Шановна редакціє!
Мене цікавить, чи може віруюча людина бути щасливою? Адже, на відміну від невіруючої, в неї напружене життя: пам’ять про смерть, боротьба, зосередження. Задоволення від дорогих речей не для неї, вона боїться, що багато що може стати для неї спокусою, розслабити. Де ж щастя в цьому випадку? Чи потрібно всіма силами прагнути до піднесеної радості, яку дають молитва, духовне читання, а про радощі прості, земні не мріяти? Крім того, якщо кожен день пам’ятати про смерть, то як жити? Тоді майже весь час дивишся вперед, гадаєш, що там буде, що сталося з твоїми рідними, які вже «там»? Як жити з цим і яке щастя «дозволене» віруючим? Велике спасибі.
Юлія, Київ
Думаю, Господь не забороняє людині прості радощі. Інакше Він на весіллі у Кані Галілейській перетворив би й те вино, що було, на воду, а не навпаки. А зустрівши учнів після Воскресіння на березі озера Тиверіадського, пригостив би їх сухарями замість печеної рибки з хлібом.
Але що таке щастя? Якщо з радістю більш-менш зрозуміло, то що таке щастя? Безперервна радість? Тоді як бути зі словами через великі утиски треба нам входити у Боже Царство (Дії, 14, 22)? Думаю, прості радощі нам дані як дбайливо розставлені лавочки для відпочинку вздовж довгого й виснажливого шляху. Але шлях треба пройти, а не зависнути на одній із лавочок. Усе мені можна, та не все на пожиток. Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно (1 Кор. 6, 12); догодження тілу не обертайте на пожадливість (Рим. 13:14); ми повинні не собі догоджати (Рим. 15, 1) і багато інших місць зі Святого Письма встановлюють певні межі цим радощам.
Нерозумно було б шукати щастя, намагаючись не залишити і проміжку між радощами. Мені здається, кожна уважна людина з часом помітить, що немає повноти, немає щастя в грошах, їжі, питті, розкошах, славі...
Інша справа — радість від любові, дружби. Але і тут, напевно, ця радість настільки правдива й справжня, наскільки такі відносини наближаються до того ідеалу, який замислив наш Творець. І не думаю, що хтось на землі, ще в тлінному тілі, перебуваючи під гнітом зіпсованої гріхом людської природи, досяг цього ідеалу. Поза ним людина завжди буде відчувати неповноту, певну неповноцінність відносин, хай навіть опромінених світлом Царства Небесного, але ще не досконалих.
Я розумію щастя як те блаженство, про яке Христос говорив у Нагірній проповіді: Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога (Мт. 5, 8); Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть (Мт. 5, 9), — тобто блаженство вже передчувають ті, про кого говорить Христос, але очевидно, що в повноті воно настане лише тоді, коли вони дійсно будуть бачити Бога, коли вже стануть Його синами. Блаженство як повнота досконалості настане лише тоді, коли Бог буде все у всьому. А до цього кожна людина й усі її маленькі щастя відзначені тавром недосконалості та неповноти.
Напевно, кожен із нас повинен іти своїм непростим шляхом, нести свій хрест і дякувати за все Богові. За радість любити й відчувати любов у відповідь дякувати як за можливість уже доторкнутися до Царства Небесного. За радість прочитати гарну книгу або розділити святкову трапезу з близькими — як за перепочинок на важкому шляху.
Звичайно, добре мати піднесену радість від молитовного спілкування з Богом, але «придумувати» її собі не можна. Одна міра у святих, інша — у безшлюбних подвижників, третя — у заміжніх і одружених. З сімейного Господь запитає не так за те, що не мав пам’яті смертної чи не здобував розумно-сердечної молитви, як за те, що не любив чоловіка, дружину, дітей, не жертвував собою заради них.
У кожного своє завдання і своя міра від Господа. Йти треба своїм серединним шляхом, дякуючи за все Господу. Ніщо так не береже серце від зневіри, як дяка Богові.