Вогненне слово Іоанна Златоуста
Є люди, про яких кажуть: «У нього золоті руки». Набагато менше людей (та все ж таки вони, слава Богу, є), про яких кажуть: «У нього (неї) золоте серце». І є лише одна людина, до якої випадково сказане у пориві захвату слово пристало навіки, і слово це було: «У нього золоті вуста». Це архієпископ Константинополя Іоанн Хризостом, або по-нашому — Златоуст.
Не знаю, чи були золотими руки в Іоанна. Напевне, ні. Він, вихований у життєвих статках, обираючи за спосіб життя чернецтво, боявся, аби не довелося йому носити важке, або рубати дрова, або виснажуватися подібною фізичною працею. Вочевидь, руки його не були золотими в тому значенні, в якому ми говоримо про руки вправного столяра або каменяра. Та серце він повинен був мати золоте.
Повинен — кажу тому, що «златоустами» не були названі ані Демосфен, ані Цицерон. Ніхто не відмовить їм у громадянській звитязі та в гостроті розуму. Але ніхто й не скаже, що серце цих людей настільки ж яскраво палало, як і їхні промови. Натомість Златоуст повинен був перетворити вуста на золоті не раніше, ніж озолотиться серце. Адже сказано Спасителем, що «з повноти серця промовляють уста», а псалом говорить: «Мої уста казатимуть мудрість, думка ж серця мого — розумність». Вуста й серце, таким чином, пов’язані непорушно. І нерозумний той проповідник, що вчить прийоми риторики, не молячись, шукає зовнішніх засобів красномовності, не оплакуючи потай себе самого і паству; покладається на слова, а не на Дух, Який освячує букву. Златоуст був златосердечним і лишився б таким, коли б був німим, але, на щастя, він розмовляв, і багатство його серця зодяглося в плоть вимовлених слів, а винесені з золотої скарбниці серця слова освятили вуста, що їх вимовили. Так власник уст отримав ім’я Хризостома.
Звідки мені почати вихваляти святого? Чи від материнської утроби, що породила одного сина, але якого?! Чи то від ночей, просиджених над книгами, і чернечих подвигів, які назавжди підірвали й без того слабке здоров’я? Але навіщо взагалі вихваляти святих? Хіба гірше за нас похвалив їх вже й іще похвалить Господь? Краще постаратися наблизити до себе образ великої людини, щоб стати зі своєю пітьмою на суд променів його сяйва. Адже «святі світ судитимуть». Тож нехай судять вони його вже нині. Судять до Суду, щоб соромом попереднього суду ми врятувалися від спопеляючого Суду останнього.
Пробачте мені всі, хто любить Константинопольського архіпастиря; усі ті, хто часто служить літургію, що носить його ім’я. Пробачте мені, бо я хочу сказати: якби Златоуст жив у наші дні, то його б скинули й вигнали точнісінько так само, як зробили це багато століть тому. Ми самі скинули б його і вигнали, — хочу я додати.
Він був непримиренний до будь-якої неправди, гарячий, принциповий, безстрашний. А таких краще любити на відстані віків. Зблизька їх легше ненавидіти. Так і сніжним гірським пейзажем приємно насолоджуватися з вікна у теплій кімнаті готелю. Насолоджуватися сніжними горами зблизька означає наражати себе на ризик зірватися в провалля, обморозитися, загубити дорогу.
Златоуст виклав своє розуміння священства, свій погляд на це служіння в шести словах. Коли самі священики з цим ученням познайомилися, вони раптом відчули, що одне з двох: або в столиці немає священиків, або Златоуст не правий. То були часи монархії. Але в питаннях моральності, як завжди, панувала демократія. Демократія в питаннях моральності — це ситуація, коли правий не той, хто правий по суті, а ті, кого більше. Златоуст, хоча й був патріархом, був у меншості. Ображена ж більшість причаїлась
Він не хворів на зайву чутливість до питань корпоративної етики. Розшаркуватися ніжкою в брехливих компліментах і таким чином оплачувати чужі лестощі було не в його правилах. Сам споживаючи гороховий суп і майже нічого більше, він і сановитим гостям пропонував цю їжу — і нічого більше. Люблячи мовчання і читання понад порожні задоволення, він зневажив способом свого життя весь двір і майже все столичне духовенство. Питання його вигнання було від початку питанням лише часу.
Чи знав сам він про це? Імовірно, знав. Тому поспішав здійснити справу свого служіння і на кожен новий день праці дивився зі вдячністю. Бог дав йому слово, вогненне, глибоке, слово, що очищує. Це не була платня за старанне вивчення риторичних прийомів. Бог дав Іоанну слово тому, що Іоанн віддав Богові серце. На словесне служіння від дивився як на єдину сили Церкви. «Чим привабимо ми невігласів та єретиків? — питав Іоанн. — Чудесами? Але їх давно немає. Знаменнями? Але вони давно позбавлені своєї сили. То чим же? Словом!»
Ну хіба не судить він нас, нинішніх, вже одним цим реченням? І хіба ми, що шукаємо чудес і лінуємося проповідувати, пробачили б йому подібну мову?
Гроші — бідним. Серце — Богові. Фізичні сили, таланти, саме життя — служінню. Варто з’явитися такій людині, і ось уже на її тлі багато хто зблід; зблід, кажу, і став подібний до воскової ляльки. Якби вони просто були ляльками! Вони живі, і вони перешіптуються, сплітають тенета, мов змій з книги Буття «пильнують п’яту» праведника. Добре, що він сам безтурботний. Він не хитрує, не мовчить, не криється. Він мовби лізе на рожен, припускається помилок, пориває останні зв’язки з тими, хто міг би його захистити. Дамо місце історичній правді. Іоанн порушував правила. Він дозволяв собі висвячувати дияконів на вечірні, а не на літургії. Він вдирався з владними повноваженнями в чужі області й там скидав єпископів, поставлених за гроші. Скидав тих, над ким не мав канонічної влади. Він робив ще багато такого, що здавалося нечуваним, зухвалим, вартим кари.
Кара наздогнала. Дійшло й до вигнання. Одного, за ним — другого. Тоді настала смерть вдалині від кафедри й дому. Мало настати й забуття. Але раптом, понад усяке сподівання, Іоанн став зрозумілий та оцінений. Одні ще шепотіли, що «коли Іоанн — єпископ, то й Іуда — апостол», та інші вже бачили, скільки праці доклав Златоуст у церковну скарбницю. Час скинув полуду з очей тих, хто осуджував Іоанна за компанію. Час пом’якшив серця тих, хто був зваблений злісним нашіптування. Час забрав з життя душі непримиренних ворогів. І тоді на історичній відстані погляду стала відкриватися велична вершина під назвою Златоуст. Вона явилася там, де короткозорий погляд нещодавно помічав лише холод, кригу та каміння. Відтоді й до сьогодні ця вершина продовжує зростати в розмірах, продовжує дивувати своєю неприступною красою.
Як добре, що ми живемо на віддалі від часу Златоуста. Живучи там, де ми живемо, ми можемо щасливо користуватися його скарбами, пити з джерел його повчань, спочивати в тіні його мудрості. Та найголовніше те, що ми позбавлені страху помилитися і не помітити святість цієї людини. Ми позбавлені спокуси відціджувати комарів його дрібних помилок і ковтати верблюда його несправедливого осуду. А все ж ми не позбавлені спокуси насолоджуватися, до його праць не долучаючись.
Його книги стоять на наших полицях. Візьми будь-яку з них, і божественний власник золотого серця заговорить з тобою. Ти неначе побачиш перед собою його золоті вуста; побачиш вогонь, подібний до Вогню Неопалимої Купини, того, що горить, але не обпалює. Іоанн кликатиме тебе за собою, буде будити, торсати, лякати, переконувати, давати надію. Якщо ти підеш за ним, тобі буде дуже важко, так важко, як повинно бути важко всім «бажаючим благочестиво жити в Христі Ісусі».
Але якщо ти і я не підемо за ним, якщо погодимося «шанувати його здаля», не відкриваючи книг, то найімовірніше, ми таким вшануванням розпишемося в тому, що, коли б Златоуст жив сьогодні, ми були б у числі тих, хто його осудив і вигнав.
