Фрагменти біографії
Сучасники ще за життя прозвали Тіціана королем живописців. Його незбагненний і неповторний хист особливого бачення світу створив цілу епоху в живописі й змусив наступні покоління схилятися перед цим хистом та наслідувати.
Про Тіціана неможливо розповісти стисло — стільки подій, цікавих особистостей і «періодів творчості» вміщує в собі мало не столітнє життя знаменитого венеціанця. «Отрок» розповість лише про останні роки життя метра, про останні полотна, сподівання та надії.
Влітку 1575 року у Венеції розпочалася епідемія чуми. За рік майже третина населення загинула. У переповненому вмираючими людьми місті вдень і вночі горіло багаття, що знищувало одяг загиблих, і поховальні дзвони не вмовкали. В одному із заможних будинків Венеції, намагаючись не піддаватися загальній паніці, поспішав закінчити роботу уславлений і улюблений усією Італією Тіціан Вечеліо.
Кілька років тому художник, вік якого на той час наближався до столітньої межі, попросив настоятеля храму Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі розглянути його прохання: бути похованим у соборі, у капелі Розп’яття. І зараз, відчуваючи наближення смерті, він із останніх сил закінчував роботу над картиною «Оплакування Христа», призначеною для власного надгробка.
Майстерності художника Тіціан навчався у венеціанського майстра Белліні, безмежно захоплювався роботами Антонелло да Мессіна, П’єро делла Франческа й Джорджоне, з яким йому пощастило багато працювати. Уважно вивчаючи роботи старих майстрів, він увібрав у себе все найкраще, що створили художники Ренесансу. І зрештою перевершив своїх учителів, осягнувши таємниці олійного живопису.
Тіціан відомий, перш за все, як незрівнянний портретист, кожна його картина відзначається неймовірною привабливістю. Невдячна справа — намагатися передати словами ті почуття, які охоплюють глядача при зустрічі з тіціанівськими полотнами, якщо ти не поет, звісно... Йому вдавалося зобразити головне — внутрішній, сокровенний стан душі. Колір і світло у Тіціана — це не просто настрій, а світобачення. Тіціан став творцем цілої галереї портретів сучасників. Серед них були папи римські, кардинали, прекрасні дами, аристократи усіх станів і вінценосні особи. Із одним з них — імператором Священної Римської імперії Карлом V — Тіціана пов’язувала багатолітня дружба.
Коли Тіціана представили молодому монархові, той зразу підняв художника з колін і абсолютно щиро вигукнув: «Просто не віриться: я — і поруч з Вами!» Карл був людиною віруючою і просив написати його портрет якомога простіше, аби не впасти в гріх марнославства. Якось, під час чергового сеансу позування, маестро випадково розсипав пензлі, і самодержець тієї ж миті кинувся їх збирати, а у відповідь на обурливі вигуки придворних сказав: вас, герцогів і графів, я можу зробити скільки завгодно, а Тіціана зробити не може ніхто. Тіціан бачив перед собою задумливу, благоговійну людину, на яку впав нестерпно тяжкий тягар влади.
Коли Тіціан нарешті показав закінчений портрет, імператор прийшов у захват. Подякою за цю роботу було нагородження художника лицарським званням, а його дітям надавалося право спадкового дворянства.
Між монархом і художником назавжди встановилася щира дружба, Тіціан ще не раз писав його портрети, а коли імператор відчув наближення смерті, то попросив художника написати для нього образ Пресвятої Трійці. Усе життя імператор хотів чернечого, усамітненого життя, останні роки він багато читав духовної літератури. Криваві війни, тисячі загиблих підданих — усе це переслідувало монарха в сонних видіннях і лежало важким тягарем на його душі, і, зрештою, він добровільно зрікся престолу й пішов у монастир.
Рівно через десять років Тіціану доповіли про те, що в монастирі святого Ієроніма помер імператор Карл V; єдиним, що залишилося ченцеві в спадок від минулого імператорського життя, була картина Тіціана — Трійця, перед якою, молячись, він і відійшов до Господа. У пам’ять про свого вінценосного товариша художник написав картину «Покладення в гроб».
Ще багато робіт мав виконати Тіціан, але найкращі полотна, написані його рукою, були створені вже у зрілому віці. Наступні покоління шанувальників художника дали цьому періоду його творчості умовну назву «пізній Тіціан».
Син художника Ораціо записав у своєму щоденнику в 1566 році: «Батько сказав мені, що вдягнений по-тосканськи синьйор, який приходив учора, — знаменитий Джорджо Вазарі. Кілька днів тому він приїхав до Венеції з метою побачити на власні очі все нове в живописі, про що говорять знавці... Наш знаменитий батько стояв першим у списку його візитів. Вазарі прийшов у захват, побачивши „Мучеництво святого Лаврентія“ та ескізи „поезії“ для Філіппа ІІ, особливо „Викрадання Європи“, „Актеона, якого переслідують собаки“, „Святого Ієроніма“ та „Покладення в гроб“. Він сказав, що нова манера батька видається йому чаклунською».
