Записки на полях душі. №2 (2)

Чудеса

Господь посилає лише ті чудеса, які ми здатні зрозуміти та вмістити. Один чернець говорив: «Якщо ти «мавпа», не чекай, що тобі явиться янгол, який брязкоче на псалтирі. Швидше за все, милість Божа явиться у вигляді вантажівки з бананами, яка перевернулась перед тобою».

Один батюшка був у зневірі від економічних проблем парафії. Поглянув на іконку святителя Іоанна (Максимовича), архієп. Шанхайського і Сан-Францизького. Спересердя не те, щоб молився, але заволав: «Святителю! Ти знаєш, що таке вбога парафія! Допоможи мені, дай грошей!» І все. Просто крик волаючої душі. Рівно через півтора тижні, на Маковеїв, прийшла якась незнайома жінка. Казала, що її донька колись давно розмовляла з батюшкою про отця Серафима (Роуза). Просила помолитись, передала записочку, фотографію могилки отця Серафима, 100 $ і акафіст свт. Іоанну. Батюшка стояв із відкритим від подиву ротом. Святитель прислав свою допомогу і навіть «вказав адресу відправника»!

Неосудження

Ідучи, дамочка бачить п’яного як ніч мужика, що лежить на землі: «Ось, напився як свиня! Розвелося тут алкоголіків проклятих!» Мужик, трохи розплющивши очі, відповідає: «А в тебе ноги криві – а я завтра тверезим буду!»

Той, кого ти осудив, може покаятись, якщо вже не зробив цього.

Один архімандрит був немічний «російським недугом» – дуже пив горілку. Служив вельми рідко. Студенти духовного училища насміхалися над ним та засуджували.

Недавно запитав: «Як там цей батюшка?» Сказали, що пішов у монастирську братію, відразу й повністю зцілився від пияцтва. Тепер світлий та благообразний, часто служить. «А де насмішники та судді?» Один – уніатський «парох», другий – батюшка-розкольник…

Піст

Старенька запитала, як їй дотримуватися посту. Мовляв, до віри прийшла пізно, здоров’я слабке, навички постування не мала. Батюшка дав їй найсуворіше благословення: весь піст не дивитися телесеріалів, а час цей присвятити молитві.

Латиноамериканські телепристрасті стали для старшого покоління бісівською пасткою. У них загрузають, як мухи в липучці. Зовсім не бояться померти без покаяння. Бояться відійти у світ інший, не додивившись «про Лопеса, Гарсію та інженера Мендісабаля».

Гоніння

Приходив «поборник віри». Говорив, які погані зараз священики: п’яниці, негідники, розпусники… Сказав, що Церкву потрібно «очищувати». Батюшка «поспівчував» йому:

- Мабуть, шкодуєте, що пізно народились? Вам би жити у 30-ті роки…

- Так, батюшка. Ось у дні гонінь я б і мучеництва сподобився…

- Ні. У дні гонінь Ви би стрімголов бігли у НКВС з проханням допомогти «очистити церкву»…

Наші храми руйнували не інородці. Ті самі Васильки й Ванюшки, яких мами водили на заутреню на початку ХХ ст. Зовнішнє благочестя без сердечної віри й любові до Бога приносить страшні плоди…

Престольне свято. У храмі тіснота. Кадильний дим заповнив склепіння. Розмірено та врочисто йде служба. Яскраво світить літнє сонечко…

…Раптом небо потемніло. Подвір’я храму наповнилося гулом важких вантажівок. Дужі хлопці в касках, з автоматами ввалилися до храму. Старший, з портупеєю, ставши посередині, голосно сказав:

- Так! Туристи, які просто «зайшли подивитись» можуть іти додому. Всім віруючим – на місці, обличчям до стіни!!!

Якось вмить стало малолюдно. Та й батюшки не всі залишились…

Яскраво світить літнє сонечко. Знову велика кількість тих, хто молиться у храмі. Що це мені раптом привиділося?

Господи! Не допусти ногам моїм відійти від Тебе!

Хрестоношення

«Всякоє нині житейскоє отложим попеченіє…»

Щоби піти за Христом не варто довго збиратись. Тобі не доведеться довго пакувати речі в контейнер і замовляти фургон. Просто візьми свій Хрест і йди…

Розколи та єресі

- Чому Ви кажете, що не можна ходити в розкольницькі храми. Адже Бог один, та й служба там така сама?

Замість розмови про наявність благодаті, батюшка запропонував тому, хто запитує, скуштувати цукерок. Дав дві, з вигляду однакові. Одна звичайна, друга «пустушка». Загорнутий фантик – «старий дитячий фокус». Різниця є.

Поряд з Кирилівською церквою є місце, де кожен може оголосити себе Київським Патріархом… Але прислужувати йому будуть санітари…

Сучасне сектантство схоже на пластмасову ялинку. Для «малогабаритної» душі цілком зручно – не займає багато місця. Всі гілочки рівненькі – ні сучка, ні задоринки. Не осипається, не псується. Якщо заважає – можна розібрати і сховати в комірчину. Щоб зобразити «ялинковий» Дух, пропонується попшикати спреєм, який входить до комплекту.

Але відчуття пластмасової штучності все одно не проходить. Хочеться натурального. Живого.

Харизмати – псевдоєвангельський «гербалайф». «Опірамідили» душу…

Сектантське «богослужіння» - «Партзбори ім. Ісуса»

Башнер

Зі слів семінариста А.Л.

«Башнера» вважали дурноголовим. Він був неговірким, якимось «сірим». У короткі перерви між боями він з педантичністю маніяка перебирав свої «іграшки» - КПВТ і ПКТ. Чистив, змащував, вивіряв, пристрілював. Коли кулемети були у повному порядку, протирав від пилу прилади спостереження. Скрупульозність робота. На виходах теж не вгамовувався – постійно крутив баштою нашого БТР-70, дратуючи десант, який сидів на броні.

Шлях лежав через закинутий кишлак. Мін не очікували. Уперед однак пустили БМР-ку (Бойова Машина Розгородження – «тралер»). Дорога була відносно безпечною, але можна було нарватися на шалену кулю «місцевого чапаєва», який відбився від племені. Десант перебрався з броні всередину машини.

…Моджахед мовчки чекав, коли бортовий люк БТР-а шураві зрівняється з проломом у дувалі. Точний постріл з гранатомета РПГ-2 «допрацьованою» гранатою переб’є панцерник навпіл. У невірних не буде ні найменшого шансу вижити! А він затаїться на час у колодязі-кяризі, щоби отримати потім милості Аллаха і гроші від «білявого американця». Що це росіяни баштою крутять?

Башнер продовжував «крутитися». Краєм ока уловив чиюсь тінь, раптом дико заволав. У наступну мить усе потонуло в гуркоті його кулеметів. За дувалом пролунав вибух. Бронегрупа на мить завмерла, десант повискакував з БеТееРа, займаючи оборону. Але все навколо було тихо…

Одна з перших випущених БТР-ом куль потрапила просто в гранату. Душмана-гранатометника рознесло на шматки. Лише димуюче шмаття халату на вузлуватому дереві нагадувало про засідку, яка провалилась.

Башнер отримав тоді БЗ-шку (медаль «За Бойові Заслуги»). Відтоді пройшло багато часу. Але кожен з нас завдячує життям «дурноголовому» Башнеру.

Нотатки на полях зраненої душі

Один послушник у зневірі прийшов до духівника.

- Батюшка! Я вже 5 років у монастирі. Наче й вечірні молитви читаю, а вночі війна сниться. Сняться хлопці з нашої роти, що загинули… ніби знову кудись біжу, в когось стріляю… Невже я така пропаща людина, що досі одержимий злобою та людиновбивством?

- За загиблих друзів помолись. А про все інше я тобі лише «по-книжному» відповісти можу… Сходи краще до Старця, отця N. Він тобі простіше пояснить.

Посивілий старець уважно вислухав і лагідно усміхнувся.

- Не втрачай надію, синку. Я вже 50 років як з війни прийшов, а мені Сталінград досі сниться. Такий Хрест у солдата… Господь допускає нам пам’ять скорбот не для того, щоб ми були у зневірі, але щоби більше пам’ятали про Його милосердя та цінували час життя нашого.

