Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Життя як одкровення

Так уже вийшло, що ім’я поета Арсенія Тарковського ховається в затінку Андрія Тарковського — кінорежисера й мислителя. Хоча, що стосується батька й сина, то тут йдеться більше про втілення одного світовідчуття, вираженого різними шляхами.

Арсеній Олександрович народився в 1907 році в Єлисаветграді і, як і всі народжені на початку століття, розділив долю й випробування своєї країни. За словами самого поета, вірші писав із дитинства. Вчився в Москві у кількох літературних вишах, але диплом так і не отримав, що не завадило йому багато писати й друкуватися у столичних газетах і журналах, перекладати класиків грузинської, вірменської поезії. А потім почалася війна... На фронті служив у редакції армійської газети, був тяжко поранений у 43-му році. Вперше збірка поезії Арсенія Тарковського вийшла лише в 1962, в тому ж році, коли фільм «Іванове дитинство» Андрія Васильовича отримав Гран-прі Венеціанського фестивалю.

«Доля може розтоптати людину, а може стати моральним духовним подвигом її носія», — так роздумував Арсеній Тарковський. Вірші поета сповнені особистої, сокровенної віри, справжнього почуття людини, яка пройшла за життя немало випробувань. Але цього разу мова піде не про творчість. «Отрок» пропонує до уваги читачів фрагменти бесіди з поетом, це роздуми про життя, про мистецтво, про добро й красу.

«Я так давно родился, что слышу иногда, как надо мной проходит студёная вода...» Я так давно живу, що найдальші спогади раптом стали здаватися мені ближчими. І чим довше я живу, тим яскравішими стають вони, тим гостріше мені хочеться згадувати. Життя моє наповнюється світлом, набуває сенсу... Тато, мама, брат, музика, війна, поезія... Чому мені згадується все це? Пам’ять плете свій малюнок за не відомими нам законами, але мені здається, я здогадуюся, чому мої сни зіткані з цих облич, із цих доль. «Я призван к жизни кровью всех рождений и всех смертей», вони створили мене, зліпили, і без них я не став би тим, хто я є.

Мої перші спогади — про дотик до ласки й добра, ніжності й людяності.

Можливо, їм, моїм батькам, тяжко було стримувати себе, коли хотілося покарати або накричати. Але їхні серця були налаштовані на любов і доброту. Такою великою була їх повага до особистості дитини, таким великим було співчуття до дитячої образи, що жодного разу вони не дозволили собі зірватися. Знаєте, іноді батьківська любов виявляється у вимаганні добрих оцінок у школі, послуху, поваги, любові до себе, врешті-решт. Вони ж просто любили нас. Я пам’ятаю, як вони поважали наші бажання.

Одного разу батько їхав до Одеси й запитав, що привезти мені в подарунок. «Морської води у пляшечці...» — я дуже сумував за морем з тих пір, як літом жив із батьками в Севастополі. Батько привіз. (Я зберігав цю пляшку потім багато років.) Любов і вдячність так переповнили мене, я не знав, як висловити їх, і раптом у мене, шестирічного, вирвався перший віршований рядок: «Приехал папа из Одессы, морской водички мне привёз». В любові та вдячності пізнав я перше натхнення.

Я думаю, в пам’яті любові черпаємо ми життєві сили. І якщо ти забув чи зовсім не знав, що тебе любили колись, ти втрачаєш віру в себе, забуваєш про те, що ти є.

Нічого не було в житті випадковим. Все залишило слід, отримало продовження. «Понапрасну ни зло, ни добро не пропало, всё горело светло». Біжить ниточка, заплітається мереживо, і спалахує раптом у зіткненні двох імен вогник — моя гірка хлопчача образа. Мій улюблений дядя Володя, офіцер із чарівною шаблею на боку. О, мені б лишень торкнутися до неї, мені б лиш подихати холодним запахом сталі, мужності й війни! «Я не дам тобі своєї шаблі, — сказав дядько. — Ти не хлопчик — ти дівчинка». Звісно, в усьому винна ця нещасна сукня! Мама виховувала нас за німецьким посібником Фребеля, за яким вимагалося до п’яти років водити хлопчиків у дівчачих платтях. «Що ж мені робити?» — у відчаї спитав я. «Коли тобі будуть міряти чергову сукню, ти налийся, роздайся в плечах, вона розповзеться по швах, і її перешиють на штанці». Так і вийшло. І, вдягнувши костюм, я раптом відчув якусь нову дорослість. Вона й зараз десь у мені, десь там, у глибині, під іншими шарами, але я відчуваю її радісний поки не-тягар. Можливо, дійсно за певних обставин достатньо розпрямити плечі, щоби луснула «сукня», яка тобі заважає?

