Віра без любові

Фанатизм — віра без любові. До фанатизму нерідко призводить «зайва ревність». Ніби й «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди». Адже милостивий Бог, Котрий любить усіх, каже: не прагну смерті несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити (Єз. 33, 11). А фанатик, навпаки, прагне покарати, а не виправити. І йде по трупах, вважаючи, що цим догоджає Богу. Це саме той випадок, коли «благими намірами шлях у пекло вимощений». Треба завжди пам’ятати, що Бог милості хоче, а не жертви (Мф. 9, 13). Адже Бог є любов (1 Ін. 4, 8). А любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно... (1 Кор. 13, 4).

Відповідь

По дорозі в монастир почав спокушатися помислами: «Чому все так несправедливо? Добре було б, якби багаті парафії допомагали бідним общинам!» Але одразу ж відповів собі: «Це все тому, що сам вважаєш свою парафію бідною. А чи є парафії бідніші за твою? Звичайно, є — ось і допоможи їм! Не вимагай від інших — почни з себе».

У свічковій крамниці монастиря приглядів «усяку всячину» для свого храму. Підрахував необхідну суму. Яке ж було здивування, коли мені назвали ціну вполовину меншу! «Нам отець намісник благословив робити знижки, допомагаючи бідним парафіям».

Ось Вам і відповідь.

У міру можливості

— Батюшка! Що мені робити? Я часто не виконую свої обіцянки, і люди ображаються на мене.

— А ти привчи себе не обіцяти, а казати «чарівні слова»: в міру можливості. І моли Бога, щоб Він тобі таку можливість дав. Тоді й ближньому послужиш, і не загордишся від своїх трудів. А невиконання обіцянок — гріх. Це початкова стадія того, що Святі Отці називали «зухвалою клятвою». Причина цього гріха в самовпевненості й гордині.

Про «велич»

Варто комусь лише визнати наявність за собою якихось гріхів, він неодмінно величає себе «великим грішником». І милується масштабами самовикриття: «Хоч грішник, зате великий». Але «великі гріхи» передбачають і велике покаяння. А ми? Навіть постити не хочемо! Не спокушайтеся, ми не «великі грішники», а просто дрібні пакосники! І хвалитися тут нічим.

Кодифікація

Юнак «з полум’яним поглядом»:

— Батюшка! Адже комп’ютери навіть умикати не можна — там бісівські коди! Я це ще коли в «залізно-електричному» технікумі навчався зрозумів.

— Уточніть будь-ласка, які коди на Ваш погляд бісівські: двійкові чи ISCII?

— А що таке ISCII???

— А це те, що в «залізно-електричному» технікумі Ви вивчати повинні були. Ваше щастя, що я там не викладав — досі б із заліковкою бігали...

Що шукаєш?

Усі відвідувачі монастирів та інших святинь поділяються на паломників і туристів. Паломники шукають внутрішньої благодаті й мудрості, а туристи — зовнішньої краси та вражень. Але часто буває, що й туристів Господь приводить до віри Своїм промислом.

Швидка допомога

Спекотним літом, під час відвідування одного монастиря немолодій туристці стало зле. Послушник, який супроводжував групу, гукнув когось:

— Покличте швидше отця Варсонофія.

— Не треба мені Варсонофія! Він мене що, як це, «відспівувати» буде?

— Та що Ви! Це наш лікар монастирський.

— Не треба вашого «лікаря». Викличте нормального (лікаря)!

— Не хвилюйтеся, жінко. Він нормальний. До того ж він доктор медичних наук.

Ця пацієнтка згодом стала духовною дочкою о. Варсонофія.

Лікарство

— Батюшка! Кажуть, до лікарів звертатися не варто. Сам Господь зцілить!