«Коли я вперше стріляв у людину, я не відчував ніяких емоцій. Всі почуття просто розчинились у метушні бою. Дав коротку чергу – бородата голова у чалмі смикнулася і сховалась за каменем. Як мішень у тирі. Через кілька хвилин рвонули вперед. Пробігаючи, я озирнувся на вбитого душмана. Мені й раніше доводилось бачити вбитих. І наших, і їхніх. Але цей, з діркою у голові, був мій. Я вбив людину. Потім були й інші, але цього, першого, я не забуду ніколи. Після того бою мені було погано. Тужно на душі, тоскно. Запропонували «трави» - слава Богу, відмовився!»

Прийшла жінка у чорному. Просила відправити похорон над сином-самовбивцею. Батюшка запитав, як це сталося. Виявилось, що її син підірвав себе гранатою разом з ворогами, не бажаючи потрапити у душманський полон… Серце підказувало відповідь, але послав її за порадою до єпархіального архієрея. Владика благословив відправити похорон. Один із побратимів сказав батюшці, мовляв, не варто над таким відправляти похорон – «і в полоні люди живуть». Батюшка нічого не відповів. Чи варто було розповідати людині, яка сидить у теплому кріслі, про жах афганського полону?

1992 рік. Бачив у Лаврі двох козаків. Перший був немолодий. Хвацько закручені вуса, хитруватий верткий погляд. Увесь у лампасах, аксельбантах, немислимих золотих погонах із безліччю зірок. Явно пошита на замовлення форма. Китиці якихось незрозумілих нагород «за льодове побоїще».

Другий був простіший. Форма з радянської парадки. Погони з сержантськими личками і відпоротими літерами «СА». На грудях радянська медаль «За відвагу», про походження якої красномовно свідчив багряний рубець на обличчі хазяїна. Зовсім молодий із сивими скронями й очима старого.

Довго дивився їм услід – старому скомороху й молодому ветерану.

Старець Паїсій Святогорець розповідав про одного монаха, котрий радів, що літак схожий на Хрест, який пливе по небу. Сучасні Стелси (винищувач-бомбардувальник F-117A і стратегічний бомбер B-2) схожі на бісів… Та й гелікоптери вже більше не схожі на добрих залізних бабок. Демоноподібність…

Вісімдесят відсотків бойових втрат – через свою провину. Щось не довчив, не додивився, не відпрацював, не врахував. У решті двадцяти твоєї вини немає – просто Господь покликав.

На війні приймають Божу волю – смерті не шукають і від смерті не ховаються.

«Історики коли-небудь будуть довго сперечатися, чи мали рацію тоді політики. Ця війна стала нашим болем, нашою ганьбою. Але вона стала й нашою гордістю, нашою славою – тому, що її пройшли найкращі сини Вітчизни».

Ці слова варто написати на пам’ятнику

«СОЛДАТУ ВСІХ ЧАСІВ І НАРОДІВ».

Опублiковано: № 2 Дата публiкацiї на сайтi: 10 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
13:00 21.09.2011 | Татьяна
очень хорошая статья.
12:59 19.06.2010 | Марина
Помню, когда мы были в паломнической поездке в Киеве, то совсем недалеко от стен Киево-Печерской лавры располагался маленький сквер, в центре которого - памятный мемориальный знак воинам-афганцам. На чёрных плитах выбито огромное количество фамилий погибших в этой войне киевлян. Помню, тогда меня пронзила мысль - ведь каждая фамилия - это несостоявшаяся семья. Сколько же их только в одном Киеве! А ведь это наше поколение... И сколько девушек остались без своих будущих мужей... Но видно, Богу так было угодно.
00:46 30.11.2007 | Сергей
По здоровью в армию не взяли. На последней медкомисии когда мне об этом объявили залился слезами(дед кадровый офицер, отец -тоже ), а военком мне сказал:"Ты только глянь сколько мечтают от армии закосить, а ты... "А ведь тогда только началась Афганская война.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: