Що привело до Православ’я сумлінну єврейську дівчину, яка виросла в родині, де суворо дотримувалися заповідей Старого Завіту? Дівчину, котра з самого дитинства чула єврейські молитви, бувала в синагозі, щиро вірила в богообраність єврейського народу? Дівчину, яка мріяла приїхати до Ізраїлю, вийти заміж за релігійного єврея і створити справжню єврейську сім’ю? Як сталася така докорінна зміна в її свідомості?
Через декілька днів після мого народження у мене з’яви¬лись ознаки незрозумілої хвороби. Як розповідали мої батьки, дитина буквально марніла на очах. Які тільки світила педіатрії не побували в нас удома! Але всі лише розводили руками. Батьки вже майже змирилися з тим, що втратять мене, і тут випадково знайшовся лікар, котрий визначив у мене рідкісне і тяжке захворювання, практично не відоме в Союзі. Він призначив мені ліки, які роздобути було важко, але можливо. І я почала пот¬роху одужувати і набиратися сил. А потім знайшлась і лікарня, єдина на всю країну, де намагалися доглядати і лікувати дітей з таким діагнозом.
Прогнози лікарів були зовсім невтішні. Я мала б умерти у п’ять, максимум у дванадцять років. Мені заборонили ходити до школи, тому що там велика вірогідність підчепити якусь інфекцію, котра для людини в моєму стані могла б стати смертельною. Учителі при¬ходили до мене додому. Оскільки я не ходила до школи, друзів-ровесників у мене не було.
Всупереч усім прогнозам лікарів, я жила і росла! Траплялися кризи, загострення, важкі госпіталізації, та я, немов птах Фенікс, поверталася до життя. Зви¬чайно, тут слід віддати належне моїм батькам і діду, котрі творили справжні чудеса в умовах радянського дефіциту, відсутності ліків і необхідного дієтичного харчування. Завдяки їхнім титанічним зусиллям у ме¬не було все необхідне для тяжкого і виснажливого лікування. Але без цього лікування і такого віддано¬го догляду я би не вижила. А можливо, допомогли і молитви.
Саме так, молитви. Наша сім’я дотримувала¬ся єврейських традицій. Це було великою рідкістю в Союзі, це доводилося приховувати від сусідів, учителів і знайомих. Мій дідусь щоденно відвідував синагогу і постійно молився за моє одужання. Ніхто не знав, що ми дотримуємося суботи і відзначаємо єврейські свята. Тому мої батьки не дуже любили приймати вдома гостей.
Більше за все на світі мені хотілося виїхати до Ізраїлю. Мені здавалося, що там я буду здоровою і зможу жити, як усі. Мої батьки знали про мою мрію, але боялися вирушати в невідому дорогу з хворою дитиною. До того ж їм вдалося, хоч і з труднощами, з’ясувати через знайомих, які мали зв’язки за кор¬доном, що мою хворобу не виліковують у жодній країні світу, навіть у США та Західній Європі. І як це не дивно, але в Росії я одержую все, що необхідно було для нормального лікування.
Я добре закінчила школу і вступила до інституту на заочне відділення. Я займалася самостійно вдома, не можу сказати, що це було легко. Скільки разів я їздила складати іспити прямо з лікарні, з температурою, аби не було «хвостів»! Скільки книжок приносила мені мама з бібліотек, бо я не могла ходити туди сама! Мій дідусь, мудра людина, навчив мене не вимагати для себе пос¬лаблень через хворобу: «Якщо ти погано себе почуваєш і не змогла підготуватися до іспиту — слід викликати лікаря, взяти довідку і попросити, щоб іспит перенесли. Здорова людина теж може інколи захворіти і не прийти на іспит. Не треба акцентувати увагу на тому, що тобі важче, ніж іншим. Навпаки, люди мають бачити, що ти, незважаючи нахворобу, можеш нарівні з усіма вчитись і складати іспити».
На жаль, в інституті, як і в школі, у мене не склалось із спілкуванням. Більшість студентів групи були віком 30-40 років, вони вступили до інституту переважно тому, що на роботі від них вимагали диплом про вищу освіту. Навчання їх не дуже цікавило, тільки б якось скласти сесію. Контактувати з однокурсниками вони не прагнули.
Настали 90-ті роки. Діставати ліки стало зовсім неможливо. Та й лікуватися мені було практично ніде, через те що лікуванням моєї хвороби в Росії на той час майже ніхто не займався. Старі лікарі пі¬шли на пенсію, а молодим це було нецікаво: навіщо лікувати людей, які приречені? Однаково помруть, яка різниця – зараз чи за декілька років. Наші нечисленні родичі, котрі бодай трохи могли нам до¬помогти, роз'їхалися: хто до Ізраїлю, хто до США.
Отож після довгих вагань ми наважилися на від’їзд до Ізраїлю.
