Азбука Кирила й Мефодія
Людині не властиво цінувати те, чим вона давно і звично користується. Лише з досягненням старості або виникненням передчасних недуг цінується здоров’я. Батьківщина стає особливо милою і любою для того, хто живе далеко від неї. Повітря, хліб, рідні стають по-справжньому цінними лише після втрати або принаймні при загрозі втрати. Нам, тим, хто з дитинства вміє читати і писати, важко зрозуміти розмір цього подарунка. Тому залучимо волю і напружимо фантазію — уявімо себе неписьменними.
Наші князі не можуть сповістити свою волю далеким містам, не можуть надіслати їм наказ або грамоту. Довколишні народи нам зовсім чужі. Ми не знаємо їхньої історії, не спілкуємося з ними. Вони для нас — «німці», тобто німі, оскільки їхньої мови ми не розуміємо. Наші знання про навколишній світ, наша пам’ять щодо своєї історії настільки незначні, що утримуються колективною пам’яттю. Усе, що перевищує її обсяг, забувається, не увічнюється і виноситься рікою часу. У нас немає ніякої поезії, крім народної, і ніякої науки, окрім ведівських і жрецьких знань. Ми, певна річ, не пишемо ні любовних листів, ані боргових розписок. Унікальні й самобутні у своєму невігластві, ми ні в кому не маємо потреби і самі нікому не цікаві.
Лише якщо могутній і численний ворог, ворог, що стоїть на вищому ступені розвитку, зацікавиться нашими просторами і багатствами, ми ризикуємо вийти з історичної тіні. Але тоді виникає загроза стати об’єктом військової експансії та чужої культурної місії. Ми ризикуємо розчинитися струмком у чужому й агресивному морі.
Разом із вірою і новим способом життя часто приходить і новий алфавіт. Всі народи, котрим на вістрі меча було принесено іслам, стали писати арабською в’яззю. Там, де ступила нога католицького місіонера, люди з часом почали писати латинськими літерами. Але в нас усе було інакше. У дусі євангельської любові Грецька Церква прагнула благовістити, але не намагалась у будь-який спосіб перетворювати щойно навернені народи на греків. Заради нас, слов’ян, і нашого заради спасіння Церква здійснила інтелектуальний подвиг і склала для нас нову азбуку. Якби ми знали ім’я того, хто першим приручив коня або винайшов гончарний круг, то ім’я цієї людини було б гідне більшої слави, аніж імена міфічних героїв. Наскільки ж більшої слави заслуговують творці слов’янської азбуки — брати Кирил і Мефодій?
Чи помічали ви, що будь-яка азбука схожа на таблицю Менделєєва. Це не набір символічних знаків, а гармонійна єдність, що відображає світобачення народу, його глибинні думки про світ цей і майбутній. Через образ алфавіту Писання відкриває нам думку про безмежну досконалість Творця, про Бога як повноту буття. Я є Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній (Одкр. 22,13).
Життя Кирила і Мефодія багаторазово і докладно описане. Мені ж хотілося б сказати декілька слів про їхнє творіння — про слов’янську азбуку.
Спочатку їх було дві — кирилиця і глаголиця. Причому вчені вважають, що глаголиця була раніше. Вона не прижилась і сьогодні відома хіба що філологам. А ось кирилиця прижилася і виросла в таке гіллясте дерево, що життя не вистачить, аби перерахувати його листя. «Війна і мир» та «Брати Карамазови» розквітли на кириличних гілках. Та хіба лише вони?
Азбуку назвали ім’ям молодшого брата — Кирила (до постригу його звали Константин). Ще в юності він отримав прізвисько «філософ» за гострий розум і глибокі знання. Не задовольняючись просто навчанням, він рано став заучувати напам’ять твори Григорія Богослова і молитися йому. Чистий і сповнений сили дух «співця Святої Трійці» передався і Константину. Лише завдяки богословській обдарованості та молитовній глибині Константин зміг виконати доручену Богом справу.
Як у будь-якій священній праці, перш за все необхідно було змиритися і змаліти. Слід було полюбити і вивчити слов’янську мову, буквально розчинитися в ній, не забуваючи водночас рідну грецьку. Для передачі слов’янської мови на письмі за основу було взято мову еллінів. Але в ній лише 24 букви, та й для багатьох слов’янських звуків там не було аналогів. Немає звука «б», немає і відповідної букви, без якої не напишеш найголовнішого слова — «Бог». Немає шиплячих, немає звука «ч», без котрого не вимовиш і не запишеш останній рядок Символу віри: «Чаю воскресенія мертвих і жизні будущаго віка. Амінь».
Словом, потрібна була не калька, не копія, а творчість і створення нового, раніше не існуючого. Деякі букви було взято з єврейської. Так «шин» і «цаде» перетворилися на «ш» і «ц», майже без змін зберігши написання.
Внаслідок праці, неможливої без допомоги Згори, з’явилася азбука, що складається з 38 букв. Відтоді багато чого змінилось у фонетиці слов’янських мов. Більше не звучать «єр» і «єри». Вони не пішли з орфографії, але раніше вони вимовлялися (у слові кръвь — кровь звук ъ вимовлявся), а тепер перетворилися на твердий і м’який знаки і скромно вказують на м’якість і твердість приголосних. Інакше почав звучати «ять». Там, де росіянин читає у слов’янському тексті «лес», «бес», «тебе», там українець вимовляє «ліс», «біс», «тобі». Багато що іншого змінилося у слов’янских мовах і діалектах, та будова слов’янської азбуки збереглася. Кістяк твердий, і справедливо звучить прислів’я: «Були б кістки — м’ясо наросте».
Вперше слов’янську писемність було вжито там, де сьогодні користуються латиницею. Хрещене у 830 році Велико-Моравське князівство захотіло мати в себе Святе Писання рідною мовою. Князь Ростислав звернув свій погляд до Візантії, котра вміла, на відміну від Риму, дослухатися до тих, хто приймав від неї Хрещення. Імператор Михаїл не думав довго і послав до слов’ян Константина, з яким виховувався разом і про таланти якого добре знав.
Не провина мешканців Моравії, Паннонії та інших слов’янських земель, що справу солунських братів було придушено агресивною місією німецьких єпископів. В історії часто буває так, що зроблене одними розуміється і використовується повною мірою іншими. Так сталося і з нашою азбукою. На території сучасної Чехії вперше прозвучало прочитане слов’янською Пасхальне зачало: ісконі бєаше слово… (Ін. 1, 1). З того часу це розумне, на письмі зафіксоване слово поширилося далі, ніж про те мріяли творці азбуки.
Пам’ять про Мефодія і Кирила — це не лише щорічне молитовне згадування чи спів акафіста. Це насамперед прагнення реалізувати в житті великий ідеал слов’янського православного братства, братства тих, хто читає Євангеліє, написане кирилицею.
Це, звичайно, вдумливе і шанобливе ставлення до слов’янської азбуки. Сьогодні нам, таким освіченим, нам, чия мова густо пересипана лексикою, запозиченою з найрізноманітніших культур, церковнослов'янська мова необхідна, немов прохолодна злива серед спекотного літа. У цій мові кожна буква має ім’я. Якщо промовляти їх одну за одною, то часто три букви, що стоять поруч, утворюють речення. Там, де в російському алфавіті ми механічно вимовляємо: ка, эл, эм, у слов’янській говоримо: како, люди, мислєтє. Тобто себе запитуємо: люди, про що (як) ви думаєте?
Де російською звично перераховуються: эр, эс, тэ, слов’янська велить: рци, слово, твердо. Тобто: слово твоє хай буде твердим. І скільки ще таких богословсько-філологічних відкриттів очікує книголюба, зацікавленого слов’янською азбукою? Це не просто поглинання байдужої до віри і моралі інформації. Це завжди — добре повчання.
Цю мову слід вчити не лише в недільних школах і на першому курсі слов’янської філології. З нею варто знайомитися й у звичайній школі на уроках історії, або рідної мови, або основ православної культури.
Щоразу, коли ми з любов’ю будемо зупиняти свій погляд на сторінках, що пронумеровані буквами, а не цифрами, на сторінках з грецькою «іжицею» або витіюватими «ксі» і «псі», ми будемо здійснювати подорож у часі. Це буде мандрівка в ті далекі часи, коли солунські брати кували для слов’ян золотий ключик, аби відкрити ним двері духовної скарбниці. Вважаю, що ця мандрівка буде одночасно і вдячністю.
