Життя романтика

Бурхливе море, кораблі й портові доки — не просто антураж його творів. Сувора морська романтика довгі роки складала реалії його життя. Свого часу Олександр Гриневський — довготелесий юнак із В’ятської губернії, — об’їхав, а точніше, «обійшов» під вітрилами мало не все узбережжя Чорного моря: Одеса, Севастополь, Ялта, Феодосія; Баку на Каспії, і навіть далі — рейс на торговельному судні до Єгипетської Александрії. Так він утілював свою дитячу мрію. Вірний супутник — море — не лише перетворило Гриневського на вправного мореплавця, але й стало поштовхом до розкриття його літературного хисту. І з’явився на світ письменник-романтик Олександр Грін, якому пощастило зустріти в житті ту єдину, котру ласкаво назвав пізніше «моя Ассоль»...

Прихисток

«Мені було 26 років, коли я вийшла заміж за Гріна... У 1921 році йому пішов сорок перший рік. Він прожив велике розмаїте життя, був у віці, коли прагнуть до спокою та рівноваги — спільного бажання людей, які вже багато пожили на світі. У мене ж був період жадібного знайомства з життям, цікавості до нього, до розваг. Але за всі роки життя з ним у мене жодного разу не з’явилося відчуття невдоволеності, нудьги, прагнення до чогось іншого, жадоби до розваг поза домівкою, без Олександра Степановича. Усе заповнював він».

Феодосія. Вулиця Галерейна, 10. Цей невеликий одноповерховий будиночок біля набережної знає чи не кожний перехожий — завдяки його прикметному фасаду, але, перш за все, — завдяки світовій славі одного з його мешканців. Родина Грінів поселилася тут у травні 1924 року, коли романтична повість «Червоні вітрила» вже вийшла у світ. Зараз тут діє будинок-музей письменника. Хоча музей — надто гучна назва. Це більше свого роду данина багатій літературній фантазії Олександра Гріна. Кімнати будиночка нагадують каюти оспіваних ним вітрильників з далеких міст Каперни, Зурбагана, Гель-Гью і Лісса.

У реальному вигляді в музеї відтворений лише кабінет. Яким він був, можна довідатися зі спогадів дружини письменника. «Кабінет» — звучить солідно. Насправді — це невелика квадратна кімната з одним вік­ном на Галерейну вулицю. Обстановка її надзвичайно скромна і проста... Невеликий старенький ломберний стіл. Його Грін купив сам і, хоча він не дуже зручний для роботи, іншого не хотів. Квадратна гранчаста скляна чорнильниця з мідною покришкою. Вона — з письмового набору мого батька, що була подарована мною Олександру Степановичу в перший рік нашого спільного життя. Увесь прибор він не захотів узяти, але із задоволенням узяв чавунну собаку. Грін вважав, що майже кожна людина у чомусь подібна до якоїсь тварини, птаха або предмета. І сам він, безперечно, був схожий на цього пойнтера. Недаремно його улюблене домашнє ім’я було «Собі», «Собік», «Пес». Мене він називав «Котофій», або «Котофійович, котрий ходить сам по собі», або Дезі... Електрична лампа зі світло-зеленим шовковим абажуром на бронзовому підсвічнику, звичайна ручка, якою Грін завжди писав, червонувате мармурове прес-пап’є, щіточка для пер і пачка рукописів — от і все«.

У молодості Грін належав до категорії людей, які звикли задовольнятися малим. Роки мандрувань і незмінний супутник — бідність — не дозволяли обростати майном. Тому, коли письменникові, нарешті, вдалося «кинути якір у порту», він із задоволенням узявся налагоджувати сімейний побут, сам ходив по барахолках і купував меблі для квартири.

Затвірники

Феодосійці виявляли жвавий інтерес до всього, що відбувалося в містечку. Тому, коли Гріни облаштували житло і стали з’являтися на публіці, за помітним подружжям спостерігало чимало цікавих очей. «Вечір. Ми з Олександром Степановичем знову на березі, слухаємо, як важко б’ються хвилі об каміння молу, і насолоджуємося гострим запахом моря, або блукаємо темними, тихими вуличками і провулками Феодосії... Іноді йдемо в кіно, до якого Грін був дуже охочий. Багато хто з феодосійців з цікавістю розглядав нас у кіно, дивуючись, як ми завжди тихо і дружно про щось говорили, не помічаючи оточуючих... У Феодосії називали нас „похмурі Гріни“. Ми ніколи не були похмурими, були некомпанійськими, знайомств не заводили, жили замкнено... Містечко цікавилось: живе письменник. А як живе — ніхто не знав...»

