Живописець світла та смерті

Кожен, хто пише про художника Сергія Васильківського, починає зі слова «небо». А продовжує словом «світло». Цей харків’янин вміє не залишити нас байдужими. Непомітна гра неба й світла з українською землею в його картинах примушує широко розплющити очі й привітно всміхнутися. Радісно привітати душею світлі образи рідних просторів.

 

Козача левада. 1893 р.

Стара історія

Іще одне слово, без котрого не можуть обійтись ті, хто пишуть про Васильківського, — «Слобожанщина». Це не просто регіон, в головному місті якого художник прожив більшу частину життя. Харківсько-донецько-запорізькі простори, епізоди — основна тема і, так би мовити, муза-натхненниця Васильківського. Вони ж є джерелом помітної в його полотнах палкої ностальгії — адже творчий шлях майстра прийшовся на тридцятиріччя з 1880-х до революції, коли степ почав індустріалізовуватися й втрачати колишній старокозацький колорит.

Навіть характер Сергія Івановича, за словами мемуаристів, був типовий слобідський, козацький, чумацький. До речі, дід живописця дійсно був чумаком, возив сіль і рибу з Приазов’я й Причорномор’я стародавніми степовими дорогами. Батько ж художника служив секретарем — і досяг такої віртуозності в каліграфії, що сину в дитинстві здавалися дивом настільки витончені віньєтки.

У харківській гімназії юнаку пощастило зустрітися з чудовим педагогом, художником Дмитром Безперчим. Це була людина, «без якої не було б Васильківського». Саме Безперчий помітив і спрямував талант Сергія, вмовив не поскупитися на навчання в місцевій художній школі. А водночас виникла ситуація, подібна до історії художника Пімоненка та його вчителя Орловського (про яких «Отрок» уже розповідав), — учень затоваришував з донькою свого вчителя, Сонею Безперчою, їхні почуття були взаємними й міцними.

 

Стадо на околиці села. 1890-ті роки

Самовілля й наслідки

Але ось гімназія та художня школа закінчені. Можна поступати в Петербурзьку Академію мистецтв. Усі кажуть, що рівень майстерності Сергія перевищує екзаменаційні вимоги. Проте для небагатих провінціалів навчання у тодішньому столичному виші — це тривале жебракування, реально напівголодне існування. Та й після навчання лише деякі досягають такого рівня, щоб заробляти на життя своїм мистецтвом. А між тим, у юнака є кохана дівчина, і вона не в столиці, а в Харкові. Нарешті, батько Сергія погрожував прокляттям, якщо син обере таке «неприбуткове» ремесло.

Одним словом, не судіть суворо нашого героя. Він обрав залишитися поближче до Соні — і вступив до Харківського ветеринарного інституту (з дитинства любив коней). Проте талант людям не просто так дається; зарити його юнак не зміг. У нього не вийшло цілком присвятити себе чужим для душі справам. Інститут Сергій кинув. Спробував попрацювати клерком. Теж не вийшло. Те саме сталося й зі спробою почати кар’єру канцеляриста. Зрештою, коли йому виповнився 21 рік, юнака вмовили Соня та її батько, що гріх, маючи такі можливості, їх не розвивати. А вже про те, що Соня його дочекається — Васильківський не сумнівався.

Утім, наш виходець з бідної родини знову спробував надто все прорахувати. Замість відділення пейзажу, який йому так удавався, він обрав для вступу в Академію клас натури — сподіваючись стати портретистом і на приватних замовленнях мати постійний стабільний прибуток. Але, знову ж таки, тяжко йти проти рожна. Після трьох років, відданих портретуванню (без особливих успіхів у цьому напрямку), наш студент нарешті змирився з долею і... спочатку розпочав навчання в тій же пітерській Академії — тепер уже в пейзажному класі.

Звісно, всі канікули Сергій проводив вдома — точніше, у подорожах Харківщиною, Полтавщиною, Донецьким степом. Багато подорожей, багато сплавів на човні по Сіверському Донцю Сергій здійснив зі своєю Сонею та її батьком. Разом вони милувалися краєвидами, малювали етюди, допомагаючи один одному порадами (Соня теж добре малювала). Та й просто запам’ятовували очима й серцем те, що потім можна було б втілити на полотні.

Варто лише згадати, що уже в ті студентські роки Васильківський створив елегійну й світлу «Весну в Україні», яка стала своєрідною візитною карткою й самого художника, і київського Музею українського мистецтва. Простий, здавалося б, пейзаж справляє добре тендітне враження — ще б пак, він написаний люблячим серцем.

 

Чумацький Ромоданівський шлях. 1900-ті роки

Жертовність

Аж ось небачено тривале навчання закінчено. Васильківський закінчує виш кращим студентом — художником першого ступеню з великою золотою медаллю. Більше того, він стає одним з двох «пенсіонерів» — тоді це слово означало не літніх людей, а, навпаки, талановиту молодь, яку відправляли на багаторічне навчання за кордон, виплачуючи їм до того ж доволі солідну стипендію («пенсіон»). До речі, другим художником-відмінником у рік випуску Васильківського став ще один молодий українець-баталіст і книжковий ілюстратор з Ніжина Микола Самокиш.

