У контрасті предмет стає яскравішим. Біла тарілка на чорному столі буде особливо білою. Життя поряд зі смертю стає особливо живим.
Відчути себе живим на сто відсотків можна на кладовищі в будній день. Крім птахів і комах, там практично не буде жодних ознак життя. У царстві мертвих править тиша, яку зрідка порушують удари лопати по землі — будується чергова «обитель», — або невпевнені кроки випадкового гостя. Ковток води з пластикової пляшки набуває тут особливого смаку і значення: значення того, що ти можеш цей ковток зробити і що в тебе є це живе відчуття спраги (ось де потрібно знімати реклами).
Повільно проходячи вздовж алеї з надгробків і хрестів, розумієш, як же хочеться жити. Не лише зараз, а завжди, вічно. Всупереч і незважаючи на хвороби, кризи, обмани, втрати — тільки б жити. Мозок працює в напрямку «всі помремо», а серце стискає холодний, ірраціональний страх: «Я помру теж! Я помру?! »
«Не може бути такого. Ні в одній казці з дитинства не написано про це. Кінець будь-якої з них іде в щасливу вічність. Вмирають лише Баба-Яга з Кощієм. Хороші люди зовсім не вмирають, а я ж хороша ... » Ну, або якось так.
Хочу жити: спати, їсти, говорити і слухати, любити морозиво влітку й ненавидіти взимку, читати книги й відзначати важливі місця фломастером, пити ось із цієї нагрітої в руках пластикової пляшки, просто хочу хотіти пити. Тільки б це ніколи не закінчувалося.
З розумінням на мене дивилися обличчя з надгробків. Вони теж не переставали хотіти всього цього. Надгробки всі різні — це не урни з попелом. Вигадливі й звичайні, доглянуті й занедбані, зі свіжими квітами або забуті. Могила — як душа: після смерті людини піклуватися про себе сама вона не може. Залишається все на милість тих, хто напише тобі епітафію і буде носити квіти, або ж забуде рівно на сороковий день. Все тепер для цих неживих залежить від тих, що живуть нині.
Цвинтар у той день став для мене індикатором справжності. У життя додалася крапля вічності, і день увічнився. Додому прийшла втомлена й затнулася, коли на запитання «як справи?» за звичкою відповіла: «Я — труп, я ледь жива від утоми». Заплановані «дуже важливі» справи, зустрічі, турботи до вечора знебарвились і потьмяніли. Зникли з розпорядку дня метушня і надуманість. Ображатися на телефонний виклик без відповіді? На те, що свекруха знову вчить, як правильно годувати її сина?.. І було про що поговорити з мамою по телефону, і прокинувся сором, що довго не дзвонила татові. Суперечка про те, кому завтра вести доньку в садочок, навіть не почалася, так само як і суперечка про те, кому мити посуд. Дитяча казка, приготування вечері й теплий душ мали цього вечора сакральний зміст — я можу це робити, поки що можу. Не те щоб я стала такою правильною. Просто раз у раз з’являлися обличчя — померла дитина, гарна, усміхнена, але вже не жива — вічний біль батьків. Скульптура батька, який тримає на руках немовля — чоловік помер у той рік, коли народився син, він ледве встиг потримати його на руках. Обличчя жінок, чоловіків — такі різні, з різними усмішками... Смерть не дивиться на особу, вона не обирає людей за достоїнством, а забирає всіх, і часто — несподівано. Чи змінилося б їхнє життя, якби вони думали про смерть, про свою власну смерть? Чи померли б вони інакше? Чи встигли б зробити щось важливе, не відкладаючи в довгий ящик головне, ніби попереду ще «все життя»? Мати тієї померлої дитини, можливо, інакше читала б казку або без роздратування відповідала на питання «чому?», якби знала, що син стоїть на порозі вічності. Чи сварився б чоловік із дружиною, розуміючи, що тримає сина на руках востаннє? Що сказали б діти, усвідомлюючи, що мама сьогодні помре? Може, ті самі слова, які вона сподівається почути відтоді, як навчила їх говорити?
Є чудові слова про те, що смерть виключає життя, в той час як життя включає в себе і смерть. Повинно включати. Феєричне віртуальне існування не передбачає роздумів про смерть. Нові рівні, перезавантаження, додаткові життя дають шанс вірити в те, що смерті немає. Точніше, не дозволяють думати про неї. Життя все менше контрастує зі смертю, все менш воно біле, все менше в ньому живого.
На чорному столі брудна тарілка виглядає особливо брудною, і хочеться її вимити, щоб не псувати вид. Але в темній кімнаті на столі з увімкненим монітором ця ж тарілка не буде ні брудною, ні чистою. На тлі смерті життя набуває сенсу й глибини. Розкривається у всій повноті своїх соковито-живих фарб, нехай часом і нелюбих кольорів. Віддалене від думок про власний кінець і розчинене в тисячах смертей на екранах телевізорів, життя розтягується в ілюзорну безмежність і не знаходить свого місця і сенсу.
Про смерть зараз замислюватись не прийнято. Поради психологів — думати про свою смерть, писати власні некрологи й заповіти — висміюються їх же колегами — прихильниками позитивізму й легкості буття зі швидкими рецептами щастя та успіху. Вчення святих отців про пам'ять смертну якщо й приймаються як догма, то не проживаються. Так само як і не проживається власне життя, змішуючись, у кращому разі, з буттям «інших хороших людей», в гіршому — з тим же буттям «поганих людей». Є ризик усвідомити власне життя лише після смерті, нерухомо застигши на своєму надгробку, не в силах будь-що змінити, в оточенні людей, схилених над могилою, не маючи можливості сказати ні «прости», ні «прощавай».