Той факт, що подружжя не афішувало свого життя, породжував усілякі чутки і вигадки. Феодосійці звикли до майже цілорічної присутності в містечку творчих людей. Художників вабили сюди імена славетних живописців Івана Айвазовського і Костянтина Богаєвського. Поетів і театралів — резиденція Максиміліана Волошина в Коктебелі з безкоштовним абонементом на всі літні місяці й веселим привільним життям невгамовних пожильців будинку поета.

Підвищена увага обтяжувала Гріна. Він вважав за краще, аби більше цікавилися його творами, а не знайомилися з ним самим. «Моя біографія — у моїх книгах. Лише на самому собі я пізнаю світ людських почуттів. І чим ширше у письменника здатність проникати через себе в сутність інших людей, тим він талановитіший і різноманітніший. Він наче актор, який усе вміє втілити. Мені особисто досить пізнати себе й жінку, котру я кохаю і котра кохає мене. Крізь них я бачу весь свій світ, темний і світлий, свої бажання й дійсність. І, хай би якою вона була, вона вся відбилася в образах, мною створених. Через те я й кажу сміливо: у моїх книгах — моя біографія. Слід лише вміти їх прочитати».

Лише занурюючись у світ своїх героїв, невиправний романтик Грін відчував себе вільно. Дивовижно, але яскраве феєричне дійство його прози неймовірно контрастувало з реаліями життя самого автора. Варто поглянути на фігуру письменника, аби стало зрозуміло: душі було тісно в цьому довгов’язому недоладному тілі. Мабуть, тому на людях він тримався відчужено, переважно мовчав і уникав розпитувань, хоч оповідачем був чудовим. З творчою когортою, що вподобала кримське узбережжя, близько не сходився, воліючи спілкуватися з дружиною та її матір’ю, яка жила разом з ними. А ще любив піші прогулянки до моря, котре змолоду запало йому в душу.

«Грін любив біля моря тишу, звуки моря, порту, а не курортний гамір. На пляж у Феодосії ми не ходили через малярію Олександра Степановича і моє хворе серце. Крім того, Грін не витримував курортної роздягнутості... Влітку Олександр Степанович завжди ходив у суровому або білому полотняному костюмі, або в темно-сірому люстриновому, котрий він дуже любив. Коли ми їздили до Коктебеля, де роздягнутість чоловіків і жінок доходила до крайнощів, Олександр Степанович особливо був вибагливий у стриманості свого та мого одягу. Ми з ним майже завжди були єдиними вдягненими людьми на пляжі. Нам подобалося бачити гримаси або прихований в очах сміх роздягнених гостей Макса Волошина при появі нас, суто міських, провінційних, «навіть у панчохах, подумайте!»

Грін, який виріс у суворому краї, шанував цінності патріархальної родини, а тому не сприймав розгульного життя курортників, що гамірними натовпами вешталися вулицями і набережною. Загартований вітрами голодних революційних буднів, роками поневірянь у найманих квартирах і оббиванням порогів видавництв, він, мабуть, не вписувався в загальну атмосферу курортного міста.

Знаючи таку його особливість, Ніна Миколаївна разом зі своєю матір’ю, Ольгою Андріївною Мироновою, займалися не лише облаштуванням побуту. Наче невидимою ширмою, жінки відгороджували письменника від сторонніх очей і реалій, аби ніщо не порушувало лету його думки. Вони обидві знали: лише у своїх невидимих світах суворий романтик Грін, відкинувши всі умовності й розірвавши пута реального часу, розкривався на повну силу свого літературного хисту.

«Коли Грін писав, у квартирі панувала повна тиша. Спочатку він протестував проти неї, говорячи, що йому ніхто і ніщо не заважає, що він звик працювати в галасі мебльованих кімнат або спільних квартир, що ми маємо жити в ці години, як звичайно, не думаючи про нього. Ми й жили, як звичайно, але тільки двері закривали тихо, підборами не цокали по підлозі, стільцями не грюкали, нечисленних наших знайомих відучили приходити в робочі години Олександра Степановича, а сторонніх випадкових людей далі кухні не пускали... Згодом, звикнувши до тиші, Олександр Степанович говорив, що це дає йому таку можливість зосередитися в собі, що він немовби поринає в іншу країну і не повертається, часом спонукуваний до того звуками оточуючого життя, а залишається до моменту, коли ставить останню крапку дня».

Таємниці ремесла

У будинку на Галерейній Грін написав «Ту, що біжить по хвилях», «Золотого ланцюга», «Дорогу нікуди», «Джессі і Моргіана», кілька десятків оповідань. Задумане не завжди легко лягало на папір. «Ту, що біжить по хвилях» письменник починав майже сорок разів. Невдалі сторінки приносив для розпалювання плити Ользі Андріївні. І щоразу, беручись за щось нове, хвилювався, як новачок. «Пишеш задумане і все, випереджаючи одне одного, юрмиться в мені. Закінчив, і... повна порожнеча, глухо. З’являється страх: вичерпалося джерело. Невже назавжди? Чіпляєшся уявою за все, що зберігає пам’ять. Ворушиш старе на дні цієї скрині — і нічого, нічого. Але минає час, і не помічаєш, коли в тобі щось засвітилося. Сире, невиразне колишеться, розсипається в арабески. І раптом блисне центр, стовбур, якась головна важлива хвилина. І знову спокій і рівновага, пливу по річці майбутнього».

