рок-фестивалю «Тарас Бульба». Переважно саме завдяки фестивалю та унікальним пам’яткам архітектури про Дубно знають у наші дні в Україні та за її межами. Однак мені, як споглядачеві безперервного плину міського життя, здається, що нинішня депресія ще не пройшла. Вона час від часу послаблюється лікувальними препаратами — ремонт трубопроводу, відкриття фонтану, насадження молодих дерев, звуки дзвонів, сучасне освітлення замку... Все це полегшує протікання хвороби міста, але не приносить зцілення.

І все ж таки кожен день дарує мешканцям старовинного міста щось нове, головне — вміти приймати це із вдячністю. Особисто мені тут ніколи не буде сумно, навіть якщо я не залишу Дубна, а вросту ще однією сторінкою в його історію.

Опублiковано: № 4 (58) Дата публiкацiї на сайтi: 03 September 2012