Найголовніший іспит
Весь світ — це одна величезна аудиторія, в якій люди-абітурієнти здають вступний іспит у Рай. Туди немає «конкурсу»: Бог хоче, щоб кожен був зарахований. Усі завдання, дані нам на цьому іспиті — здійсненні, і лише від нас залежить — впораємося ми з ними чи ні.
Можна і потрібно користуватися підручником — Біблією. Причому найважливіший розділ — Святе Євангеліє. Будь-хто це знає, адже йому не раз уже говорили про це. Окрім того, можна скористатися й чужими конспектами — адже святі люди не тільки успішно склали цей іспит, але й залишили нам свої зошити з розв’язками навіть найважчих завдань. Втім, завдання всі типові. Змінюються лише обставини. Суть завжди лишається незмінною.
Декому Бог Сам підказує відповідь із милості Своєї. Але частіше просить більш успішних допомогти своєму ближньому. При цьому обов’язково зарахує правильну відповідь і тому, кому допомогли, і тому, хто допомагав іншим.
Бог ніколи не дає нам задачок, із якими ми не змогли б упоратися. Він ніколи не запропонує тому, хто з’явився на іспит без лінійки, малювати складні фігури.
Коли Бог бачить нашу помилку, то вказує на неї, ніби кажучи: «Подумай гарненько! Тут ти помилився — постарайся це виправити. Я ще даю тобі час». Такими ми і здаємо свої роботи — в них купа виправлень. Щось перекреслено зміною свого життя і переписано заново. Щось стерто ґумкою покаяння. Немає нікого, хто б написав усе відразу начисто, без помилок.
Люди поводяться на цьому іспиті по-різному.
Хтось постійно нарікає на незручність парти, немодне крісло, відсутність настільної лампи та ручки з золотим пером. Увесь час іспиту лиш тим і зайнятий, що облаштовує свій робочий куточок. А коли продзвенить його дзвоник, він тільки ім’я своє похапцем написати встигне. Так і йде з іспиту, не виконавши нічого й залишивши лише купу непотрібного мотлоху. Адже новий «облаштовувач», який займе місце попереднього, усе одно почне наново пошук необхідного йому хламу: але вже моднішого та сучаснішого.
А ось один скочив, і, крикнувши Богу: «Плювати я хотів на Твої задачки!», — самовільно пішов із аудиторії, голосно грюкнувши дверима. Від Раю він відмовився сам. Хоча його і попереджали про те, що на всіх, хто не складе іспит, чекає незавидна доля.
Людина недбайлива і безтурботна пише свою екзаменаційну роботу недбало і неакуратно. Мовляв: «І так піде!..». Нерівні каракулі його життя — як виклик Богу, як неповага до Того, Хто дарував потенційну можливість потрапити в Рай.
А бувають роботи, в яких все «чистенько і акуратненько», але жодного істинного слова, всі відповіді — невірні! Адже й говорили не раз: «Тут у тебе помилка! Виправи, перепиши!». А у відповідь гордовито звучало: «Буду я ще закреслювати та виправляти! Зате моя робота найчистіша буде. А правильно тільки так, як думаю я сам! І всі ваші святі конспекти мені не указ!». Такого «чистописаку» зазвичай називають єретиком.
Для кожного на цьому іспиті дзвоник лунає у свій час. Не раз і не два попросить тебе Бог: «Перевір свою роботу ще разок. Постарайся виправити помилки». І лише тоді, коли нічого вартісного ти більше не напишеш і ніяких своїх помилок більше не розгледиш, Він приймає твою роботу.
Іноді буває, що Він, знаючи здібності кожного абітурієнта, зараховує в Рай людину, яка ледь переступила поріг цієї аудиторії. Або, навпаки, з порога завертає хулігана, який і сам нічого гідного не створить, і іншим заважати буде. А так і для хулігана надія залишається — адже шкоди іншим він зробити не встиг.
З милосердя Свого, Бог завищує нам оцінки! Він дуже хоче кожного підтягнути до «прохідного балу». Він завжди готовий допомогти кожному, хто потребує допомоги. Ось тільки люди самі відмовляються від цього: їм варто лише попросити про це щиро, помолитися Йому, але з гордості і самовпевненості вони самі відкидають Його допомогу. Або просто не бажають помічати Його присутності, адже тоді доведеться поводити себе добре?!
І вже тут нас Бог не неволить! Він дав кожному повну свободу вибору. Хочеш — використовуй час для вирішення своїх задачок. А хочеш — спостерігай, як там, за вікном аудиторії, якийсь «рогатий персонаж» корчить смішні пики, або ж радить тобі тріснути сусіда по голові пеналом. Вибір завжди лишиться за тобою.
До речі, цей «рогатий» охоче підказує відповіді на завдання. Але відповіді — невірні! Послухаєш його — помилишся. Адже він-то знає, що якщо в Рай тебе не візьмуть, тоді ти потрапиш до нього в рабство. Взагалі той, хто часто слухає поради рогатого під час цього іспиту, вже стає його слугою. І заздалегідь «готує» себе до рабського нашийника, приготованого рогатим ошуканцем.
Бог дуже не хоче, щоб люди ставали рабами підступного перебрехи. Але навіть для тих, хто вже потрапив до його пазуристих лап, залишається надія. Надія на те, що всі прийняті в Рай, і ті, що сидять в аудиторії попросять Бога не виганяти обманутого лукавим абітурієнта в непроглядну пітьму: «Ми всі разом готові взяти його на поруки, якщо хоч якась можливість є!».
Та й для ближніх наших, які поруч із нами свої екзаменаційні роботи пишуть, теж допомоги у Бога просити потрібно. Якщо навіть сам нічим ближньому допомогти не можеш, то хоч у Бога допомоги йому попроси. Бог усе чує і обов’язково допоможе — ти лише проси Його, не мовчи!
Не бачило того око...
Наше уявлення про Рай — лише блякла подоба того, що таке Рай Божий насправді. Бракує людських слів і почуттів для того, щоб висловити неймовірне. Це те ж саме, що сліпонародженому стали б пояснювати різницю між синім і жовтим кольорами.
Що вийде, якщо прекрасний храм у всьому його внутрішньому та зовнішньому оздобленні спробує намалювати трирічне хлоп’я? Результат — будочка з віконцем і хрестиком на даху. Нерівні лінії кольорового олівця на листочку із зошита. Різниця між оригіналом і малюнком дитини досить відчутна, хоча основна ідея передана вірно — не переплутати.
Людина духовна в своєму розумінні Раю — подібна до художника, який намалював той же храм. Відповідно до повноти свого досвіду він більш-менш точно передасть і форму, і колір на полотні. Але це — його «авторське бачення», суб’єктивне сприйняття. Картина хоч і дасть уявлення про храм, але дуже вже неповне.
Коли ж святі Отці, богослови і Вчителі Церкви говорили і писали про Рай, то були подібні хорошим архітекторам. Тут тобі і «фасадні плани в масштабі накреслені», і «колор відзначено», і «ікони позначені»... І навіть «комунікації підведені». Все, в принципі, зрозуміло. І все ж, навіть найграмотніше креслення — це ще не храм!
Лише покинувши цей світ, ми усвідомлюємо, що приготував Бог тим, хто любить Його. «Овва! Оце-е та-а-ак!», — навіть ці слова захоплення не в силах будемо вимовити, поглянувши на справжнє торжество любові Творця до створеної Ним людини.
Тому й варто спробувати ще тут викорінити в собі усі ті пристрасті і гріховні прояви душі, не перемігши які, ми просто не зможемо там перебувати. І як прикро буде невиправленому серцю усвідомлювати, чого воно позбулося, віддавши перевагу тимчасовому задоволенню над вічним щастям.
Код «недовінчених»
Книга Дена Брауна і знятий за нею фільм подібні матюкам, що написані божевільним на стіні храму. Ні храм від цього не знидіє, ні благодать у ньому не збідніє. А цей «рукописний шедевр» зможе засвідчити не про якусь «таємницю», а лише про неуцтво та вульгарність його автора.
«Браунівське» зображення Христа — криве дзеркало, яке спотворює образ Божий. А вже який образ Христа миліший для нас — залежить від чистоти нашого серця. Якщо серце чисте, то і відображається в ньому Христос євангельський, Той, Кого знали і про Кого писали автори чотирьох Євангелій. Той, Якого зображено у храмі на іконі. А лукаве серце завжди і в усьому шукає підступ та брехню, бо саме брехливе. От і зловтішається воно від того, що Святість Божа ставиться «Браунами» під сумнів.
І задовго до Дена Брауна знаходилися ті, хто в гонитві за славою або за грошима намагався витерти ноги об святість. Раніше це сприймалося як виклик чванливого невігластва і хамства всьому розумному і доброму. Сьогодні це, на жаль, стає «модним». Це вже не шокує суспільство, не сприймається як плювок в обличчя. Люди охоче читають і перечитують томи «Брауна», жодного разу в житті не потрудившись прочитати хоча б одне з чотирьох Євангелій. Чим частіше подібне відбуватиметься, тим відчутнішим буде сморід гниючих людських душ.
Духобачення
Одного батюшку якось запитали:
— Батюшка! А ви демонів коли-небудь бачили? А Ангелів?
— Досить того, що я бачу людей. І демони, й Ангели проявляються очевидно в їх учинках.
«Оскудевающее Восполняющий»
Коли нашу душу і тіло долають немочі, варто лише згадати про всемогутність Божу.
Часто нам не вистачає сил. Але Бог — усесильний! Нехай Він стане твоєю силою, тим паче, що Сам пообіцяв це усім, хто надіється на Нього.
Іноді нам не вистачає розуму і міркування. Але Бог — Він мудрий! Він — неосяжний Надрозум. І завжди готовий заповнити Своєю премудрістю недоліки людського розуму. Варто лише цілком довірити себе Йому.
А інколи нам не те що любові, а, як кажуть, навіть і «зла не вистачає». Але Бог — Сам є Любов! Попроси Його щиро, і Він до країв наповнить твоє серце любов’ю до кожної без винятку людини.
Одного разу в дитинстві
У дитинстві мене не хрестили. Напевно, побоювалися гніву гіпсової голови Дідусяленіна.
Коли мені було 4 роки, ми зайшли з бабусею в недіючий храм, перетворений на музей. Всередині було багато позолоти та ікон «про Святих». Там було красиво. Різьблені врата в стіні з іконами були відчинені навстіж. Мені спало на думку, що ми дуже вдало прийшли — напевно, не кожен день їх відкривають. Може, тільки в найголовніше свято? На Першотравень? Але свята не було. На вулиці була зима і холодно. І Новий рік — аж через «скільки пальців на руках?».
За вратами був гарний стіл. А на ньому стояла маленька золота церква! Напевно, ця штука дуже важлива і секретна, якщо її тримають на такому столі. Там, напевно, попи зберігали найголовніше.
— Бабусю! А за тими воротами Рай? От би туди потрапити!
-— Ні, Вовчику. Там Вівтар — таке святе місце в церкві...
Мені раптом спало на думку, що якщо Бог є, Він раптом візьме і пройде прямо зараз десь там, у Вівтарі. Але цього не сталося...
Замість очікуваного мною Бога всередині Вівтаря пройшла якась товста тітка. Вона працювала в цьому музеї, була одягнена в несвіжий чорний халат. І, голосно хрумкаючи, гризла яблуко. Мені чомусь подумалося, що це дуже недобре й неправильно! Ну не може бути підсобки для віників там, де на красивому столі стоїть золота церковка! І тітки там яблука жерти не повинні!
Тоді я ще нічого не знав про Єву. Це був просто перший стук у моє серце милостивого Бога. А через чотирнадцять років Він постукав настільки голосно, що не відкрити Йому я просто не зміг...
Одкровення помислів
Найкращими ліками від зневіри є одкровення помислів. Про те і святі Отці писали. Ось тільки робити цього ми абсолютно не вміємо! Ми уважно прочитали про це у товстих святоотцівських книгах, але на практиці творимо зовсім інше. Прийшовши до священика, ми із сумною фізіономією тиснемо з себе сльозинку і намагаємося розповісти всю маячню, яка відвідала нашу голову. В результаті сповідь перетворюється на майже повне повторення усіх гріховних помислів, якими бентежили нас біси. Але ж як «благочестиво» ми виливаємо душу! Адже нам так хочеться здатися правильними, замість того, щоб бути щирими!
Нас більше хвилює те, що подумає про нас духівник. І набагато менше бентежить те, що відає про нас Бог.
Духівник — як унітаз. Не соромтеся періодично виливати з душі свої помиї. А то все ллєте лимонад, боячись забруднити білий фаянс.
Не бійся! Розкажи те, що дійсно наболіло. І не намагайся підібрати розумні слова. Просто будь чесним!
Різниця
Одна тітонька якось поскаржилася:
— Їздила в один жіночий монастир. Так там дві монашки так лаялися між собою — ось тобі й уся святість!
— Так вони ж іще не святі, а тільки прагнуть до цього.
— Теж мені «прагнуть»! Більше до церкви не піду, нема ніякої різниці — і там, і тут одне і те ж.
Різниця в тому, що ці «дві монашки» ніколи не згадають про те, що бачили як лаються миряни...
Ченці
Ченці — дуже погані люди. Але від усіх інших негідників їх відрізняє те, що вони про себе це знають. І всіма силами намагаються з Божою допомогою виправитися!