«Немає жодного твору Гріна з 1921 року, де він хоча б побіжно не торкнувся нашого життя, — писала Ніна Грін у книзі спогадів. — Тепер, у старості, далеко відійшовши від свого чудового, казкового життя, від себе, молодої, дивлячись на все з висоти старечої мудрості, перечитуючи книги його, я зустрічаю всюди свій образ, частини його: чи жест, чи руку, чи слово, звичку, манеру, слова, розсипані всюди, зустрічаю наші думки про життя, наше життя. Те, що навіки прив’язало мене до нього, прикрасило й розцвітило його останні роки».

Грін друкувався мало. У 1929 році щойно виданий роман «Та, що біжить по хвилях» потрапив до рубрики «Книги, не рекомендовані для масових бібліотек» через те, що «роман уміло побудований, проте наскрізь містичний». «Пишіть на теми дня», — пропонували йому в редакціях. Але він міг творити лише на теми серця, які вимагали океанських просторів, а не сірих газетних сторінок. «Я не можу писати для нікого. Я маю знати, що в мене є читач, якийсь близький, невидимий для мене, котрому я розповідаю. Мені ж кажуть: „Один роман на рік і ніяких перевидань“ або „ви не зливаєтеся з епохою, і вона мститься вам в нашій особі“. Неначе я чоботар: одну пару взуття. А може, я за три роки один роман напишу — на що ж жити накажете? Це ж моя професія, мій хліб. Убивається стимул до життя, відчуття читача. Я не з тих, які в рукописах просторікують: я — лише для душі людської».

Зважаючи на складне становище письменника, редактор журналу «Звезда» Микола Тихонов запропонував Гріну виступити на сторінках часопису з розповідями про себе. Згодом там були опубліковані «Втеча до Америки», «Одеса», «Баку», «Мисливець і матрос» та інші нариси, написані у Феодосії. Пізніше вони склали книгу «Автобіографічна повість». Останній нарис — «Севастополь» — був написаний уже в Старому Криму. Нариси ці Грін писав з великим невдоволенням. «Здираю із себе останню сорочку», — говорив він.

Старий Крим

У листопаді 1930 року, коли стало зовсім важко, Гріни переїхали з Феодосії до Старого Криму. «Ми ходили на прогулянку до Імарету*. Повертаємося під вечір. Проходячи повз церкву, заходимо до неї. Йде служба. У церкві молільників ані душі, лише священик і дячок правлять усеношну. Промені надвечірнього сонця своїми навскісними рожевими смугами осявають церкву. Задумливо і сумно. Ми стоїмо біля стіни, близько притиснувшись одне до одного. Церква мене хвилює завжди, оголюючи душу, яка тужить і просить прощення. За що — не знаю. Стою, без слів молюсь настроєм душі, прошу словами милості Божої до нас, таких втомлених від тяжкого життя останніх років. Сльози котяться по моєму обличчю. Олександр Степанович міцніше притискає мою руку до себе. Дивлюся на нього. Повіки його опущені, і сльози ллються з очей. Вуста скорботно й судомно стиснуті. „Бідолашний ти мій, дорогий друже“, — думаю я з тугою і, схиляючись, цілую його руку, що тримає мене під лікоть. Він ще міцніше стискає мою руку й каже тихо: „Підемо“. Виходимо із церкви, сідаємо на одній з могильних плит і довго мовчки сидимо, притиснувшись один до одного, сумуючи про спільне й різне. „Не люблю літніх вечорів, — казав Грін, — в їхній красі, сумній і вибачливій, завжди щось мене хворобливо бентежить і турбує...“ Немов відчував він, що смерть його прийде о 6 годині гарного липневого вечора...»

* Імарет — хутір за 4 км від Старого Криму. Знищений у роки Великої Вітчизняної війни.

Гріни поневірялися по різних квартирах і лише в липні 1932 року переїхали у власний будиночок, куплений у двох монахинь за золотий годинничок Ніни Миколаївни — останню цінну річ з їхніх заощаджень. Будинок був маленький, самановий, без електрики, із земляною підлогою. Але Грін зрадів новій оселі: «Давно я не відчував такого ясного світу. Тут відлюдно, але в цій відлюдності — спокій. І хазяїв немає».

Від видавництв одна за одною надходили відмови. Нічого не змінила й поїздка до Москви, а також клопотання до Спілки письменників щодо призначення пенсії. Здоров’я з кожним днем погіршувалося. Лікарі винесли вердикт: запалення, а потім туберкульоз легенів. А виявилося — рак легенів і шлунку.

В останні тижні згасаючого життя Грін попросив дружину поставити ліжко біля вікна. За склом буяло барвами літо, синіли далекі кримські гори та сяяло небо — як відблиск улюбленого і вже назавжди втраченого моря.

Змучений життям і хворобою, романтик уже не писав. Неначе вибачаючись перед дружиною, брав до рук олівець і безсило водив по нотатках. Але погляд його був уже не тут — він спрямовувався далеко за обрій, де на самому краю неба майорів образ «Тої, що біжить по хвилях», яка легким порухом руки манила його за собою. Його не стало 8 липня 1932 року.

Для Ніни Миколаївни це був тяжкий удар, та й усе її подальше життя сповнене болю і випробувань. Під час німецької окупації Криму збожеволіла її мати. Душевнохворих німці розстрілювали без суду і слідства, і, щоб уберегти рідну людину, вдова письменника пішла працювати в німецьку газету. Завдяки її допомозі партизанам вдалося врятувати від розстрілу тринадцять осіб, багато хто уникнув вивозу до Німеччини. Але співробітництво з окупантами не могло залишитися не поміченим радянською владою. Її заарештували та засудили до десяти років заслання: спочатку вона відбувала його на Крайній Півночі в люті морози, потім у спекотній Астрахані. І весь цей час вона жила надією на увічнення пам’яті письменника і створення будинку-музею Гріна.

Після повернення до Старого Криму у своєму будиночку вона застала курник голови колгоспу. П’ять років пішло на боротьбу за відновлення як би зараз сказали «права власності». Чого тільки не натерпілася бідна жінка! Містом ходили чутки про фашистку Грін, про дружину, яка залишила вмирати чоловіка в сараї, діти кидали в неї каміння й обзивали... Але, незважаючи на це, Ніна Миколаївна наполегливо продовжувала свою справу. Ще десять років пішло на перетворення колишнього курника в державний меморіальний будинок-музей Олександра Гріна, доглядачкою якого вона й стала. Хто міг краще розповісти відвідувачам про цю дивовижну людину?

Після своєї смерті Ніна Миколаївна також не хотіла залишати чоловіка й заповідала поховати себе в його могилі. Але й на це влада не дала дозволу, і вона була похована в іншій частині кладовища Старого Криму. Тільки через рік уночі, потайки в день її народження друзі перепоховали Ніну Миколаївну згідно з її заповітом.

Непроста доля й неймовірна сила духу цієї маленької тендітної жінки — яскравий приклад того, що ніякі біди, гоніння і навіть смерть не можуть згасити справжню любов.

Опублiковано: № 2 (56) Дата публiкацiї на сайтi: 28 August 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
18:51 05.01.2013 | Капитан - Командор
Люди,книги Грина и Крапивина - лучшее что существует в литературе.Я живу в мире Грина, я герой его книг,я во многом повторил его судьбу. родился я в 1980...До встречи в Лиссе!Но на галерной я никогда небыл...
10:14 06.09.2012 | Элона
ночь бессоная была...я поняла, что душа моя полностью теперь осиротела...потеряв навсегда последнего родного душе и сердцу человека...он теперь так далек от меня..и между нами горы..которые я одна не в силах преодолеть..мне уже никогда не отогреть его сердце...Он счастлив и живет своей жизнью... а я сижу на корточках промершего подъезда- камера одиночка..под названием жизнь...народу много как на вокзале...и вроде парень хороший прилипнул ко мне..сумки помогает донести..а у меня на душе..ему наплевать, что у меня на душе..лиж бы была бы еда...а я не сплю пятую ночь..с бессилия плакать устали глаза...я тебя потеряла..потеряла уже на всегда...если ты не спасешь меня...зачем тогда мне жить...если душою не любить..и никто меня больше так не ждет, как ты...душа моя в трауре... я всех прогнала... мне никто не нужен.. буду помирать одна..
на Стихиру вон пойду, а то даже странице своей уже не имею,пишу где придется..или где не задушат меня.. Пойду на стихи ру искать я себя..
12:45 03.09.2012 | Jewel_Funny
Спасибо за статью, как раз недавно были в музее Грина в Феодосии. там очень красиво!
09:22 02.09.2012 | Вера
Благодарю Вас за чудесное,волнующее повествование о жизни замечательного писателя А.Грина
10:47 29.08.2012 | Татьяна
Мне посчасливилось побывать там 40 лет тому назад. В Старом Крыму у могилы Ал.Грина старое дерево было увешано алыми пионерскими галстуками.Они трепетали на ветру как Алые Паруса...Интересно,а как там сейчас?
19:35 28.08.2012 | Виктория
Спасибо!!!Замечательная статья!!!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: