Київський Поділ затопило. Каламутна вода ліниво затікає у вікна, на її хвилях погойдуються залишки посуду та пічні вуглини. Посеред цього сміття влаштувались у човнах мешканці затоплених будинків. Недоладно крутяться, виміряють тичинами глибину, гріються від сирості ковтками оковитої. Батюшки відправляють молебні у човнах, припнутих до пеньків над водою — колишніх стовпів церковної брами.
Так було в 1845 році, коли вода у Дніпрі піднялася на сім метрів. Подібні повені траплялись і раніше, але цей рік був вирішальним. Торговці та ремісники придніпровської смуги втямили: час переселятися повище. На ті надподільські пагорби, де колись збудував собі садибу казково розбагатілий подільський ремісник, цехмейстер Лук’ян Олександрович. Жив він у часи козацькі, гетьманські; відтоді від його дерев’яних хором і сліду немає. А все ж таки, порізане нагір’я над Подолом за старою звичкою називали Лук’янівка. І подейкували, що київський подвижник св. Феофіл вирік: «На цих горах зведе обитель благочестива царствена жона». Але тоді у це ледве вірилося.
Бо першою великою будівлею на Лук’янівці була в’язниця.
Сумний замок
Головний міський острог із величною назвою «Лук’янівський в’язничний замок» почав прийом невільних відвідувачів у 1863 році. І вже незабаром зображення Лук’янівської в’язниці ввійшло до джентльменського набору листівок із визначними місцями Києва. Нам видасться дивною листівка з видом слідчого ізолятора та написом «Привіт із Києва» — а сто років тому це було цілком нормально.
Втім, тоді і саме поняття «Лук’янівська в’язниця» за відомістю не поступалося казематам Шліссельбурга. Адже мало відшукається київських революціонерів від Миколи Кібальчича (сидів тут у 1875 р.) до Юлії Тимошенко (2000 р.), котрі б не опинились у цій темниці. І коли молода Леся Українка з астраханського заслання писала сестрі «все-таки краще жити в Астрахані, ніж на Лук’янівці» — натяк на темницю був для всіх зрозумілий.
Після революції тут гинули за віру. Сумний список «лук’янівських» сповідників величезний, але два імені неможливо не згадати. Похмурої осені 1937 року допити на Лук’янівці принесли мученицький вінець митрополиту Київському св. Константину (Дьякову). І в ті ж дні тут загинув найвідоміший, мабуть, київський священик, о. Александр Глаголєв. У свій час він прославився захистом єврея Бейліса, якого звинувачували у ритуальному вбивстві. Окрім цього, він був духівником родини Булгакових, вінчав Михайла Булгакова і став прототипом отця Олександра в романі «Біла гвардія».
Але в цьому будинку плачу траплялися і радісні події. Революціонерка Софія Богомолець, заарештована вагітною, тут народила сина — майбутнього видатного фізіолога Олександра Богомольця. Досягненнями цього уродженця Лук’янівського замку ми керуємося при кожному переливанні крові і заживленні переломів. А неподалік розташований медичний університет носить ім’я Богомольця.
У наш час можна щодня ходити вулицею Дегтярівською і не здогадуватися, що загублене серед жилої забудови СІЗО № 13 є одним із найтрагічніших місць нашої історії.
Наш Монпарнас
Дивна річ: на Лук’янівці у перші роки ХХ століття мешкала ледь не половина письменників, художників та вчених Києва. Лідери київської художньої школи — Пимоненко, Менк, Орловський, Мурашко; поважні українські письменники та майбутні руські письменники і філософи, видатні біологи і популярні піаністи — що ж їх тут приваблювало?
Можливо, чуйні душі принаджував свіжий подих сирецьких дрімучих борів, тодішнє вростання не лише міста в ліс, але й ліса в місто. Костянтин Паустовський з любов’ю згадував несподівані старі сосни поруч із цілком міськими особняками. Полярник і фізик Отто Шмідт часто згадував трамвайну лінію, проведену в Реп’яховому яру справжнім гірсько-лісним серпантином — ці місця були відомі під романтичною назвою «Київської Швейцарії». Микола Ушаков на своєму подвір’ї віднайшов річку Сетомль — якої при ньому уже кілька століть не було, але в якій колись Ярослав Мудрий потопив орду печенігів.
А може, творчі серця вабив неймовірний вид на Поділ із лук’янівських обривів? За ідилічними хатами раптом відкривається несподівана гірська височина; а над нею — пишні хмарини, малиновий або вишневий захід сонця; і під нею — розсип подільських будиночків, дніпровські повені і безкінечні ліси. Тут і в наш час хочеться малювати, складати вірші або молитися.
Недарма, живучи на Гоголівській, київський марксист Микола Бєрдяєв стає релігійним філософом. Гімназист Валентин Войно-Ясенецький (свт. Лука), що навчався в цьому ж районі, вирішує спочатку стати художником, а згодом приходить до ідеї спасіння людей від страждань через медицину.
Паралізована велика княгиня Александра (ігуменя Анастасія) у 1889 році на лук’янівських кручах заснувала обитель-лікарню — так здійснилося пророцтво старця Феофіла. Вже незабаром Покровський монастир був не лише одним із найчисельніших (понад 700 інокинь і послушниць), але й найбільш оснащеним у регіоні медичним центром. Багато хто із сестер монастиря, котрі пережили революцію, поповнив лави сповідниць та мучениць. А стараннями ігумені Архелаї (Савєльєвої) потрощений монастир пережив друге народження у роки Великої Вітчизняної війни, тоді у його стінах і підвалах сотні киян сховалися від німецької каторги і розстрілу.
На одному з тутешніх обривів мудрі зодчі ХІХ століття возвели Київську Духовну Семінарію. І не менш символічно, що у ХХ столітті в її стіни вселилася Українська Академія Мистецтв. Так по-київськи, своєрідно здійснилася мрія Олександра Мурашка (першого українського художника, визнаного у Європі), котрий виношував ідею влаштувати громаду художників на Лук’янівці. А сам Мурашко літнього вечора 1919 року був застрелений в спину невідомим у двадцяти кроках від свого будинку.
Але в ті ж місяці в семінаристському будинку радянська влада заснувала Будинок Мистецтв і поселила тут композиторів Леонтовича і Стеценка, неподалік віднайшла місце проживання і стара письменниця Олена Пчілка (чия донька так не хотіла «жити на Лук’янівці»), письменник Степан Васильченко, і багато інших творців нашої культури.
Тоді ж у Дегтярівській богадільні (будинку для літніх на Лук’янівці) помер усіма полишений мешканець цього району Іван Нечуй-Левицький. Під схилом Лук’янівки відбувалася більша частина дії його комедії «На Кожум’яках» — ми знаємо її у постановці Михайла Старицького під назвою «За двома зайцями». А види на хмари, що відкриваються зі схилів його району, стали рефреном цілого роману, котрий так і називається — «Хмари».
Наш Петергоф
Садиба на краю Реп’яхового яру і закинутий пейзажний парк при ній нині відомі лише вченим-лікарям, котрі присвятили себе проблемам пологів і жіночим хворобам. Але півстоліття тому це місце на німецьких штабних картах позначалося особливим прапорцем. Тут була резиденція перших людей радянської України.
У страшні 30-ті роки лук’янівську тишу обживав голова НКВС України Всеволод Балицький. На його совісті не лише масові репресії та зруйнування тисяч храмів та інших пам’яток архітектури (у тому числі обох церков Лук’янівки). У голодні роки він обманом скористався бюджетом республіки для дорогої реконструкції садиб і парку в своєму київському маєтку. Так з’явилася резиденція з численними ставками, місточками, алеями та альтанками.
Після війни в садибі оселився зі своєю родиною Микита Хрущов, тодішній лідер радянської України. Він був любителем технічних новинок, тож записав на магнітофон спів лук’янівських солов’їв, і слухав його згодом у Москві. У цьому будинку померла мати Хрущова, за походженням українська селянка: поховано Ксенію Хрущову неподалік, на Лук’янівському цвинтарі.
Після від’їзду Хрущова у резиденції послідовно мешкали глави радянської України аж до Петра Шелеста.
Наш Личаків
Київська телевежа стоїть посеред цвинтарів. Вшпилену в хмарини голку з обох боків оточують сотні найрізноманітніших хрестів, кам’яних ангелів і монументів — Лук’янівський світський та військовий цвинтарі. Поруч простирається нескінченне зелене провалля Бабиного Яру: найбільшої братської могили у світі. На цих цвинтарях покоїться понад 200 тисяч тіл — населення великого обласного центру.
В інших містах (Львів, Севастополь, Петербург) старі цивільні цвинтарі — популярні об’єкти екскурсій та медитацій. Проте в Києві такої традиції нема. А між тим, лише кілька хвилин ходи від шумної станції метро «Дорогожичі» — і вас оточує незвичайна духовна атмосфера Лук’янівського цвинтаря. Краса скульптур, суворість хрестів і багато відомих особистостей.
Ось перед вами могила Петра Нестерова — видатного київського льотчика. На світанку авіаційної справи у 1913 році він першим у світі здійснив у повітрі над Оболонню фігуру вищого пілотажу «мертва петля». А через рік він здійснив і перший у світі повітряний таран — збив ціною власного життя літак супротивника.
Поруч із могилою Нестерова можна побачити надгробок ще одному пілоту. «Легендарний витязь неба Крутень Євграф Миколайович». Правда, справжня могила винахідника руської винищувальної авіації Євграфа Крутеня знаходиться у Видубицькому монастирі. А на Лук’янівському цвинтарі помилково перезаховали іншого пілота. Зате тепер два друга-киянина сусідять пам’ятниками.
Військльотчики оточені видатними лікарями і фізіологами. Засновники цілих фундаментальних розділів науки — Стражеско, Образцов, Лур’є, Писемський, Виноградов; академіки, професори, педагоги. Різноманітні стели і бюсти на могилах видатних геологів, біологів, археологів. Сумні ангели обнімають хрести і стоять під вежками, охороняючи спокій художників і архітекторів. Постаменти зі слідами хрестів, збитих безбожниками — могила головнокомандуючого російської армії генерала Духоніна. Високі хрести з простої нефарбованої деревини над священиками, ігуменями, єпископами. Вівтарний кам’яний престол з хрестом, обвитим колючим дротом — святиня Лук’янівського цвинтаря, мощі великомученика Константина, митрополита Київського.
Дерева, птахи, натхненний спокій. А посеред нього — красивий, наче іграшковий, храм Новомучеників та Сповідників Російських, багато хто з яких довкола цього храму і покоїться.
Молитовна, поетична, романтична Лук’янівка нині, здавалося б, інакша. Район заводський, житловий, офісний. Дороги страшенно переповнені транспортом. Але все ж досі де-не-де у дворах, на кручах, у скверах і парках витає дух старої доброї Лук’янівки.