Але ця пізня манера письма була зрозуміла далеко не всім колишнім шанувальникам Тіціана, йому докоряли за нехтування рисунком, відкрито говорили про занепад його таланту, твердили, що старий уже не бачить, що робить, і що рука його настільки тремтить, що він нічого не закінчує, залишаючи все помічникам. Навіть учні метра посміювалися над ним. Знаючи звичку майстра доробляти й виправляти свої твори, які десятки років стояли неторканими в майстерні, вони підмішували деревну олію до його фарб, щоб легше видалити доповнення, поки Тіціан не бачить. Очевидно, вони щиро вважали, що рятують хороший живопис, не розуміючи, що будь-який дотик зрілого майстра здатний цілковито змінити полотно.
Пензель уже неспроможний був передати всю глибину його задуму. Лише безпосередній дотик пальців до полотна міг надати йому тієї життєвої енергії та трепету, до втілення яких прагнув Тіціан. Чи можна цю техніку якось охарактеризувати? Нерозв’язна й незбагненна таємниця — саме такий висновок зробили сучасники — знавці живопису.
Лише двом зі своїх численних учнів він міг би довірити завершення полотна «Оплакування Христа» — Якопо Тінторетто й Доменіко Теотокопулосу, але першого він прогнав від себе, щоб не завадити його самобутності, а другий, отримавши від італійців прізвисько Ель Греко, сам поїхав до Іспанії, де й розквітнув його талант. Тому художник і квапився...
З полотна, крізь завісу мутно-сірої імли, проступає кам’яна ніша, обрамлена двома фігурами статуй — пророка Мойсея зі скрижалями Завіту й віщунки Сивілли, яка уособлює пророцтво про розп’яття і Воскресіння Спасителя. У напівкруглій апсиді зображення пелікана, який символізує жертву. Тоді, коли епідемія у Венеції вже лютувала щосили, Тіціан зобразив під фігурою Сивілли невелику іконку, на якій він і син Ораціо молять про милість і заступництво Божу Матір. Позбавлене подиху життя тіло Христа лежить на руках Богородиці, випромінюючи світло. У відчайдушному пориві зображена Марія Магдалина — як символ покаяння, відданості й любові. Обережно торкається до Його руки Йосиф Аримафейський, в образі якого художник зобразив себе.
Мабуть, здогадуючись про причини свого нездужання, Тіціан запросив священика з церкви Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі. Після сповіді й причастя він через силу добувся до майстерні, ліг на лаву перед картиною і, зануривши палець у жовту фарбу, востаннє доторкнувся до Христа. У серпні 1576 року Тіціана знайшли мертвим на підлозі із затиснутим пензлем у руці. Попри очевидну причину смерті художника від чуми, венеціанський уряд прийняв непохитне рішення поховати великого митця та громадянина як належиться, з почестями, у храмі Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі, у капелі Розп’яття. В архівних документах храму був знайдений запис, що художник Тіціан помер у віці ста трьох років і що в ці ж дні відійшов до Господа також його син Ораціо.
Зі спогадів учня Тіціана:
"Тіціан вкривав свої полотна барвистою масою, що наче слугувала ложем або фундаментом для того, що він хотів у подальшому виразити. Я сам бачив такі енергійно зроблені підмальовки, виконані густо насиченим пензлем у чисто червоному тоні, який покликаний був намітити напівтон, або білилами. Тим же пензлем, занурюючи його то в червону, то в чорну, то в жовту фарбу, він виробляв рельєф освітлених частин. Із цим же великим умінням, за допомогою всього лише чотирьох мазків, викликав він із небуття обіцянку прекрасної фігури. Подібного роду ескізи настільки зачаровували найбільш вимогливих поціновувачів, що багато хто прагнув їх придбати, бажаючи збагнути таємниці живопису. Заклавши ці дорогоцінні основи, він повертав свої картини лицем до стіни і часом залишав їх у такому положенні місяцями, не удостоюючи навіть поглядом; коли він брав їх знову до роботи, то розглядав їх з прискіпливою увагою, немов це були його найлютіші вороги, аби побачити в них якісь недоліки. І в міру того, як він відкривав риси, що не відповідали його тонкому замислу, він починав діяти, наче гарний хірург... Працюючи таким чином, він коригував фігури, доводячи їх до тієї вищої гармонії, яка здатна була виявити красу природи й мистецтва. Аби дати картині висохнути, він швидко переходив до наступної, роблячи з нею аналогічну операцію. Обравши належний момент, він покривав потім ці остови, що являли собою своєрідний екстракт з усього найбільш суттєвого, живе тіло від доробляв за допомогою кількох повторних мазків до такого стану, що йому, здавалося, бракувало лише дихання. Ніколи не писав він фігуру alla prima, зазвичай твердячи, що імпровізатор не може написати ні розумного, ні правильно складеного вірша. Останні ретуші він наводив легкими ударами пальців, вирівнюючи переходи від найбільш яскравих полисків до напівтонів і втираючи один тон у інший. Іноді тим же пальцем він наносив густу тінь в який-небудь куток, щоб підсилити це місце, або ж лесирував червоним тоном, немов краплями крові, з метою пожвавлення живописної поверхні. Саме так він доводив до повної досконалості свої фігури".