— Як же Він тебе зцілить? Чи Сам має тобі явитися, чи Ангела прислати накажете? Чи не занадто зухвало вимагаєш у Бога дива? Адже Він і посилає до тебе слуг Своїх — лікарів. Бо лікарство також — дар Божий. Цим даром служили Богу й ближнім святі цілителі Пантелеймон, Косьма, Даміан і багато інших. Лікарем був св. апостол і євангеліст Лука. А Святитель нашого часу, архієп. Лука (Войно-Ясенецький) — навіть професором медицини. Лікували й молилися. Та й сьогодні в лікарнях і поліклініках багато православних лікарів-молитвеників...

Дивна книга

— Батюшка, мені одна людина сказала, що Ви чаклун. Ніби Великим Постом, стоячи біля престолу, Ви часто не служебник гортали, а «спеціальну товсту білу книгу».

— Ця «товста біла книга» називається «Богослужбові вказівки на 2003 рік». Це не для чаклунів, а для тих, хто погано вчив у семінарії літургіку.

Що це?

— Отче наш, яко мене єси речеш, что сіє за монастирь названіє? — звернувся до немолодого ієромонаха один зі світських туристів. Вочевидь, йому здавалося, що саме так повинні розмовляти церковні люди. Батюшка усміхнувся:

— Я, взагалі-то, розмовляю російською. Також вільно володію українською мовою та двома іноземними.

Любов земна

Вони прожили разом усе життя. Розділяючи радощі й скорботи, злидні й благоденство. Вмираючи, старий тихенько покликав свою стареньку.

— Що, Федю? Що, водички дати?

— Ні. Я... Я тебе... — сил сказати не вистачало. Тільки чмокнув губами.

— Любиш?!

— Дуже... — це були його останні слова. Невдовзі старий відійшов до Господа.

Напевно, це і є те, що називають «любов до смерті».

Новий Рік

Цікаво, що в радянські часи багато віруючих принципово не святкували Новий Рік. Тут справа не в пості. Просто Новорічні свята створювалися як альтернатива церковним. Коли ж Різдво в нашому суспільстві «дозволили», й до Нового Року ставлення в багатьох змінилося на краще.

Як святкувати?

— Батюшка! А як Новий Рік відзначати? Адже піст!

— Ось і відзначайте пісно — як будь-яке пісне свято. Коли я навчався в семінарії, там Новий Рік відзначали. Робили це так: у 23:00 збиралися в храмі на молебень. А потім ішли на трапезу. Традиційний бокал шампанського, апельсини, бутерброди з рибкою. Все чинно й гідно, всі разом — і викладачі, і студенти, однією сім’єю. Хто хотів, міг дивитися новорічні телепередачі. Дещо подібне й у світських сім’ях можливе: помолилися, привітали один одного, потрапезували.

Санта?

Діти забули казкового Діда Мороза, але так і не впізнали Святого Миколая. Санта-Клаус — карикатура на святого, намальована на доларовому папірці. «Одноповерхове світосприйняття» перетворило Архієпископа Мір Лікійських на любителя лазити по димоходах і вентиляції. І відправило в заслання з Малої Азії до Лапландії.

Христофобія

В Америці Різдво — національне свято. Тільки аж надто дивне — з переконливим проханням не згадувати про Ісуса Христа. Щоб раптом «не образити юдеїв, мусульман і кришнаїтів». «Ліберальне мислення» перетворило таємницю Боговоплочення на захопливу вечірку. Тобі ніби кажуть: «Давайте всім світом будемо відзначати ваші релігійні свята. Тільки за однієї умови, що ви жодного разу не згадаєте про свого Бога».

Я завжди згадую про це, коли «великі мужі» пропонують нашому народу побудувати «рай» за американськими інструкціями. Але «рай без Бога» — це пекло. Ні ж бо — я краще зі Христом!

Усім серцем

Сприйняти Різдво Христове всім серцем можна, лише відстоявши в храмі різдвяну службу. Сопіння біля телеекрану того відчуття свята не дає. Ми повинні відчути себе співучасниками тієї Події, а не сторонніми спостерігачами.

Як же мав рацію один великий муж, помітивши, що «Христос міг хоч сотні разів народитися у Віфлеємських яслах. Але якщо Він один раз не народиться у твоїй душі, Різдво назавжди залишиться для тебе позбавленим будь-якого сенсу».