Я майже фізично продовжую відчувати ту атмосферу доброти, якою дихав наш дім. Можна все життя прожити пліч-о-пліч із людиною і не знати її. Але, читаючи листа так, ніби читаємо сліди на снігу, ми здобуваємо розуміння. У нашій сім’ї переписувалися, живучи в одному будинку. Як найцінніший дар мої батьки підносили одне одному й нам — себе. Про що ці листи? Про все... Про те, як «саваном ложится снег на яблоневый цвет», про те, що «в городе звонят» і «дождь идёт, и темный намокший дикий виноград к стене прижался, как бездомный», про те, що стало раптом «другое небо за окном — дымно-голубое с белым голубком», що «в доме у Тарковских полным-полно приезжих, пол серебром посолен, а самый младший болен». Ці листи, це світло добра осяюють усе моє життя. Так уже вийшло, що я в ранньому дитинстві збагнув: головне на світі — пам’ять добрá.

Але люди суб’єктивні, і те, що іншим здається добром, сприймається як зло. Лише в античних трагіків добро і зло завжди існують у чистому вигляді. Комусь злий виколює очі, хтось добрий терпить це. Зовсім як у житті. Зло завжди викликає зло. Відповідає злу зло. Інакше й не буває на цій планеті. Дуже важко, неможливо творити лише добро, але... належить. Починаючи з найменшого — з відносин між близькими, чоловіком, дружиною, дітьми.

Усе, що було колись закладене в нас, залишається «как любовь на фотоплёнке — душу держит за рукав. У забвения, как птица, по зерну крадёт, — и что ж? Не пускает распылиться, хоть и умер, а живешь». Живеш — якоюсь мірою, естетичною мірою, закладеною в людині, етичним законом, вихованим у тобі. Колись раніше закон добра був закладений у мені матір’ю. Потім припинився, обірвався. І дуже довго я жив поза ним, поза сферою його впливу. Мене вчили слідувати добру книги. І зараз, через стільки років, я згадую мою першу улюблену героїню — Жанну д’Арк. Загинути на вогнищі за гордість свою, за людську гідність — мені здавалося, на світі нічого рівного цьому немає й не може бути.

Мій найулюбленіший герой — батько. Народоволець, вісімдесятник, він народився в 1861-му році, а у 80-му вже потрапив у заслання. Двадцятирічний, зі спрагою до життя — і відірваний від нього. Навіть те, що лишалося, витікало по краплі. В засланні померла його перша дружина. Десять виснажливих років як величезна зла ріка. Але з усіх сил боровся з течією. Він вів докладні записи про життя в цьому краї, про людей, про бурятські монастирі, про політику. Як Антей, що, доторкнувшись до землі, здобував могутність, так і він вбирав життя з розчиненого в повітрі добра, не применшуючи його, не розтрачуючи, а перетворюючи на добро все, до чого торкався. Коли здавалося, всі сили вже доходять до краю, він черпав їх у людях, що його оточували, а потім його спогади та щоденники допомагали вижити мені.

Його голос звучав у мені в найважчі роки. Якось одна дівчина спитала мене, чому я такий оптиміст. Може, це продовження батька в мені?

Доброта вчить нас сміливості й самостійності, і чим яскравіші добрі враження, тим упевненіше ми почуваємо себе в «минуты жизни роковые». Я часто згадував щоденники батька на війні. Війна теж учила мене пам’яті добра, тому що була війною добра зі злом, як будь-яка війна. Я написав 11 заяв із проханням узяти мене в армію, і лише після 11-ї цього вдалось добитися. Я не люблю згадувати про те. Це така важка робота — війна. Я був — існувала тоді така дивна посада — письменником армійської газети. «Бойова тривога» вона називалася. Ми сиділи на краю щілини й чекали, поки прилетять німці. І треба було писати гумористичні вірші. І треба було не розчинитися, не загубитися в цьому хаосі й пеклі. Я навчився батьківського вміння берегти себе.

Одного разу на нас ішли німецькі танки. Я стрибнув в окопчик, на мене звалився інший чоловік і став мене душити від жаху. І тоді на живому узорі моєї пам’яті зав’язався ще один вузлик: ніколи, ніколи не втрачати свого людського образу. Навіть у такій обстановці нести високо своє становище у світі, людське начало. Адже людське начало — начало добра.

Я зустрічався з людьми добрими і прекрасними. Дуже хорошим був наш командир групи Костянтин Костянтинович Рокосовський. Я повернувся одного разу з передової, ліг, укрився палаткою й заснув. Раптом хтось підняв краєчок палатки, я думав, що хтось із наших, і вилаявся. А виявилось, це був Рокосовський. «Винуватий!» — він віддав честь, повернувся й пішов.

На війні, як ніде, любов дорівнює співчуттю. Цим великим даром повної мірою наділені лише натури щедрі. Засудити, відвернутися, забути, відповісти на зло злом простіше. Але є таке поняття: больовий поріг. Чим нижчий він, тим гостріша в людини здатність співчувати іншому. Одні замуровують вікна у світ своїм «життєвим досвідом», не пускають чужий біль на поріг. А інші чим більше страждають самі, тим глибше відчувають нещастя ближнього, тим швидше відкликаються на його біду. Вони не руйнують свого серця. Хіба милосердя може вбити? Але воно здатне повернути до життя.

И низко у меня над головой
Семёрка самолетов развернулась,
И марля, как древесная кора,
На теле затвердела, и бежала
Чужая кровь из колбы в жилы мне.

Чи зі мною це було? Скільки операцій я тоді пережив — одну? десять? тисячу? Я лежав у польовому госпіталі. Мені відрізали ногу. Коли я бачив, як інші мучаться, в мене з’являвся больовий рефлекс. Моя нога стала для мене органом співчуття. Вона й зараз, коли я бачу, що в інших болить, починає боліти.

Співчуття чужому болю допомагає справитися зі своїм. Але де знайти сили в собі страждати мовчки? Пожаліти усіх навколо, замовчати свій біль? І тоді я згадую «Іліаду» Гомера й рядки про те, що ахейці наступали мовчки, а троянці мовчки ховали своїх мерців, «голосно ридати Пріам забороняв їм». Яке благородство — мучитися мовчки! Страждання — постійний супутник життя. Існує якийсь дивний спосіб акумуляції сил перед досягненням великої висоти. Я не скажу, як це робиться: треба чи то переконувати себе, чи то вчити себе бачити, але повністю щаслива людина, напевно, не може писати вірші. Найбільше віршів я писав у 1952 році. Це був дуже важкий, дуже болісний рік для мене.

Але ж поет і в

Смертный час попросит вдохновенья,
Чтобы успеть стихи досочинить:
Ещё одно дыханье и мгновенье!
Дай эту нить связать и раздвоить!

Було якесь напруження всіх духовних сил. Знаєте, це як у любові. Закоханість відчуваєш, ніби тебе накачали шампанським. А любов спонукає до самопожертви:

Приди, возьми, мне ничего не надо,
Люблю — отдам и не люблю — отдам.

Щоб зрозуміти одне одного, перемогти глухоту душі, кожен повинен стати більшим, ніж він сам, вмістити в себе чужу душу, зуміти зігріти її своєю.