Але тут виникла нова проблема. Право на пенсіонерство мали тільки неодружені випускники Академії (державні мужі побоювалися, що художники, узявши шлюб, витратять державну допомогу зовсім не на кропітку роботу). А Васильківський ще на різдвяних канікулах останнього року навчання зробив довгоочікуване освідчення Соні Безперчій... Утім, у нього сумнівів у виборі не було: Сергій знав своє «єдине на потребу». З золотою медаллю випускника він подався до Харкова і запропонував Соні справити весілля негайно. Після чого, — пропонував він коханій, — ми все одно поїдемо вдвох за кордон для вдосконалення майстерності; відправимося без державної допомоги, заробляючи на життя малюванням. Але Соня розумно відповідала: «Я чекала на тебе десять років і ще зачекаю». І згодом Васильківський разом з Самокишем таки поїхав на два роки в Європу.

А ось фінал нашої романтичної історії буде по-чеховськи мінорним. Справа в тому, що Соня була тяжко хворою на туберкульоз; і, через кохання до Сергія, не бажаючи його зв’язувати, вона приховувала свій стан. Утім, він серцем відчув недобре; від нестерпних переживань й передчуттів перед від’їздом тяжко захворів; наречена самовіддано доглядала коханого.

За рік Соня померла. Власну родину Васильківський до кінця життя так і не створив.

 

Весна на Україні. 1883 р.

Епос козака Мамая

Робота-навчання у Франції, особливо знайомство з новими стилями, які перемагали у цій країні — барбізонською школою та імпресіоністами — завершили формування стилю Васильківського. Ті самі променисті «небо» і «світло», які вирізняли харківського художника, — це творчий варіант нової французької техніки, непомітно влитої в звичайну академічну пейзажну традицію.

Утім, усі ці спеціальні подробиці не дуже-то важливі. Пейзажі Васильківського цікаві не манерою, технікою, композиційними рішеннями — а особливим емоційним тоном, що огортає глядача. А це враження не ділиться без решти на «відтінки», «мазки», «сценічні плани». Зате варто лише сказати, що багатьма картинами Васильківського добре ілюструвати «Степ» Чехова, оскільки вони надзвичайно близькі за настроєм — і шанувальники літератури відразу розуміють, про яку тональність ідеться.

Усі тридцять років, що їх прожив художник після повернення з Європи, він провів у батьківській мазанці на околиці Харкова; не турбувався про красу одягу, їздив усе життя третім класом — і взагалі, завжди виглядав так, що паризькі хлопчики (за спогадами М. Самокиша) показували пальцями й безпомилково викрикували: Cosaque! («Козак!») Але в той же час наш майже юродивий, сумно-іронічний козак Мамай писав епічні пейзажі, кожний з яких здіймався до алегорії.

Васильківський завжди натякав на в’янення. Крім того, осінніх сюжетів він майже ніколи не торкався; в його картинах переважають весна й літо, до того ж у певній застиглій, згущеній іпостасі (на його полотнах не буває вітру). Але через ці свіжі весняні дні, крізь тяжкі літні півдні, нерухоме повітря, до якого, здається, доторкнутися можна (можна навіть ножем можна різати!) — проходить бентежний чи то запах, чи звук. До речі, Васильківський був ще й видатним скрипалем і флейтистом; недарма його живопис справляє настільки подібне до музики враження.

Проте неправильно буде приписувати приховано-мінорну тональність тільки особистій долі художника. Достатньо сказати, що Васильківський належав до «надзвичайної четвірки» харківської пейзажної школи, три інших майстра якої відомі ще більш сумними мотивами живопису. Насправді потайний сум і ностальгія Васильківського — це, радше, філософське узагальнення. Смерть буде — через те й найневигадливіше життя значніше, величніше, глибше, — мимохідь каже нам інтонація харківського пейзажиста.

Утім, не варто зосереджуватися на потайному, коли є й явне. А наяву картини Сергія Васильківського — це десятки тихих радісних зустрічей зі старим рідним лугом, селом, ярмарком, річкою, степом. Це зустрічі із селянською природно-гармонічною Україною, що пішла в небуття, в яку заочно закохувалися мільйони людей, які живуть за тридев’ять земель звідси (читачі Гоголя, наприклад). Це побачення з тою ідеальною старою Україною, яка відбита в глибині серця кожного тутешнього жителя, до якої б нації він не належав.

Опублiковано: № 5 (41) Дата публiкацiї на сайтi: 15 January 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
23:05 16.05.2010 | Ольга
Замечательная статья о замечательном художнике! Преимущественно все его работы находятся в Харьковском художественном музее. В реальности они просто завораживают! Сразу хочется очутиться там, на мягкой зеленой травке, которую так реалистично изображает художник, или на широкой проселочной дороге. У него есть и мелкие этюды, но как детально они прописаны! Вобщем, кто будет в Харькове, заходите, не пожалеете!!!
13:28 04.03.2010 | Аня З
Спасибо за статью.
Больше узнала о талантливых людях
20:56 16.01.2010 | Олександр
Олег, стаття супер
А тепер признавайтесь, де можна скачати в непоганій якості картину "Весна в Україні" )
12:59 16.01.2010 | Игорь
Картины потрясающие!Олег,спасибо за статью!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: