Рецепт родинного щастя, взагалі-то, відомий. Довіритися Христу в головному. Любити іншого, забуваючи про себе. Дарувати життя дітям, котрих посилає Господь... Усі ми це вже десь чули. Але краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Доторкнутися до щастя нам вдалося в гостях у отця Миколая Могильного та його матушки Вікторії.
Є люди, впевнені, що багатодітна родина — це виснажена жінка у старому халаті, вічно зайнятий роботою батько, замурзана і недоглянута малеча, зношені черевики, короткі рукави... Та й сусіди скоса поглядають: «Навіщо плодити убогість!» Але на цю родину не можна дивитися без захоплення. Матушці, колишній балерині, котра за 10 років шлюбу народила семеро дітей, не кожен дасть і 20. Дітки, захоплені малюванням, співом, туризмом, допомагають по господарству і доглядають домашній звіринець. Матушка вважає, що реалізувалась як жінка завдяки любові й турботі отця Миколайя, які з кожним роком тільки міцнішають. І, звісно ж, завдяки Христу, Чиї слова повною мірою справдилися в їхній родині: Я прийшов для того, щоб мали життя і мали його вповні (Ін. 10, 10).
Матушка:
Нас познайомив мій духівник, до того ж, познайомив навмисно. Отець Миколай вчився у семінарії, а я рік як покинула балет і ходила в Покровський монастир. Ми один одному страшенно не сподобалися! Коля думав, що зустрінеться з витонченою балериною, а побачив дівчину з великими щоками (коли я кинула балет, то від’їдалася за всі 12 років суворої дієти). Я теж була розчарована. Перші місяць-півтора ми категорично не хотіли спілкуватися, ситуація здавалася штучною, обидва відчували певний внутрішній протест. Але духівник говорив, що на небесах ми давно вже повінчані.
Я працювала в Лаврі, водила екскурсії по печерах, Коля навчався у семінарії. Ми часто зіштовхувалися. Спершу просто всміхалися, потім стали спілкуватись — і в певний момент обидва зрозуміли, що нам один від одного нікуди не подітись. Ані пристрасті, ні палкої закоханості не було — лише симпатія і відчутна внутрішня впевненість, що уникати один одного — значить іти проти течії. Дуже багато дало Таїнство вінчання. Видно, батюшка, що нас познайомив, бачив, наскільки ми схожі. Уже після весілля виявили... що в нас однакові думки, почуття, ми — мов дві половинки одного яблука. Добре, що від початку не було палкої пристрасті, — тоді в майбутньому неодмінно трапилося б охолодження. А так наше почуття тільки зростало і росте до сьогодні.
У 16 років я підписала контракт і поїхала до Франції, десь півтора роки працювала у Парижі. Думала назавжди залишитися там, повернулася лише, щоб закінчити останній курс хореографічного училища. І хоча мені була відкрита зелена вулиця в життя і у мене було все, про що можна тільки мріяти, я не могла позбутися відчуття якогось незадоволення, сум’яття, мовби щось у житті не так. Чогось гостро не вистачало...
Незабаром духовні пошуки привели мене в Покровський монастир — і я знайшла те, що шукала. Приходила в храм, як до себе додому. Дуже швидко я зрозуміла, що не хочу танцювати. Вчителі та співучні думали, що у дівчинки з червоним дипломом дах поїхав на релігійному ґрунті. Я і не намагалася щось пояснювати. І до сьогодні я жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Балет — це настільки важко, це такі кров і піт! Тяжка праця з ранку до ночі, розідрані ноги, хворі м’язи, хворе серце, постійні спектаклі... Ні квіти, ані шанувальники не гріють. Це страшний світ. Досі заходжу в Оперний театр — мороз по шкірі: атмосфера суперництва, щурячі перегони... Це життя — несправжнє, неповноцінне.
Матушка:
Чи хотіла б я піти на роботу? — Мабуть, я розлінувалася... Не хотілось би зараз бути за щось відповідальною, залежати від графіків, відривати себе від чоловіка, дітей, витрачати душевні сили — на шкоду родині... Хоча це залежить від складу характеру. Я знаю матушок, що мають багато дітей, та є й улюблена професія, якою вони із задоволенням займаються. Проте жінка ніде себе так повно не розкриє, ні від чого іншого такого задоволення не отримає, як від материнства. Материнський інстинкт дуже сильний. Якою блискучою не була б кар’єра, жінці не уникнути туги — за родиною, за дітьми, за чоловіком. Так ми влаштовані.
Отець Миколай:
Запитання «як слід виховувати дітей?» — не до нас. Ми ще нікого не виховали, навіть себе. З кожним роком переглядаємо своє ставлення до чогось, свої помилки. Ось коли ми посивіємо, діти виростуть, стануть льотчиками, космонавтами, та хоч депутатами — аби лиш виросли людьми — ось тоді ми, можливо, наблизимося до відповіді на це запитання.
Матушка:
Спорт, я вважаю, має обов’язково бути присутнім у вихованні. Людям, котрі навчилися себе з дитинства переборювати у дорослому житті, море по коліно. Тренування юності допомагають мені витримувати фізичні навантаження. Вміння відмовити собі, потерпіти біль — потрібні в житті навички.
Матушка:
Починали з батюшчиної зарплати диякона — 80 гривень, було ніде жити — жили у моєї мами. Батюшка вдень служив у храмі, а вночі заробляв на життя візництвом. Всяке бувало. Зараз у нас свій дім, своя машина. Звідки це все — я навіть не можу пояснити. У потрібний момент з’являються люди, які допомагають. Ми не гордуємо приймати дитячий одяг та взуття, що ними діляться з нами. Серед знайомих мені багатодітних родин немає такої, котра бідувала б. Якщо жінка народжує дітей, зрікається себе, несе цей хрест — Господь не залишає.
Отець Миколай:
Коли нам щось потрібне, я нагадую матушці нашу родинну фразу: «Іудеї, ремствуйте!» Пам’ятаєте, іудеї кажуть: «Спекотно!» — Господь їм хмару послав. «Темно!» — вогняний стовп! «М’яса хочеться!» — виголодніли вони там, у пустелі, ясна річ, — будь ласка, зграя перепелів! Найголовніше — цим м’ясом не обжертись і не подумати, що ми — власники і варті цього. Якщо Господь так про грішників піклується, як же Він любить праведників?!
Матушка:
Старші дівчата по господарству допомагають: можуть посуд помити, принести-подати, до дитини підійти — допомога відчутна.
Матушка:
Я багато робила для своєї зовнішності до шлюбу — і не могла схуднути. А зараз,— буває, за день до дзеркала підійти не встигаєш. Це не моє, я для цього нічого не роблю. Господь у будь-який момент може це забрати або змінити. Вочевидь, Він дає це все для проповіді. Матір сімох дітей? — Люди очікують побачити зовсім інше: старша, повніша... Може, хтось облишить стереотипи і припинить боятися народжувати дітей...
Матушка:
Отець Миколай казав спочатку: «Я не можу з тобою одружитися, ти розніжена, в село не поїдеш, дітей народжувати не будеш...» Та й я себе у такій ролі не могла уявити. Але священик — як солдат: щойно ми одружилися — його тут-таки відправили у село. Ми зняли приватний будинок на парафії, і мені там настільки сподобалося, що повертатися у квартиру тепер зовсім не хочеться, за десять років усе стало рідним.
Після першої я була впевнена, що у нас не буде більше дітей. Важкі пологи, страх виявити у дитини купу хвороб... Народження первістка — це повна ломка жіночого егоїзму. Ти розумієш, що «тебе» більше немає і ніколи не буде. Є маленька істота, котра визначає, коли тобі спати, коли їсти. З другою простіше — ти вже змирилася, твоє життя вже спрямоване зовсім в інше русло. А сьома для нас вже просто задоволення!
Отець Миколай:
Коли обираєш чоловіка чи дружину, слід шукати однодумця. Та й коли зустрінеш віруючого, не варто тішитися, що одразу заживете райським життям. Немає конфлікту — немає родини. Коли виникають проблемні ситуації — їх необхідно вирішувати, а не ходити, спотикаючись об них. Найголовніше в родині — повсякчасний діалог. Не повинно бути «проблем чоловіка» чи «проблем дружини» — всі проблеми спільні, треба молитись один за одного, допомагати своїй половинці. Ми повинні просто ввести закон Божий в устрій своєї родини, взяти за основу не моє, не її бачення, а бачення Христове. Тільки євангельське розуміння шлюбу є єдино вірним шляхом до того, щоб із хаосу стосунків двох людей створити гармонію, варту вічності.
Матушка:
Головна причина, з якої можна понести всі випробування шлюбу, — те, що ми кохаємо один одного. Жінку найбільше ранить байдужість. Звісно, жінка в родині віддає більше, але коли ти відчуваєш, що тебе кохають, все можна терпіти. Квіти, шоколадки — всі ці дрібнички важливі. І важливо говорити один одному про свою любов — бо ж від повноти серця промовляють уста.
Ми не засиджуємося в чотирьох стінах. Коли батюшка бачить, що мені тяжко, малеча залишається зі старшими, а ми їдемо до друзів чи просто погуляти. Любимо вкласти дітей спати, узяти в прокаті який-небудь фільм і подивитися разом. Намагаємося багато спілкуватися, буває, по 40 хвилин розмовляємо по телефону, хоча бачилися півгодини тому. Так, графік — і мій, і його — дуже наповнений, але потреба в спілкуванні зберігається.
Отець Миколай:
Усе, що я маю, все що матиму — це все завдяки Христу. Хороша дружина — це дар Божий. У мене є цей дар. Господь дає не за щось, а для чогось — для спасіння душі.
Матушка:
Не уявляю, як тяготи шлюбу можна понести без Христа. Коли не розумієш, заради чого необхідно змирятися, коли немає мети і смислу — людину не зупинить ніщо: «Все, не хочу», — і пішов. Коли ти із Христом, ти знаєш, що мусиш гріх ненавидіти, а людину любити, а Господь благодаттю багато що покриває.
Кожну секунду слід бути готовим собі в чомусь відмовити. Ти собі не належиш. Фактично тебе як особистості, якою ти себе відчував до взяття шлюбу, — вже немає. Але чим більше ти віддаєш, чим більше забуваєш про себе (хочу більше уваги! хочу в театр! і т.д.),— тим більше отримуєш.
Отець Миколай:
Все залежить від вас. Запорука родинного щастя: постійний діалог, терпіння, мудрість і молитва. Якщо ви разом збудували справжні стосунки, то шлюб, за словами блаженного Августина, — це залишки раю на землі.
Записала Катерина Ткачова