Треба вміти по-доброму ставитися навіть до найгірших людей. Можна завжди знайти виправдання для вчинку. Тому що людина добра. А якщо вона зла, то це означає, що в неї не склалося життя чи якісь чужорідні впливи, обставини роблять її такою. Так важко, але так важливо роздивитися хороше в поганому. Мені допомагає в цьому пам’ять розуміння. Пам’ять розуміння — уроки. Життя вчить нас, кожна мить його — одкровення, яким не можна знехтувати.

Так набуває сили пам’ять розуміння. Якщо ви щось зрозуміли, якщо ви виявили поблажливість до найгірших прикладів людського недостоїнства, ви вже стаєте добрими. Пам’ять накопичує людину в людині, допомагає їй стати самою собою. Людина стає людиною завдяки самовихованню. У кожного з нас є внутрішній душевний механізм, душевний устрій, який протистоїть поганому. Але іноді цей механізм ніби іржавіє, призупиняється. І тоді я згадую, як уміли переступати через свою образу, через нерозуміння люди, яких я любив.

Анна Андріївна Ахматова, «звичайна королева», як говорили про неї. Одного разу вона показала мені уривок своєї прози, який мені не сподобався. Я сказав їй про це, не пошкодувавши її самолюбство. Коли я повернувся додому, дружина сплеснула руками: «Негайно купи квіти і їдь до Анни Андріївни, попроси вибачення!». Я не поїхав. Минув тиждень. Раптом лунає телефонний дзвінок: «Здрастуйте. Це говорить Ахматова. Ви знаєте, я подумала, для чого нам сваритися, ми повинні одне одного любити і хвалити». Любити і хвалити...

Людський розум уміщує в своїх межах Усесвіт. І якщо світова культура стає частиною вашого життя, вашої особистості, якщо вона ваш дім, ваш побут, ви тим самим накопичуєте в собі людяність, у вас входить людство.

Культура дає людині розуміння не лише свого місця в сучасності, а й встановлює тісний зв’язок між зовсім різними епохами. Я знаю, що міг би опинитися в будь-якій епосі, будь-якому місці світу, варто мені тільки захотіти, — шляхом розуміння. Я дуже люблю грецьку драматургію, лірику, епос. «Іліада», «Одіссея» — для мене святі книги. Мимоволі відчуваєш себе сучасником того, що там відбувається, — інакше й бути не може. Як би ми могли тоді до цього якось ставитися? Завдяки культурі ми, як актори, проживаємо тисячі життів — і знаходимо себе.

Але все це приходить із часом. Ми знайомимося з мистецтвом, змінюються наші вподобання. Поетами мого дитинства були Лермонтов, Некрасов і Григорій Сковорода. Поетами моєї юності були Баратинський, Тютчев, Фет, Ахматова. Вони й лишилися поетами моєї зрілості та постаріння. В 14 років я вірив, що вірші треба писати на античні теми й античними строфами: гекзаметром або хоча б сапфічною строфою. Мені здавалося, в цьому — чистота форми, ясність думки. Потім я дуже любив Блока. Я зжився з його поезією, дихав нею. І раптом якось відчув жах перед «И перья страуса склонённые в моём качаются мозгу», перед «Так вонзай же, мой ангел вчерашний, в сердце острый французский каблук». Не можу. Це не моє зовсім.

Вбираючи культуру, людина пізнає мистецтво в цілому. Мені здається, всі види мистецтва, які існують на світі, пов’язані з поезією. Навіть живопис, навіть музика. Але музика найвище мистецтво, тому що нічого, окрім себе самої, не виражає. А поезія — мистецтво почуття, повіреного розумом, мистецтво думки, повіреної почуттям. Якщо на ваших терезах (розум — почуття) одне плече переважує інше — поезія придушена, дисгармонія пересилює у вірші все, що в нього вкладено, і він саморуйнується. Як у скульптурі важливий принцип рівноваги мас, так у поезії важливий принцип рівноваги словесних мас. На це було прекрасне чуття у Баратинського, у Ахматової, у Анненського. Музика — скупо логічна. Так логічна соната. Подібно до сонати логічний сонет. Вони логічні логікою мистецтва.

У поезії діють особливі закони: вона йде хвилями. Існують якісь ритми часу, і чим вони визначаються, невідомо. Є час для поезії, є час для прози. Початок ХІХ століття, 10–20-ті роки ХХ століття — час поезії. То спад, то підйом, то підйом, то спад. Нам хочеться нового Пушкіна — але геній приходить, щоб закрити ворота епохи, увібравши у свою творчість усе, що створили таланти його попередників.

Я говорю про поезію, тому що вона — моє життя. І я знаю, що в поезії діють закони, подібні до законів життя. Ця друга реальність дає нам можливість і спосіб для цілісності сприйняття дійсності. У мене якось запитали, чи можуть вірші передректи поета, вплинути на його долю. Ви знаєте, можуть. Як не дивно, можуть. Чутливість поета випереджує його свідомість. Поезія часом не лише вгадує долю наперед, а й впливає на неї.

Наше слово — не просто слово. Промовте його — і воно стане жити окремим життям, потягне за собою, як снігова лавина, ланцюг учинків, який ти вже не здатен розірвати. Повітря, яким ми дихаємо, зіткане зі слів, і за кожне отруйне слово ми розплачуємося шматочком своїх легенів. Живлюще повітря мистецтва — доброта. Джерело натхнення для мене завжди — пам’ять добрá і любов. «Ничто великое не совершается без страсти». Тільки тоді нам щось вдається, коли ми робимо це з любов’ю. Людина максимально реалізується, якщо займається справою, сродною її душі. Коли мені було сім років, друг мого батька, Афанасій Іванович Михалевич, відкрив мені Григорія Сковороду. Був у XVIII столітті такий український поет і філософ, «старчик» він називався, старчик Григорій Савич Сковорода. У нього було вчення про сродність. У ньому йшлось про те, що людина повинна робити те, що їй сродне, і не займатися нічим іншим. Я вірю, що людина повинна робити те, що властиве їй за внутрішнім переконанням. Найулюбленіші мої вірші (можливо, вони не найкращі), але це ті, в яких я повністю висловив своє ставлення до світу, речей, до почуттів людських.

Поети — майстри життя. Вони створюють свій світ, але через їхній світ, паралельний нашому, життя показує себе.

В пам’яті моїй оживають ті, хто пішов, герої літератури та історії стають моїми співрозмовниками. Я схиляюся перед Жанною і ненавиджу Орлеанську діву за навіженство й безпутність, не люблю мстиву та ревниву Геру з її характером кухарки — і так приємно мені бути серед героїв Жуковського, по-старомодному ґречних, неквапливих та щирих.

Розширюється коло моїх співрозмовників, забирає з собою, несе мене повінь спогадів уперед, туди, де зливаються «було» й «не було», «є» і «буде». Пам’ять зв’язує минуле й майбутнє. Мої спогади — сни про нього.

Я сделал для грядущего так мало
Но только по грядущему тоскую.
И не желаю начинать сначала:
Быть может, я работал не впустую.
А где у новых спутников порука,
Что мне принадлежат они по праву?
Я посягаю на игрушки внука,
Хлеб правнука, праправнукову славу.

У пам’яті моїй усі, хто був, є і буде. Я знаю все про них, тому що вони — це я. Художник може писати з натури. Поет пише лише з пам’яті. Пам’ять — його муза, його перо. Я гину з кожною забутою тінню, з кожним утраченим ремеслом. Я йду на страту разом із Жанною. Я мандрую з Григорієм Сковородою. Я вдихаю фіалковий запах мами...

И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне ещё когда-нибудь приснится,
И повторится всё, и все довоплотится,
И вам приснится всё, что видел я во сне.

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 13 April 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Життя як одкровення

Життя як одкровення

Журнал «Отрок.ua»
Я майже фізично продовжую відчувати ту атмосферу доброти, якою дихав наш дім. Можна все життя прожити пліч-о-пліч із людиною і не знати її. Але, читаючи листа так, ніби читаємо сліди на снігу, ми здобуваємо розуміння. У нашій сім’ї переписувалися, живучи в одному будинку. Як найцінніший дар мої батьки підносили одне одному й нам — себе.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
14:38 15.04.2015 | Анна
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: