Дещо про благочестя
Є три простих правила благочестивого життя:
1. Кожна людина благочестива в міру свого духовного віку.
2. Не вимагай власного благочестя від інших.
3. Справжнє благочестя не потребує «особливих умов».
Пояснити?
1. У духовному житті, як і в тілесному, є свої «немовлята» і «старці». При цьому духовний вік не завжди відповідає тілесному. Трапляється, що старцями стають люди досить молоді. Таким був прп. Сергій Радонезький. Але це радше виняток, ніж правило. Адже духовність здобувається подвигами сповненого любові християнського серця. А на це потрібен час... Але трапляється й навпаки. Доживши до сивого волосся, людина живе «по плоті». І помолитися не хоче. На вигляд ніби дід, а ні духовності, ні мудрості в ньому немає.
2. Люди — не зубці гребінця. Всі різні. Хтось молодший за тебе духовно, тільки почав свій шлях до Христа. Хтось старший і досвідченіший за тебе. А багато є таких, хто просто подвизається не так, як ти. Адже комусь треба бути затворником, а комусь місіонером. Просто різний спосіб ділання, форма. А суть одна. Одними й тими ж Тілом і Кров’ю причащаються, одним і тим же Духом Божим сповнюються.
3. Усе частіше люди намагаються виправдати своє небажання молитися домашньою метушнею та галасом з вулиці. А святі сповідники зберігали чистоту душі й молитовну бадьорість навіть у табірних бараках. Благочестивим можна бути завжди й усюди.
Про смирення...
— Батюшка, що таке смирення?
— Смирення — це коли послухом виполіруєш душу. Ніби поліроване покриття душі. Смиренну людину неможливо зневажити чи образити. Ніяка гидота й бруд не тримаються на цьому полірованні. Зовсім неможливо облити брудом — миттєво обтікає! Коли спілкуєшся зі смиренною людиною — дивишся в це поліровання, як у дзеркало, і бачиш власне духовне убозтво.
Прийшовши з храму...
Неділя. Жінка повернулася з храму. Аж 20 свічок поставила, всю службу відстояла. Все за синочка молилася. А синочок — ось він, удома. Лежить на дивані, пиво попиває, курить, футбол по телевізору дивиться...
— Ах ти, скотино! До храму пішов би, помолився, ледащо прокляте! У храмі ж бо свято, благодать! Футбол він дивиться!
Бабах кулаком по телевізору. Пиво у смітник, попільницю на підлогу. А син її спокійно так питає:
— Мамо, це ти з храму така зла повернулася?
Але ж у чомусь він має рацію? Наситившись Духу, сповнюються любов’ю...
«Важко багатому...»
Серед людей багатих нечасто зустрінеш благочестя. Але все ж таки Господь являє людей забезпечених, які зберігають у чистоті свою душу.
Проте, мова не про них — з ними все гаразд. Розповім про тих, хто, здобуваючи тлінне, марнує нетлінне. Не для того, щоб засудити, а щоб поміркувати. Щоб, якщо Господь пошле достаток, самим не загинути духовно.
Фіфті-фіфті?
Приїхав гість. На здоровенному джипі, «пальці віялом»:
— Гей! Слухай, святий отець! Давай, чи що, «замутимо» чого? Там, скажімо, церкву, блін, побудуємо. Короче, виб’ємо «зелених» в уряду — 60% мені, 40% тобі на будівництво! Від тебе треба тільки перед урядовцями «засвітитися», решту я сам прокручу.
— Ви розумієте, що Ви кажете? Ви тямите, на чому хочете збагатитися?
— А? Ну, зрозумів. Навпіл поділимо — 50 на 50!
— Ви дуже щаслива людина! І Ваше щастя в тому, що мій священний сан не дозволяє рукоприкладствувати. Хоча, я думаю, єпископ пробачив би мені ...
«Освячується дім сей...»
Освячення квартири — завжди родинне свято. Не так часто люди змінюють житло. Стіл, накритий з цього приводу, звісно, і батюшці в радість. Але ж не застілля головне. Набагато важливішою є можливість усією родиною поспілкуватися з пастирем, поставити наболілі питання. У наш марнотний час питань море, а можливість спілкування трапляється рідко. Повірте, це не провина священиків.
На жаль, деякі просять освятити оселю виключно через моду. Бог їм суддя. Для таких поява в домі священика — наче візит спеціаліста зі знищення блощиць. Господарю байдуже до освячення — «нехай піп сам возиться, як знає». Головне: «Хата посвячена, тепер барабашка не заведеться, крадії не залізуть, і грошей буде хтозна-скільки!».
Платня
Освятив квартиру. Господар, як вдячність за молитовні труди, простягає пляшку «Столичної». Вирішив, напевне, що гроші мені давати негарно. Мені ж захотілося подивитися, може справді маю вигляд людини, яка дуже п’є: «Перепрошую, де у Вас дзеркало?» Що ж, вартий робітник своєї поживи (Мф.10, 10). Трапляється, звичайно, для хазяїв пожива — горілка. Але мені від такої щедрої винагороди довелося відмовитися...
«Хто єпископства бажає...»
Служив штатним священиком у жіночому монастирі. В один з вечорів — служба рядова з акафістом. Священики прийшли раніше. Матушка-ігуменія, побачивши, що всі зібралися, наказала принести два великі кошики просфор. Стоїмо, молимося. Читаємо записки — виймаємо часточки. До акафісту, видно, не впораємося — доведеться затриматися після служби. До вівтаря зайшов якийсь монах. У клобуці. Привітався з нами, приклався до Престолу — видно, в сані. Звертаюся до нього:
— Батюшка, на акафіст вийдете?
— Ні, я у вівтарі помолюся.
І щось додав про облачення. Ну, ні — так ні. Соборно вирішили залучити гостя до просфорок.
— Батюшка, Ви поки стоїте, просфорки повиймаєте? — звертаюсь до нього.
— Звичайно! Тільки копіє дайте.
Часточки виймає проворно, звично. З усього видно, з монастирської братїї. Незадовго перед акафістом ми вже почали облачатися. Прийшов наш протодиякон:
— А ви вже у владики благословення брали?
— ??? У якого?
— Який просфорки виймає.
— Благословіть, Владико. Простіть, заради Христа.
— За що?
— За непошану.
— Бог простить. Це ж через незнання. Я ж сам винен, не представився. А просфорки я довиймаю...
На новостворену кафедру вирішили призначити єпископа. Патріархія зупинила свій вибір на одному ієромонахові — людині духовній і грамотній. Через глибоке смирення, батюшка не вважав себе гідним. Вирішив «ухилитися». Коли покликали до Патріархії, приїхав у старенькому підрясничку, недоладній плетеній кофті, ботиках.
— Батюшка, Вам кого?
— Мені б до Патріарха...
— Ну, записуйтеся на прийом, а там подивимося. Ви, власне, в якій справі?
— Не знаю... Викликали...
— А, так Ви отець NN? Проходьте, будь ласка. Святійший чекає на Вас.
Святійший Патріарх благословив батюшку, ласкаво усміхнувшись:
— Ну й вирядилися! А страшніше підрясника не знайшлося? У мене в скрині, здається, є. Можу подарувати. Ну, добре. Знаєте, для чого Вас покликав?
— Здогадуюся, Святійший Владико. Є така історія: Коли один із древніх східних Патріархів вирішив висвятити одного авву в єпископи, той відповів, що відріже собі вухо, і в нього буде канонічна перешкода до прийняття єпископського сану.
— Бачу, що Ви добре знаєте святоотецьку літературу. Значить, ми у Вас не помилилися. Сподіваюсь, Ви пам’ятаєте, чим закінчилася ця історія? Патріарх відповів старцю, що, знаючи його святе життя, висвятить його й без обох вух. Той авва став дуже гідним архіпастирем. Так що, батюшка, готуйтеся до хіротонії.
Зателефонував один добре знайомий єпископ:
— Ти коли, нарешті, в гості до мене приїдеш? Я ж тобі грошей достатньо на дорогу надіслав!
— Владико, простіть заради Христа. Терміново треба було купол у храмі крити — я їх і витратив..
Владика тільки усміхнувся у відповідь:
— Ну, гаразд, трапляється. А як живеш, як спасаєшся?
Опісля розповідали, що Владика також «розтратив» гроші, подаровані на купівлю автомобіля, на будування храму в райцентрі...
Всемогутність
Кожен християнин — всемогутній! Немає нічого неможливого для нього. Адже не випадково сказав апостол Павло: Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі (Фил. 4,13). Наприклад, можна попросити в Бога вміння літати. І, якби Бог дав вам таку здібність, вас би негайно запроторили в «інститут на досліди». Досліджували б до кінця ваших днів, як це ви літаєте... Бог мудрий і милосердний. Він подає тільки благопотрібне — те, що буде корисно вашій безсмертній душі. Адже той же апостол сказав: Усе мені можна, та не все на пожиток (1 Кор. 6,12).
«Реваншист»
— Батюшка! А, може, нам би краще жилося, якби німці перемогли? Була б зараз у нас «європа». Адже вони й храми відкривали...
— Для нас, українців і християн, була б не «європа», а ... (співзвучно). Був би «розвинений фашизм» і поклоніння Одину — відверто язичницьке «чорнобожжя». І церкви відкривали вони тимчасово, щоб «заспокоїти недолюдей». Не було б ані віри, ані волі. І ти, друже, не виблискував би поголеним черепом, вештаючись містом, а працював би на бюргера. Якби взагалі народився...
Молитва матері
Атмосфера на вченнях — максимально наближена до бойової. На диверсійну групу чекало непросте завдання: «приховане десантування на парашутах за несприятливої погоди». Біля самої землі різкий порив вітру потягнув купол убік, відкинувши офіцера-спецназівця на лісний вируб. Пні та корчі, які стирчали із землі, вже приготувалися розірвати, скалічити його тіло... «Мамо!!!» — цей «невійськовий» крик, здавалось, пройняв усе його єство. І щось сталося. Офіцера протягнуло між пнями, тільки трошки «приклавши» спиною. Купол погас. Спина боліла, але меддопомога не знадобилася. Вчення минули успішно, «бойове» завдання виконане на відмінно.
Через кілька місяців спецназівець отримав відпустку і поїхав відвідати батьків. Звичайні домашні посиденьки з розпитуваннями про службу.
— Як служба? Все нормально. Ви ж знаєте, у нашій «конторі» про подробиці розповідати не заведено...
Пізно ввечері мати відкликала його набік:
— Синку, що з тобою трапилося два місяці тому?
— Та нічого... А чому ти спитала?
— Сама не знаю... Тільки ось тоді, 14 числа нічого робити не могла. Півдня тільки молилася за тебе. Захотілося чогось...
Син приголомшено дивився на матір. Так, він не раз чув, що материнське серце не обманеш. Але щоб настільки! Раніше він ніколи не замислювався про віру й молитву. «Так, мати молиться, ну то й що? — думав він, — але ж я сучасна людина. І ці „забобони“ мені ні до чого». Але зараз його гострий аналітичний розум складав усі події воєдино й видавав тільки один результат: «Завдяки молитві матері сталося чудо». А значить, є Бог?! Той Самий, Якого розіпнули і Який воскрес за всіх нас! Той Самий, Якому вранці та ввечері тихенько молиться його мати. З цього дня офіцер ніби почав жити спочатку — жити у вірі й молитві...
Господь не залишав Свого нового «воїна». Спецназер навчився молитися за себе і за своїх підлеглих. Не раз випадали на долю його групи «бойові захвати». Бог не залишав їх — за весь час командування офіцера-молитовника у групі втрат не було.
Уже давно немає в живих його матері. Але й досі він пам’ятає, що тоді своєю молитвою мати врятувала не тільки його тіло. Вона врятувала його душу...