У мене не було сумнівів, що в Ізраїлі все має у мене скластися добре: там теплий клімат, меди¬цина на більш високому рівні, ніж у Росії. Я зможу вчитись або працювати, а головне – не вдома, а як усі нормальні люди: гарно вдягтися, нафарбувати¬ся, поїхати на роботу... Адже я їду не куди-небудь, а до себе додому, буду разом зі своїм народом! Хіба мені там може бути погано?! А найголовніше – я мріяла створити сім’ю лише з віруючою людиною. Мені хотілося, щоб у мене була справжня єврейська домівка, де дотримуються всіх традицій, чоловік, діти. Я просто не бачила іншого шляху для себе. Мій дідусь також на це сподівався, адже до Ізраїлю виїхало багато його старих знайомих, котрі колись ставилися до нього з величезною повагою. Можливо, хтось когось і посватає його онучці...
І ось прийшов день, коли ми прибули на Святу Зем¬лю. Я досить швидко навчилася читати і говорити новою мовою. У перші ж дні по приїзді мене направили в одну з кращих лікарень Ізраїлю. Я з подивом довідалась, що на таких хворих ніхто не дивиться, як на смертників, багато хто навіть створює сім’ї, має здорових дітей. Це все сповнювало оптимізмом: що заважає і мені бути такою ж, як вони?
Буду об’єктивною: про ізраїльську медицину я нічого поганого сказати не можу. Лікарі робили для мене все, що могли. Проте з’ясувалося, що у «відсталій» Росії я дійсно одержувала лікування на світовому рівні. Призначені мені ліки виявилися західними аналогами радянських, угорських і поль¬ських препаратів. Звичайно, очікуваного покра¬щення в перебігу хвороби не відбулося. Навпаки, стало набагато гірше. Певно, дався взнаки стрес, пов’язаний із переїздом, зміна клімату. Я була змушена декілька разів на рік лягати на 3-4 тижні до лікарні.
Дідуся давно вже не було на світі. Він прожив в Із¬раїлі зовсім мало. Знайомі, на котрих він розраховував, відвідали його один раз, побажали успішного облаштування на історичній батьківщині та зникли з горизонту. Проте я і після смерті дідуся не втрачала надії влашту¬вати особисте життя.
Насамперед хочу пояснити, що в релігійному середовищі контакти між юнаками і дівчатами аб¬солютно виключені. Навчання в школах – роздільне для хлопчиків і дівчаток. На весіллях та інших сімей¬них урочистостях чоловіки і жінки сидять в окремих залах, за перегородкою. Навіть спілкування між близькими родичами протилежної статі зведено до мінімуму. Звісно, в такій обстановці знайти собі нареченого без допомоги родичів чи знайомих неможливо. Як правило, батьки шукають своїм чадам нареченого чи наречену, використовуючи зв’язки, через рідних або знайомих. А якщо не виходить, то звертаються до свах. Пригадуєте, в «Євгенії Онєгіні»:
Недели две ходила сваха К моей родне, и наконец Благословил меня отец.
Спочатку знайомляться батьки молодих людей, з’ясовують усе, що лише можна з'ясувати про сім’ю потенційного нареченого або нареченої, вирішують матеріальні питання. І тільки після цього організовують зустріч молодих, котрі мають за 2-3 побачення виріши¬ти, підходять вони одне одному чи ні.
Тим часом я зробилася правжньою релігійною дівчиною, виконувала, як належить, усі заповіді. Крім того, я почала відвідувати лекції з іудаїзму, щоб заповнити прогалини в релігійній освіті. Деякий час потому я сама почала вести заняття для репатріантів із Росії, які цікавились єврей¬ською історією і традиціями. Мені здавалося, що я маю вже все необхідне для влаштування «шидух» (сватання). Хвороба не видавалася мені перешкодою, адже в мене на очах мої знайомі дівчата зі світського середовища, разом з якими я лежала в лікарні, одна за одною виходили заміж і народжували дітей. Я бачила, як їхні чоловіки в усьому підтримували їх і доглядали за ними в періоди загострень. Адже і я також намагалась, попри хворобу, вести нормальний спосіб життя: вчилася, працювала, робила все по господарству, допомагала мамі доглядати за хворим дідусем, а потім і маму підтримувала. І наші родичі мали необхідні зв’язки і знайомства, тому що час від часу я чула у них вдома розмови про те, що вдалося посватати сина однієї знайомої і племінницю іншої, або чиюсь доньку з чиїмось двоюрідним братом...
Та мені чомусь не пропонували знайомств «для створення єврейської родини». Я сама, природно, не виявляла ніякої ініціативи: порядна єврейська дівчина не повинна цього робити. Врешті-решт я наважилася спитати: «Що я роблю не так? Ну що я ще маю зробити, аби мене, нарешті, почали з кимось знайомити?» Родичі бурмотали щось нерозбірливе, що це дуже важко, адже я хвора людина, навряд чи хто погодиться зі мною одру¬житись: адже в мене і дієта, і госпіталізації, і мені важко готувати, прибирати вдома і т.д.
Зрештою, зрозумівши, що вони не збираються ні¬кому мене сватати і не пояснюють, чому, я сама від¬правилася до рабина. Я зовсім не виглядаю інвалідом, тому рабин повірив мені, коли я відрекомендувалася матір’ю юнака, який хоче одружитися з дівчиною з та¬ким діагнозом, як у мене. Я розповіла, що дівчина дуже хороша, розумна, але фізично обмежена, а він, через свою молодість, не розуміє, яка це відповідальність. Рабин однозначно відповів: «Він не повинен з нею одружуватися».
Потім мені вдалося з’ясувати, що декількох релігійних дівчат змогли видати заміж, але їм доводиться ретельно приховувати свою недугу від чоловіка та його родичів, приймати ліки потайки. За легкої форми хвороби це протягом певного часу вдавалося, а за більш серйоз¬ної – цей шлюб кінчався сумно: розлученням, скандалом, і, звичайно, різким погіршенням стану. Але для мене такий варіант був неприйнятним: по-перше, наша сім’я не вміє брехати, а по-друге, на моїй стадії хвороби приховати щось загалом не вдасться. Існує, правда, ще один шлях: зацікавленість батьків потенційного нарече¬ного великими грошима, купівлею шикарної квартири в престижному районі. Але нам такі суми за все життя не заробити. Єдине, на що я можу розраховувати, – це шлюб з яким-небудь інвалідом. Це мене не лякало, адже я і сама інвалід. Та мені пояснили, що мене якраз і можуть обдурити, тобто приховати, чим насправді хвора людина. У нього може виявитися і психічне, і яке-небудь заразне захворювання. А я ж, певно, не хочу, щоб мені сватали інвалідів, котрі невідомо чим насправді хворі?
Прошу читача вибачити мені. Ця тема завдає мені надто великого болю, щоб писати докладніше. Мені б схаменутися, розірвати з цим середовищем раз і назавжди, почати будувати своє життя самостійно, не звертаючи на них уваги. Натомість я оплакувала свою долю, думала про розчарування, що спіткало мене в новому житті. Людям, з якими мріяла пов’язати своє життя, я виявилася непотрібною, а інших варіантів у мене немає! Та й у голові не вкладалося, що люди, які дотримуються Завіту, можуть виявитися брехливими.
Тепер, через роки, коли до мене прийшла зрілість, я зрозуміла, що ніхто, крім мене самої, не винний у то¬му, що сталося. Перед самим від’їздом із Росії одна добра жінка (до речі, єврейка) наполегливо радила мені хреститися. Вона пояснювала мені, що тоді на мене зійде Божа благодать, і це допоможе мені впоратися з усіма труднощами в новій країні. Але я не послухалася її. Ну про яке хрещення, яке Православ’я може йтися, коли я їду до своєї єврейської держави, де мене будуть оточувати свої люди! У мене і в них свій спільний Бог, навіщо шукати щось іще? Останнім часом я почала переглядати свої погляди на життя. Я придбала Новий Завіт і коментарі до нього. З перших же сторінок Єван¬гелія я зрозуміла, що переді мною відкрився новий світ. У мене з’явилося щось духовне, високе, святе, чого я не мала раніше. Дуже допомогли мені розібратися у своїй душі і зрозуміти, що таке справжні цінності, православ¬ний інтернет і віртуальне спілкування з православними священиками. Я неодноразово ставила їм запитання. Це було спочатку непросто – відверто писати незна-йомим людям про свої душевні і медичні проблеми, та коли я, нарешті, наважилась написати й отримала від батюшки ґрунтовну, мудру і заспокійливу відповідь, я немов здобула свободу. Я побачила, що лише тут мене зможуть зрозуміти по-справжньому, пояснити мені мої помилкові судження і допомогти віднайти правильний шлях до розв’язання моїх проблем. Це спілкування зі священиками врятувало мене від нових помилок, які могли б заподіяти невиправної шкоди моїй змученій, стражденній душі.
Нещодавно я з’їздила до Росії і прийняла Святе Хрещення. Думаю, Господь бачить, що відбувається в моєму серці, і вже зараз я в усьому відчуваю Йо¬го підтримку. Незважаючи на те, що моє здоров’я і далі погіршується, я позбулася страху за своє май¬бутнє, зрозуміла, що все в руках Божих, і в усьому слід покладатися на Нього. Певна річ, я змушена приховувати від усіх мій новий світогляд, проте вже не почуваюся самотньою. Як не дивно, поступово слабне образа на моїх нерозумних родичів і знайо¬мих. Я зрозуміла, що помилка моя була в тому, що весь цей час я чекала допомоги не від Господа, а від людей, заклопотаних своїми проблемами, і до того ж обділених здатністю розуміти іншу людину. І обра¬жатися на них – все одно, що ображатися на сліпу чи глуху людину.
Я сама не очікувала, що зможу так змінитися.
